ДЛЯ СТАРОСТІ ПРОСТО НЕМАЄ ЧАСУ

в ювіляра Михайла Думнича

Днями відзначив 70-річчя знаний і шанований не тільки в нашому краї Михайло Думнич. Із ювілеєм його щиро привітала сім’я, насамперед дружина Неля Григорівна, донечки Наталка й Неля та четверо онуків. До них приєдналося багато-багато людей. І в кожному вітанні була щира вдячність. Очевидно, є за що.

…Учителька початкових класів Добрянської восьмирічки на Тячівщині Олександра Ткаченко в далекі п’ятдесяті роки пильно придивлялася до хлопчини – Михайла Думнича. До чого старанний, зібраний, посидючий до книги! Він наймолодший із трьох дітей у сім’ї простого лісоруба. Глава сім’ї входив до церковної двадцятки, був дяком у місцевій церкві. З одного боку це добре – є довіра й повага односельчан. А з другого, в пору войовничого атеїзму, це вкрай погано. Але для неї це не важливо. Свою прихильність до учня проявляла хіба що в підвищеній вимогливості. Якось блиснула думка: от такого б мені чоловіка для дочки, яка навчалася на один клас нижче…

Пройшли роки. І треба ж було такому статися, коли в своєї першої вчительки Олександри Павлівни та її чоловіка попросив руки доньки Нелі колишній учень – Михайло Думнич. «Оце ж виростили собі зятя», – жартували колеги й сусіди.

Як і в інших ровесників, у житті Михайла Думнича були успішне навчання на істфаці УжДУ, згодом у Вінницькому торговельно-економічному інс­титуті КНТЕУ, служба в армії, робота в школі. Відтак було кілька років роботи в обкомі комсомолу. З приємністю згадує наш ювіляр ті часи. Адже, якщо відкинути ідеологічну заангажованість, була можливість добре вивчити область, її промислову, господарську структуру, соціальний зріз. А ще – побувати практично в усіх населених пунктах краю.

Далі, з 1975 по 1993 рік, він працював інструктором, заві­ду­ючим відділом, секретарем Закарпатської облради профспілок. У коло його обов’язків входили такі напрями: оздоровлення закарпатців, у тому числі дітей, розвиток культури, спорту, самодіяльної художньої творчості. Як він це виконував – свідчать хоча б такі факти. На той час на Закарпатті працювали 834 колективи фізкультури (понад 215 тисяч чоловік!). Для них за профспілкові кошти на Тячівщині відкрили фабрику з пошиття футбольних м’ячів, у Хусті – фабрику спортивного трикотажу. На жаль, тепер вони лише в спогаді…

Вагома частка праці Михайла Думнича й у тому, що у 80-ті минулого століття на турбазах профспілок за 144 маршрутами подорожувало близько 1,5 млн туристів. Санаторно-курортні заклади профспілок щороку оздоровлювали до 55 тисяч хворих, санаторії-профілакторії – приблизно 20 тисяч. Літнім та зимовим відпочинком у дитячих профспілкових таборах та таборах санаторного типу було забезпечено 89 тисяч школярів. Після аварії на ЧАЕС в області щороку оздоровлювали 8 тисяч дітей із чорнобильської зони й 11 тисяч матерів із дітьми. В часи, коли він працював у цій сфері, в краї були три тисячі самодіяльних гуртків і колективів, які об’єднували понад 66 тисяч аматорів, 65 колективів носили звання «народний». Більшість із них демонстрували свою самобутність і на сценах столиці, країн Європи, Америки, Африки!

У 56-річній трудовій біографії Михайла Думнича великою складовою є його робота начальником управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області. На той час ПФ, по суті, утверджувався в нових суспільно-політичних умовах незалежної України. І те, що він працює в нинішній структурній побудові, є певна заслуга й нашого іменинника. Її ефективність проявилася вже у вересні 1999 року, коли Закарпатське обласне управління першим в Україні закрило борги по пенсіях перед людьми. Більше того, на виплату пенсій тоді вперше залучили 95% власних коштів. До того ледве збирали в межах 50% від потреби.

Кажуть, що двічі в одну річку не входять. А Михайлу Думничу таки довелося. В лютому 1993-го його призначили на посаду секретаря ОДА. Очолив роботу по впровадженню на Закарпатті державної служби. Багато чого було вперше – і в житті країни, і в житті області. Можна хіба уявити, що за «калач» випав на його долю. Вдруге довелося працювати тут із жовтня 2002-го – виконував обов’язки першого заступника голови облдержадміністрації. Знову опинився у вирі гострих проблем, які потребували негайного вирішення. Щоб не було розрізненості та розпорошеності засобів і кош­тів, об’єднує зусилля органів виконавчої влади та місцевого самоврядування всіх рівнів, громадських, благодійних організацій та підприємств. Як наслідок, усі соцвипл
ати в області надавалися вчасно.

Тут згадано лише окремі епізоди й аспекти трудової біографії Михайла Думнича. Але вони є яскравим підтвердженням того, чому і тепер, коли він уже на заслуженому відпочинку, до нього звертаються, просять допомоги, зважають на його думку з того чи іншого питання. Про його авторитет свідчать і нагороди: «Відмінник народної освіти», орден «За заслуги» ІІІ ступеня, почесне звання «Заслужений працівник соціальної сфери України» тощо.

З 2010-го й дотепер він – виконавчий директор Обласного об’єднання організацій роботодавців «Закарпаття». А ще – член низки колегій і комісій облдержадміністрації, які займаються вирішенням соціальних питань. І все це – на громадських засадах. Але ж хочеться приділити увагу й сім’ї, онукам – Анюточці, Аліночці, Толіку, Діаночці, яких він безмежно любить. А ще чекають дбайливої руки ювіляра сад і виноградник, які він посадив власноруч. Тож роботи багато – і на багато років уперед. «Тобі, чоловіче, – жартує дружина Неля, – і постаріти ніколи!»

Що ж, це прекрасно. Дай, Боже, щоб так продовжувалось іще багато літ! З роси та води вам, шановний Михайле Васильовичу!

Василь ГУСТІ

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*