Вівторок
24 квітня 2018 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

10 ДНІВ У ОДНОСТРОЇ

Нотатки журналіста, який записався в батальйон тероборони

Наприкінці червня – початку липня цього літа ЗМІ приділили чимало уваги непересічній події, що відбувалася на полігоні на Ужгородщині. А там на десять днів зі всієї області зібрали майже п’ять сотень чоловіків, аби провести наймасштабніші в сучасній історії Закарпаття збори територіальної оборони. Автор цього матеріалу потрапив на них за власним бажанням і вирішив поділитися враженнями не по гарячих слідах, а через певний час, коли вгамувалися емоції, систематизувалися спогади, розсортовані сотні світлин, врешті решт…

нам би найкраще підійшов досвід країн балтії

Офіційно цей захід, який тривав на полігоні на околиці Оріховиці («Вікіпедія» стверджує, що він був споруджений 1982 року для підготовки гірсько-піхотних підрозділів перед відправкою до Афганістану. Втім як любитель старовинної архітектури можу стверджувати, що декотрі споруди носять ознаки якщо не австро-угорського часу, то принаймні періоду першої Чехословацької Республіки. Напевне, полігон створювався не на порожньому місці й має довшу, ніж офіційна, історію) з 29 червня по 8 липня, називався навчальними зборами резервістів 5-го стрілецького батальйону територіальної оборони. В ньому взяли участь 460 чоловіків із усіх районів Закарпаття, зокрема й 45 із Берегова та Берегівщини. Людям, старшим за віком (а таких, до речі, було чимало) ці збори нагадали стару радянську «партизанщину» – регулярні кількаденні військові навчання для солдат та офіцерів запасу – з тією відмінністю, що в радянській час віковий поріг був обмежений 45 роками, а нині його підняли до 60. Втім доречніше порівнювати такі збори не з радянським аналогом, а з сучасними європейськими взірцями територіальної оборони. Обивателям зазвичай на згадку одразу ж приходить швейцарська армія, в якій служить ледь не все чоловіче населення країни, котре в період між щорічними зборами тримає вдома не лише однострій, а й стрілецьку зброю із боєкомплектом – у надійному сейфі. Та окрім швейцарської (або ж ще радикальнішої ізраїльської моделі, в якій війсь­кова повинність охоплює не лише чоловіче, а й жіноче населення), в Європі існують і інші види залучення громадян до оборони своєї країни. Для України, на мою думку, найкраще підійшли б приклади країн Балтії, насамперед естонського союзу оборони «Кайтселійт», резерву збройних сил Латвії та Добровільних сил національної оборони Литви – з огляду на наше спільне минуле, відносно аналогічну економічну ситуацію та, головне, наявність спільного ворога – Росії, котра веде неоголошену війну проти нас та загрожує своїм балтійським сусідам.

В умовах, у яких опинилася Україна, життєво необхідним є створення такої системи постійного забезпечення оборони держави, як війська територіальної оборони. Вона будується таким чином, що населення в кожному селі, районному чи обласному центрі завжди було готове в залежності від ситуації в державі стати на її захист. Вся країна, відповідно, покривається з’єднаннями людей (підрозділами та частинами), які, насамперед із ідейних мотивів, постійно перебувають у цій системі. З 2014-го вона  почала будуватися в Україні. Через понад три роки говорити про значні досягнення у створенні ефективної системи територіальної оборони ще не доводиться, певно, можна сказати, що ми десь на половині складного шляху. І дуже важливим кроком у цій справі стала низка навчань загонів територіальної оборони, які одночасно відбулися по всій Україні, в тому числі й на Закарпатті.

