Неділя
25 лютого 2018 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

ДВА З ПОЛОВИНОЮ ТИЖНя НА ЧЕРКАЩИНІ –

в зовсім іншій реальності

На новорічно-різдвяні свята ми з сім’єю вибралися в гості до рідні в Лип’янку, що на Черкащині. Хоча й раніше бувала там, але цього разу за два з половиною тижні встигла закохатися в це село. Навіть думка приходила, щоб залишитися тут. На що чоловікова сестра Світлана Дегтяр зауважила, що жити тут важко, бо треба дуже гарувати на землі.

росте все, що посієш

Зазвичай, зими тут сніжні й морозні, засипає так, що не видно вікон, але тепер уперше снігу не виявилося. Найперше, що вразило – це чорнозем. Земля не просто чорна, а важка, масна й тепла – росте все, що посієш. Не так, як у нас на Закарпатті: молишся Всевишньому, аби тобі ті паростки огірків та помідорів посходили.
Світлана приготувала на сніданок вареники. Їхні – великі й пухкі, з картоплею, приправлені маслом і сметаною. І наші, закарпатські, з варенням. Так відгадайте, миска з якими лишилася порожньою?!

Ми з Полканом у Лип’янці

По обіді з племінницею Ольгою вибралися на прогулянку. Пішли фотографувати лебедів на озера, які тут схожі на море. Їх у селі аж чотири. Є й річка Гнилий Товмач. Її береги чисті: жодного папірця чи порожніх пляшок не бачила. У принципі, вулиці теж охайні, а дороги вкриті асфальтом і навіть бруківкою. На цьому сучасному фоні дисонують старі покинуті хатини. За останні двадцять років Лип’янка перетворилася на село-музей. Тут можна знімати українське кіно, навіть декорації не треба ставити. Просто неба вросли в землю глинянки з малими віконцями, поряд старі вишневі чи яблуневі садки – як у віршах Тараса Шевченка. Біля багатьох навіть паркану нема. Та й двері не зачинені. Нині в селі мешкає пустка, протяжним страшним голосом виють протяги. Стоячи на порозі, я думала, як колись тут вирувало життя. Але насправді воно було тяжким, бо Лип’янка пережила страшний голодомор 1932 – 1933 років, про який розповідала вже покійна бабця Ярина, її батьки вбили і зварили меншого братика. А якщо в ті часи хтось не повертався з вулиці, то вдома казали: «З’їли!»

Назва села – від стародавніх лип

Селом пройшлася Друга світова війна. 27 січня 1944-го, тут відбулася Корсунь-Шевченківська битва. Німці не хотіли відступати – бомбардували Лип’янку впродовж тривалого часу. Тому на території села так багато пам’ятників радянському солдату, а на околицях височіють братські могили. Світлана каже, що 9 Травня місцеві святкують, як на Закарпатті Великдень. Додому зі світів з’їжджаються всі і йдуть на гробки, щоб пом’янути загиблих і померлих пращурів.

Ольга Дегтяр

Лип’янка має легендарну історію – тут виявлено дві стоянки епохи пізнього палеоліту, де трапляються вироби середнього палеоліту, виготовлені неандертальцями близько 130 – 100 тисяч років тому. Тут же розташований невеликий курган епохи бронзи (ІІІ – ІІ тисячоліття до Різдва Христового) Ясівська Могила. Кургани того часу трапляються і на полях навколо села. Засноване воно в 1630 – 1670 роках, а назва пішла від стародавніх лип, які тут росли. Жителі, котрі оселилися в цій місцині, вирізали й корчували липи, про що свідчать назви полів – «корчівки». Справжніми свідками величних дерев є кадібці-сипанки, якими й нині послуговуються тутешні. Видов­бані з лип посудини сягають у діаметрі понад метр.

Село складається з хуторів, що простяглися вздовж берега річки на відстані 8 км. До речі, я заблукала на одному з них. Дорогу до хати Дегтярів не було в кого спитати, бо на вулиці ні душі. А надворі вже темна ніч, холодно, від морозу ніс і щоки в мене посиніли. «Водафон» – зв’язку немає. На щастя, вдалося зупинити автівку. Водієві було дивно зустріти тут, як він сказав, западенку. Річ у тому, що в мене на голові була квітчаста хустка, пов’язана на гуцульський манер. Підвіз до центру села, а звідти додому – рукою подати.

Микола і Світлана Дегтярі

«Наша «бурулька» повернулася. А ми вже хотіли йти шукати тебе», – зрадів мій чоловік, коли я переступила поріг. Відпоювали мене гарячим ромашковим чаєм із медом. Я захоплено розповідала, які хати бачила й фотографувала. Звісно, для мене це екзотика. А для наших рідних і тих, хто живе тут – печальний факт.

Священик працює на... комбайні

Наступного дня ми з чоловіком Світлани, Миколою, поїхали до райцентру Новомиргород (а це вже Кіровоградщина). Про архітектуру цього старовинного міста можна розповідати окремо, адже тут «розкопала» чимало самобутніх архітектурних цікавинок. Але повертаюся до Лип’янки. До речі, в хаті Дегтярів – велика бібліотека. На видному місці красується й книжка про їхнє село. З неї дізналася, що в 1885 році в Лип’янській волості Чигиринського повіту Київської губернії мешкало 2162 особи, налічувалось 373 дворових господарства, були православна церква, школа, 4 постоялих будинки та 2 лавки. За три версти розташовувалася поштова станція. У 1897-му робили перепис населення, статистика якого свідчить, що кількість жителів зросла до 3652 осіб.

