Середа
22 листопада 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

ДИВОВИЖНИЙ СКЛЕП РОДИНИ ТЕЛЕНДІ,

або Як руйнується майже 140-річний некрополь

Немає, напевно, нічого сумнішого у світі, ніж спостерігати за невиліковно хворою людиною, сили якої поволі згасають, погляд стає глибшим,
а мова – тихішою. І, здається, вона вже там – за неосяжною та страшною межею. На жаль, вона існує не тільки для людей, а й для всього, що колись було створене ними: доріг, механізмів, споруд… Але є вічні цінності – духовні. Кожен хоч раз у житті це усвідомив. Особисто мене такі думки торкнулися кілька років тому, коли відвідав центральне кладовище Ужгорода – Кальварію.

Журналісти сплутали слід…

Тоді стояла золота осінь, та вона не була тихою. Комунальники в прискореному темпі прибирали пожовкле листя й гомоніли про щось. Професія давно привчила їх не звертати уваги на пронизливі погляди зі старих цвинтарних барельєфів – часів епохи, яка назавжди канула в Лету. Але вона залишила чимало німих свідків давніх подій, і один із них одразу привернув мою увагу. Це був старий склеп родини Теленді, який і сьогодні ще стоїть на території двохсотлітнього некрополя.

Донині на Кальварії зберег­лися два склепи (хоча в деяких джерелах зазначені чотири), тому можу припустити, що колись їх було набагато більше. На жаль, місцеві інтернет-видання свого часу згадували склеп Теленді виключно як улюблене місце зустрічей прихильників різних субкультур, котрі й завдали йому непоправної шкоди. Однак, як пізніше з’ясувалося, вони були далеко не першими, хто доклав руку до його занепаду.

Я був вражений красою склепу, коли вперше побачив його. Навіть необізнаний у мистецтві відразу розуміє, що перед ним пам’ятка архітектури. На фасаді ще збереглися маленькі янголята, а вхід оздоблений старовинною рамою, хоча від дверей не залишилося й сліду. Зелений плющ охайно обплітає одну зі стін, піднімаючись до самого даху. На ньому вже давно прижилися дерева, котрі своїм корінням прискорюють руйнацію цієї дивовижної споруди.

Всередині, під стелею, збереглася дошка з іменами володарів склепу, які, ймовірно, його й побудували. Під нею знаходяться ще дві, а в підлозі розташований прямокутний отвір – місце для поховання. Колись там була кам’яна плита, сліди якої так і не вдалося відшукати. Уздовж стін побіля входу є ще два надгробки один проти одного. Обстежуючи склеп, я помітив, що колись його прикрашали дві скляні вази для квітів зеленого кольору. Їхні залишки можна побачити й нині. На одному з надгробків помітні сліди позолоти, якою виводили дати життя покійних. А навколо – багато сміття, на стінах – графіті та свастики поверх опадаючої побілки. Побачене спонукало шукати інформацію про цей склеп.

Однак україномовні джерела виявилися не тільки небагатослівними, а й неправдивими. На деякий час їм вдалося переконати мене, що там знаходиться поховання угорських графів Телегді, які у XIV – XVII століттях володіли Чинадіївським замком Сент-Міклош. Але насправді місцеві журналісти просто спутали рід Телегді з не таким відомим, але не менш цікавим за своєю історією родом Теленді. Саме для останніх і був побудований цей склеп.

Пацієнти до сільського лікаря їхали навіть із Галичини

Так і не зумівши знайти більше інформації, я вирішив розпочати власне дослідження та шукати нові відомості. Основними джерелами стали угорські інтернет-сайти та перекази очевидців тих подій. І мені багато чого вдалося знайти. З’ясувалося, що рід Теленді – це спадкова династія угорських лікарів. Найвідомішим із них був Людвік Теленді. Народився в 1805 році у Берегові, та більшу частину свого життя мешкав у селі Великі Береги (тепер Берегівського району), де займав посаду головного лікаря округу. У статті за 1859 рік йдеться, що двері до його приймальні не зачинялися навіть у суботу, і жоден пацієнт не залишився без уваги. До нього приїздили навіть із сусідньої Галіції. Однак якою була головна спеціалізація лікаря, у матеріалі не зазначено.

Цей рід мав німецьке походження. У 1843 році Людвік звернувся до Угорського королівського суду в Буді з проханням про зміну свого німецького прізвища Вінтер на угорське Теленді. Причина такої зміни цілком зрозуміла: він був палким патріотом своєї батьківщини та почесним членом Ордену відваги Березького комітату.