Десять днів закарпатці стріляли, надавали медичну допомогу й ходили строєм

добровольців у теробороні було мало

Побачити військові збори не в якості «гостя на день», а в повному обсязі, дізнатися, що це таке, тим паче, коли й раніше цікавився організацією територіальної оборони як вдома, так і за кордоном, – таку нагоду було шкода втратити. Та й хоча б мінімум військового досвіду отримати в умовах, коли напівзаморожена АТО цілком може обернутися масштабною війною, точно зайвим не буде. Відтак я звернувся до Берегівського райвійськкомату із проханням зарахувати мене до складу батальйону територіальної оборони та взяти участь у 10-денних навчаннях. Як потім дізнався, таких добровольців у батальйоні було небагато. Більшість з’явилася за повістками, які отримала на робочих місцях. За викликаними на збори зберігалася зарплата за пропущені робочі дні, плюс в останній день занять кожен резервіст отримав матеріальну компенсацію – приблизно по 750 гривень солдати та понад 1000 – офіцери. Гроші, звісно, невеликі, але вони й не можуть бути головною мотивацією на таких заходах. На цьому пункті треба зосередитись особливо. Тому що на відміну від професійної армії та служби за призовом, успішні системи національної територіальної оборони будуються насамперед на залученні ідейно мотивованих бійців, для яких участь у збройних формуваннях – насамперед патріотичний обов’язок (а до цього додаються бажання тримати себе в гарній фізичний формі, можливість за державний рахунок повправлятися у володінні зброєю, пільги щодо володіння бойовою зброєю тощо). З цим, треба зізнатися, в нашій країні ще далеко до оптимального. З одного боку, існують численні громадські об’єднання та поодинокі громадяни, які б хотіли якісно навчитися веденню оборонних дій (чи не втрачати вже отриманих навичок), однак держава їм у цьому не надто сприяє. З другого боку, і це не секрет, тій же державі доводиться залучати до територіальної оборони людей, які за своїми психологічними, моральними, фізичними якостями до такої діяльності непридатні. Цей факт може підтвердити чимала кількість резервістів, що брали участь у літніх зборах. І тут військкоматам потрібно докласти чималих зусиль, аби процент випадкових, а то й шкідливих для загальної справи резервістів мінімізувати, наскільки це можливо. Натомість залучати по-максимуму тих, кому служба в територіальній обороні буде почесною. Як це зробити? На мою думку, проводити більше інформаційної роботи – й у засобах масової інформації, й на місцях із тим, аби населення розуміло суть тероборони, не лякалося надуманих загроз типу «а звідти прямісінько в АТО відправлять», і не шукало можливостей «відкосити/відмазатись», якщо повістка на чергові збори таки знайде адресата. На жаль, найближчим часом без повісток не обійтися, тому що задача створити цілком добровільні загони тероборони, в які ще б і не брали без перевірки та відбору, тільки чекає на своє вирішення.

що і як можна би покращити?

Для того ж, аби потенційні резервісти (можливо, знайдеться й краще слово для територіальних оборонців?) не втрачали бажання збиратися за потреби, організаторам зборів варто вивчити не лише схвальні матеріали журналістів (які побачили тільки найяскравіші картинки типу виставки зброї аж до багатократно показаного на фото та відео раритетного кулемету «Максим»), а й критичні відгуки. Нарікань, на жаль, за 10 днів довелося почути чимало – та й додати своїх мав нагоду не раз. Назву принаймні основні в довільному порядку.

Харчування. Жалітися на нестачу їжі на полігоні під Оріховицею не можна. За 10 днів там не те що схуднути не вдалося, а ще й додати ваги можна було. Втім досягалося це  зовсім не «стандартами НАТО», а в старих традиціях радянської армії – додатковим хлібом та триразовими щоденними кашами з чималою кількістю жиру. Овочів резервістам перепадав такий мінімум, що часом здавалося, наче це не закарпатське літо, а зима десь у Сибіру. Можна зрозуміти обмеженість військового бюджету, та хіба в батальйону, який із пафосом відвідала ціла делегація районних та обласних начальників, не знайшлося б спонсорів, котрі б підкинули тимчасовим військовослужбовцям овочів, фруктів та соків? Ну а про те, що якщо батальйон – закарпатський, то в раціон можна б включити й ранкову каву, й вечірній погарчик вина, резервісти тільки жартували. Хоча, чого тут фантастичного? В арміях НАТО це цілком реальні речі.