Нині в селі теж одна церква – українська православна. Я відвідала два богослужіння – на Різдво і на Василя. Править отець Олександр. Священик має багато землі – бо вона годує тут кожного. Але наробитися треба. Якось улітку на недільній службі сказав, що цілу ніч не спав, бо ходив у полі з комбайном.

Отця Олександра в Лип’янці люблять і шанують за доброту й щирість. Він постійно закликає селян відвідувати храм. Адже на службу від сили ходять 20 – 30 людей. Мені дуже сподобалася атмосфера, яка тут панує. Вразили старовинні ікони на стінах – такі були в рідному Нанкові, як у моєму дитинстві: навіть побачила образи, які колись прикрашали оселю моєї бабки. Прибрані у вишиваний рушник і біля кожного палає свічка або лампадка.

У Лип’янці люди прості, ніхто ні про кого не пліткує. От, приміром, на різдвяному богослужінні посеред церкви жінка замотала ноги в джергу. Спершу я подумала, що це якийсь ритуал чи, не приведи Господи, прийшла ворожити. Та ні: їй просто було холодно в ноги. Бо підлога, хоч і вкрита килимом, але з кахлю. Це помітила лише я. Натомість її односельцям було до цього байдуже. А як тут гарно молилися й колядували!

У школі є класи з одним учнем

– У наших людей є один великий гандж: закарпатська жаба, – каже мені Світлана. – Я в Лип’янці вже 20 років живу, але не пригадую, щоб мене хтось образив чи обмовив. Тут нема того хизування.

Світлана працює вчителькою біології та хімії. Має велике навантаження, бо доводиться викладати не лише свої предмети. «Із кожним роком меншає школярів і вчителів. Тепер навчається 61 дитина. У класах є й по одній. Педагоги виїжджають на заробітки в Польщу та Чехію. Люди лишають село. Хто пішов учитися в столицю, додому вже не повертаються. Тут чимало покинутих добротних цегляних хат тільки тому, що люди не хочуть працювати на землі. Заходь і живи, тільки ремонт зробити. А якщо захочеш купити чиюсь спадщину, то віддадуть за смішні гроші, 5 тис. грн.

«Ми думали жити в Тереблі, – каже Микола. – Але що нас там чекало? Мене – закордонні заробітки. Тому я з Лип’янки – ні ногою. Тут моя земля. Люблю працювати на ній. Бо вона віддячує нам щедро». Попри це, він устигає ще й трудитися на посаді начальника караула ДТРЧ – 17 УДСНС України в Черкаській області.

Що тобі сниться, хато?..

Родина Дегтярів вирощує бичків і свиней. Продають молоко оптом задешево – один літр за 7 гривень. А це ж важка щоденна праця. Корів треба добре годувати, пасти, доглядати. Крім того, на плантаціях садять усе – від картоплі до гарбузів. Добре заробляють на гарбузовому насінні восени. Влітку в Миколи Володимировича – мозолясте свято жнив. На власному комбайні виїжджає в поле. Хоч працювати доводиться з ранку до ночі, але йому приємно споглядати, як золотими стрічками лежать на полях покоси жита-пшениці.

«Закарпатське» обійстя у Лип’янці

У Світланиній хаті й на обійсті все по-закарпатськи. У мене залишилося враження, що я два з половиною тижня жила в якомусь дорогому готелі. І в селі можна облаштувати все, як у раю, але треба докласти рук. «Єдине, що не хоче прижитися, так це – магнолія», – скаржиться жінка. – Ходимо біля її трояндових кущів. Деякі утеплила від холоду. «Дуже люблю півонії. Посадила собі цю квітку повсюди, – розповідає. – А тут у мене маки й тюльпани».

Вулиця Молодіжна, де живуть Дегтярі, відносно молода. Як і Шкільна, бо збудовані за радянську добу. Особливість їх у тому, що будинки – як близнюки.

Колись у Лип’янці працювали два колгоспи, і село процвітало. Нині ферми вже нема, а землі орендує приватне підприємство. Наприкінці 1980-х були заасфальтовані всі вулиці. Старше покоління зі щемом пригадує ті роки. Ці розмови чула в сільських магазинах.

Мені теж сумно за таку охайну, чепурну і просто файну Лип’янку. На вулиці Церковній вростає в землю покинута маленька церква. Їй Богу, як рукавичка. Та й кожна друга хата вмирає. Осідають дивовижні колодязі й землесховища. Останні вже в післявоєнні роки місцеві переобладнали на підвали, де зберігали консервацію і збіжжя.

Люди тут ревно оберігають звичаї і традиції. Скажімо, на святвечір обов’язково має бути кутя. А після вечері посуд зі столу не прибирають. Бо є повір’я, що вночі на гостину приходять померлі родичі.

Лип’янка – батьківщина народного художника України, лауреата Шевченківської премії Івана Гончара, в селі є два музеї його імені. У середній школі в 1920 – 1930-х роках працювала Анна Захар’єва – рідна сестра дружини Володимира Винниченка. Тут народився й сучасний політик Юрій Костенко. Лип’янська невістка – народна артистка України Ніна Матвієнко.

Зрештою, селом їздять радянські мотоцикли. А це вже раритет. Одного дня біля магазину побачила такий, у ньому тихо сиділа німецька вівчарка. Скористалася моментом і сфотографувалася з нею. Як-не-як, 2018-й – рік собаки. Кадр вийшов, ніби з фільму.

Здивували мене й лип’янські горобці. Бо це не горобці, а «поросята». І голуби. Спершу подумала, що на гілці горіха сидять кури. На щедрій землі все росте, як на дріжджах.

Затишно тут. І щемно. Додому привезла купу спогадів. І світлин.

Маріанна ШУТКО

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
January 2018
 

Навіґація

...