Вівторок
23 січня 2018 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

ДВА БОГАТИРІ

ТА МАЛИЙ ПАН ПЕТРО

Із журналістської практики відомо, що дехто несамовито відмовляється від спілкування з пресою, декого, хоча й непросто, але можна вмовити на інтерв’ю, ще хтось вагається, мовляв, чи варто себе «показувати», але є й такі, хто запросто йде на контакт із медіа, розуміючи, що це – хліб новинаря.

Олександр Куранов, Василь Цильо й пан Петро належить до третьої категорії. Мешканець Нодьберегів Сашко й верхньореметчанин Васько – істинні богатирі, а ось Петро коло них (див. світлину) – ніби хлопчина. І ростом невеличкий, і худіший. Хоча за віком кожному з них годився б за батька чи, нехай, – за старшого брата. Без перебільшення: сельчани й насправді моцяки, яких на Берегівщині не так і багато. Обидва – зо два метри зросту, важать десь під сто двадцять кілограмів. Хоча вони ніякі там не товстуни, а просто чоловіки з накачаними біцепсами, могутніми, мов лопати, п’ястуками, а ляпаснути можуть так, що лікарняне ліжко забезпечене. Якщо про вік, то підбираються вже до шостого десятка.

Цильо, який стоїть справа, родом із невеличкого села Гуняді, має сина, з невісткою вони подарували йому онука. Мати, як і фізик-дружина Алла, у школі Нодьберегів була вчителькою, працювала у Чомській десятирічці. Василь має потяг до землі, тож і мешкає в одному з найбагатших і найколоритніших сіл Берегівщини, яке «за комуністів» уважалося занадто куркульським і заможним. Не раз брався за фермерство, відгодовував свиней, бичків, мав корів, вважав, що своїм трудом покращить здоров’я нації. Зрештою, рацію мав, бо саме хазяї-землероби формують дужість, красу та силу села, краю, всієї України. Зараз він – підприємець, намагається «прибитися» до якогось торгового берега. Інтерес викликає не тільки зростом і метровими кроками, а й своєю зимовою босоніж-ходою. Навіть по снігу бродить у одних тільки капцях.

Натомість доля Куранова – цікавіша, бо має інший вимір. Народився у Верхніх Реметах, мати все життя працювала в районній бібліотеці, де завіду­вала читальною залою. Нині пані Слава має 74 роки. Син наразі їй допомагає: збігає то за ліками, то за хлібом, то за іншим крамом. Двічі на тиждень везуть або автобусом передають їй у райцентр їжу. Жартома розказує, що за життя удостоївся аж двох жінок, трьох синів од них має. Відтак неквапом оповідь доводить до апогею – і Мар’яна (з нею тепер офіційно живе), і чернівчанка Світлана, з якою розлучений, ще й разом працюють. Обидві жони в одній конторі – Нижньореметівській сільській раді – спільно вирішують робочі питання, не сваряться. Мар’яна – секретар сільради, а Світлана – працівниця районного соціального центру.

Верхньореметчанин хоча й кремезний, широкоплечий, кріпкий, але щедрий і добряк, сердечний і фіглярний. Крім теперішньої, спілкується також і з колишньою жоною, синами, невістками, онуками.

Співбесідники – аж ніяк не самотні мандрівники на життєвій дорозі, надбали багато справжніх друзів і знайомих, які в біді однозначно їх не кинуть. А ворогів чи недругів – навіть не пам’ятають – мали колись чи ні. Хіба що в дитинстві чи в піонерсько-забійкуваті часи. До речі, обидва середню освіту здобували в Берегівській загальноосвітній школі №1, якою керувала Ксенія Маргітич. Особливо сильними та міцними були ще тоді – мало кому вдавалося збити їх із ніг, а руку перегнути – хіба що якимось чемпіонам республіканського масштабу. Наголошують: не люблять, коли хитруни використовують їхню силу у власних цілях. Не секрет – і таке траплялося. А хіба мало прикладів із чужого життя, коли таких крем’язнів, як вони, за шалені гроші «брали» в рекетири, тож дехто на цьому й розбагатів. Однак є чимало відомостей, коли хтось похилою стежкою і в тюрму скотив. Зрештою, людей багато, й усі вони різні.

З приводу цього – яскрава історія про недавнє перебування на десятиденних військових курсах у Оріховиці, де розкрився характер кожного з 500 закарпатців. Серед них був і О. Куранов, який дав слово протягом цього періоду із «зеленим змієм» не дружити й таки дотримав його. Хоча, згадує, за цей час деякі вояки із загону територіальної оборони таки добряче заглядали в чарку. Декому навіть допомога «швидкої» знадобилася. Зараз пан Куранов працює в лісі, де щодня може перевантажити до 80 кубометрів дров. А це ні мало ні багато – понад вагон. Навіть В. Цильо погоджується, що необхідно мати ведмежу силу.

Між іншим, сельчани – змієлови, той же Олександр юрбі не раз демонстрував, як гадюці руками пащу розкривав. А якось не зумів утримати дистанцію, тож вона його вжалила. Важко сказати, скільки отрути пішло в його міцний організм, але в голові таки закрутилося, мало не втратив свідомість. Коли привезли до лікарні – все вже пройшло. Навіть до протизміїної сироватки не дійшло – не треба було. Зате мізинець жалом змії таки помічений – рана гоїлася довго.

До речі, коли пану Петру, в минулому високласному трактористу-скреперисту-бульдозеристу, запропонували стати поруч із цими чоловіками-велетами, він чомусь аж знітився, мовляв, хто я такий, навіщо це потрібно? Автор цих рядків пояснив – для антуражу. Отже, боятися та хвилюватися немає підстав. А в разі чого – хлопці-богатирі, що взуття носять сорок сьомого розміру, сорочки, куртки чи плащі одягають такі великі, що в них розмістилися б аж «три дядьки Петри», неод­мінно взяли б під свій персональний захист. Тож берегівцю Петрові ще й невимовно поталанило, бо знайшов хороших друзів. Головне – надійних!

Мені як ініціатору стоп-кадру теж забажалося випити каву та зробити колективне фото з богатирями. Я поруч із цими височезними та показними чоловіками, які мають майже метрові спини, також виглядаю мізерно та дрібонько. Як кажуть, до Циля та Куранова ще рости та рости...

Михайло ПАПІШ

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
 
February 2017
 

...