Амуніція. Можна зрозуміти, що держава наша все ще бідна – але якщо стрілецький батальйон формується на постійній основі, а не в якості разової акції, то хіба це так нереально – залишити резервістам видані на десять днів форму та взуття? Тим паче, що все це було в користуванні, хай і випране? Резервісти наших країн-побратимів мають удома повні комплекти амуніції (включно із шоломами, бронежилетами тощо) – аби за тривогою з’являтися в бойовій готовності. На наших же зборах купа дорогоцінного часу з десяти днів пішла на отримання в перший день та здачу в останній своїх форм та «берців». Хоча, певен, Збройні сили України не розо­рилися б, якби закарпатські резервісти повернулися після зборів із комплектом одягу та взуття, яке їм ще не раз, за задумом, має знадобитися на повторних зборах.

Організація занять. Зважаючи, що на збори прибули, в основному, дорослі та зрілі люди, чий час явно коштує більше, ніж отримана грошова компенсація, треба враховувати цей факт і використовувати безцінний ресурс максимально ефективно (Слід відзначити, що серед резервістів були голови сільрад, інженери, освітяни, відставні офіцери, чимала кількість нещодавніх бійців – учасників антитерористичної операції, тобто серйозні кадри). Відтак щоденні кількагодинні шикування в підсумку набігли на кілька робочих діб, по суті, втрачених. Ті, хто знайомий із армією, стверджують, що шикування є необхідною складовою дисципліни у війську. Все це так, але повторюся – там, де треба «стриножити» молодих та гарячих бійців строкової служби, згодиться й «муштра». А для немолодих і знаючих своє місце в суспільстві резервістів цієї муштри має бути по-мінімуму, натомість практичних занять – якомога більше.

Щодо самих занять, то їх якість була здебільшого відмінна. Заняття з тактичної медицини (як врятувати себе чи побратима від поранення, котре може швидко з легкого перетворитися на смертельне), які проводили справжні аси-практики, сприймалися, напевно, з найбільшою увагою. От тільки б їх було побільше… Не залишили резервістів байдужими й навчання із поводження зі зброєю під керівництвом справжніх учасників новітньої українсько-російської війни, котру все ще сором’язливо називають АТО. Хтось узагалі вперше взяв до рук бойову зброю, хтось мав пригадати отримані ще в радянській армії уроки (Тут варто сказати, що в перший день занять чимало тимчасових військовослужбовців приймали присягу на вірність Україні – і серед них були як ті, що не проходили армійської служби взагалі, так і немолоді чоловіки, які  колись присягли вже неіснуючому СРСР, а от нашій країні – не довелося). Резервісти воліли б значно більше набоїв відстріляти на навчальних стрільбах, адже стрілецькі навички набуваються тільки з великою практикою. Корисними були й заняття з організації блок-постів, які проводили  поліцейські, котрі знають про такі пости з практики (адже в задачі тероборони якраз і входить охорона доріг при виникненні такої потреби). А ще був «лікнеп» із мінної справи, аби мати хоча б уявлення про численні типи мін та розтяжок, що несуть смертельну загрозу й на фронті, й у тилу, та уроки правил поводження з гранатами. А ще – заняття з пересування в групах під час бойових дій,  навчання основам облаштування та маскування бойових точок та окопів. Можна дискутувати, чи достатньо до засвоєння таких знань 10 днів раз чи двічі на рік. Втім очевидно, що за якісної організації кожна така декада буде точно не зайвою в умовах, коли країна все ще живе під загрозою якщо не масштабного вторгнення, то загострення «гібридної» війни. Тож варто сподіватися, що причетні до таких заходів прочитають цей матеріал та зроблять правильні висновки.

Олег СУПРУНЕНКО

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
August 2017
 


...