Середа
22 листопада 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

АФГАНСЬКА МІСІЯ

міжгірця

Нещодавно 57-річний між­гірець Іван Івась удостоївся відзнаки Міністерства оборони – медалі «За сприяння Збройним силам України».

Як і понад півтори сотні верховинців, він у молодості гартував характер у чужій війні. Мобілізаційну повістку отримав навесні 1979 року, коли працював комплектувальником на деревообробному заводі. Юнака одразу направили в Середню Азію – Туркестанський військовий округ. У навчальному центрі став водієм-інструктором, бо після школи пройшов шоферські курси при Хустському ДТСААФ. У батальйоні пліч-о-пліч із ним служив Федір Мельничок із Подобівця. Звісно, між земляками блискавично зав’язується дружба, солдатська служба йде веселіше. Хоча хлопці передчували, що на них після піврічної інструкційної муштри очікує пекельне випробування в ісламській державі, де після державного перевороту СРСР здійснив збройну інтервенцію. І справді, наприкінці року серед ночі довжелезна колона 5-ї мотострілецької дивізії, що нагадувала броньований караван, перетнула кордон. У її складі були й товариші-міжгірці. Щоправда, Івану цей шлях уже був добре знайомий: кілька разів конспіративно під покровом ночі за наказом командування на ГАЗ-66 у супроводі прикордонника пересікав рубіж. Лише здогадувався, що під брезентом можуть бути боєприпаси чи продукти – настільки все було засекречено.

Як не трималося в таємниці місце його перебування, однак батьки й молодші брат і сестра все-таки дізналися, де він служить, переживали за нього. Листи, які за вказівкою командирів писалися трафаретно сухо, прискіпливо переглядали цензори. Стався з цього приводу навіть казус: одне відправлене ним письмо отримав… особисто через чотири роки, в день свого весілля. Зізнається, що тоді страху не мав. Який випав жереб, такий треба було сміливо переносити.  

Коли прибула дивізія у Кандагар, через добу їхній батальйон перекинули у м. Герат, де кипіли бойові дії. Жили в наметах, а часто «перекантовувалися» в кабінах машин і мусили призвичаюватися до нестерпного тамтешнього клімату. Тут теж на ходу навчав товаришів по службі шоферським азам, бо багато з керманичів підхоплювали дизентерію, гепатит... Доводилося й самому перекваліфіковуватися – з піхотою брати участь у бойових операціях. Двічі був контужений, досі рубець на губі – то слід осколка, який вибив і зуба. У санчастину, як правило, не направляли, а оперативно перев’язували і знову посилали на свій пост, бо не вистачало солдат, а особливо водіїв.

Мав і громадське доручення. Як заповнював бланк, начальство запримітило акуратний почерк Івася. Відтак проекзаменували грамотність рядового, задаючи питання з історії. А він її знав назубок, за шкільних років бував на олімпіадах із цього предмета. (Між іншим, після восьмирічки Іван успішно вступив у медучилище, але вчитися передумав, бо фельдшерія – то не його справа). Отож, оцінивши «підкованість», його призначили комсоргом взводу. Перевиховував штрафників, навіть навчав російської мови азербайджанців... Хоробрість, чого таїти, підганяли потайки й оковитою. Якось «старлей» прямо в кабіні спокусив водія бальзамом, із дозою якого явно переборщили. Офіцер миттю відключився й заснув, а Івану довелося за баранкою наздоганяти колону. Кріпився, як лиш міг, а коли добралися до кінцевого пункту, теж «дав копоті». На щастя, командири подумали, ніби тандем втомився в дорозі через спеку.

– Всякі історії траплялися в Афганістані: як кумедні, так і страшні, – каже співрозмовник, – але іспит, слава Богу, витримав. Додає, що багатьом такого талану не судилося – на свої очі бачив смертельно підкошених бійців-інтернаціоналістів. Жаліє, що вже в мирний час важкі хвороби, які, безумовно, є і наслідком афганського синдрому, невмолимо забирають життя побратимів. У районі з них залишилася тільки половина в живих. Отож кожна теперішня стріча колишніх воїнів, обпалених чужою війною, як каже Іван Гаврилович, – то надзвичайно приємна для нього подія. Йому теж дошкуляють недуги – має другу групу інвалідності, але не здається. Головна опора для Івася – друзі, дружина Люба і тріо синів – Іван, Василь та Толя. Досі займається улюбленою справою – шоферує. Найбажаніші пасажири в салоні його мікроавтобуса, звичайно, «афганці», яких за першим проханням годен будь-куди підвезти. Добра душа в цієї людини, так і хочеться йому побажати довгих і щасливих літ.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
December 2013
 

...