Можливо, раніше був військовим лікарем та брав участь у одній із численних війн, що точилися на європейському континенті упродовж ХІХ століття. Появу в наших краях цієї німецької родини, як і багатьох інших, можна пояснити політикою, яку проводили графи Шенборни-Бухгайми у XVIII столітті. На той час наш край був найменш заселеним та найбільш аграрно відсталим на теренах Австрійської імперії. Тому для покращення демографічного становища вирішили запросити сюди переселенців із південно-східних німецьких земель, Баварії та Саксонії. Тут вони отримували нові ділянки та пільги щодо сплати податків. Також граф Шенборн мав усі підстави сподіватися, що німці навчатимуть місцевих мешканців новим технологіям, які здавна використовувалися для обробки землі в освіченій Європі. З часом це справді було втілене в життя.

1867 року Людвік Теленді помер. Його поховали в сімейній крипті на місцевому цвинтарі села Великі Береги. Ця крипта стояла там упродовж 149 років, однак минулої зими – була знищена. Місцева влада вирішила віддати старий цвинтар під нові поховання. Мені не вдалося знайти навіть фото цього об’єкта. У самому ж селі й понині стоїть «будинок лікаря», в якому колись працював Людвіг Теленді, однак лікарні уже давно немає. Останій медик, який жив і працював там, був Золтан Боронь. Понад десятиліття тому він продав хату й переїхав до сусідньої Угорщини. Сьогодні там знаходиться невеличкий продуктовий магазин.

Ужгородський період у житті родини

Достовірно відомо, що Теленді жили в Берегові до 1880 року. Саме тоді в місті сталася величезна пожежа, і всю цент­ральну частину знищив вогонь. Серед постраждалих будинків був і дім Теленді. Чи відбудовувався він – сказати важко. Але вже з середини ХІХ ст. прізвище цієї родини періодично згадується у зв’язку з Ужгородом. Саме тут син уже тоді покійного лікаря Антал Теленді згодом відкриє власну аптеку, якою його сім’я володітиме аж до кінця Другої світової війни.
У 1867-му Антал брав участь у Всеугорському з’їзді фармацевтів у Будапешті. Туди з’їхалися лікарі з усієї країни для обміну досвідом та покращення рівня своєї кваліфікації. В місцевій пресі тих часів його ім’я часто траплялося поряд із ім’ям дружини Марії. Вона опікувалася Ужгородською католицькою гімназією.

Марія походила з давнього дворянського вірменського роду Ласлофі-Гасгес (із чого можна зробити припущення, що Теленді також належали до дворянського стану). Її далекий предок Антон Ласлофі все життя обіймав високі адміністративні посади й помер 1874 року в чині статс-секретаря. Він був сином відомого угорського благодійника Богдана Ласлофі, який отримав у 1758-му за військові заслуги спадкове дворянство з рук самої австрійської імператриці Марії-Терезії.
Історія цієї сім’ї дуже цікава. У XVI столітті, коли турки приєднали до своїх володінь Вір­менію, родинам місцевої знаті довелося рятуватися втечею. Спочатку до татарського Криму, а потім – до Угорщини, де вони й розселилися по всій країні. Основним заняттям тодішніх вір­менських біженців була торгівля. Очевидно, Марія походила з міста Гасгес (сучасна Румунія).  Саме так можна пояснити походження подвійного прізвища на її надгробку. В буремному 1914-му на 76-му році життя Марія відійшла в небуття, її також поховали в сімейному склепі на Кальварії. Місцева преса писала: «Католицька гімназія втратила в особі фундатора дві тисячі форинтів на рік».

У самій гімназії (тепер там знаходиться хімічний факультет УжНУ) навчався молодший син Антала Теленді – Золтан, який помер 8 червня 1878-го у віці 12 років. Причина такого раннього відходу у вічність понині залишається невідомою. Однак є точно встановлений факт, що в склепі хлопчик був похований першим, тож дату його смерті можна приблизно вважати часом початку будівництва споруди.

Про решту членів цієї родини не було знайдено жодних відомостей. Можна тільки зробити певні припущення з написів на надгробках та барельєфах на могилах двох дівчат, які покинули цей світ у майже однаковому віці – 19 – 21 рік. Але проміжок між цими смертями складає півстоліття. І якщо особу першої нам відразу вдалося з’ясувати, то інша досі оповита таємницею. Під одним із надгробків похована донька Антала та Марії Теленді – Юлішка (1864 – 1884).

Епітафія на її надгробку (на фото) свідчить: «Тут спочиває Теленді Юлішка, за чоловіком Сабов Бейлане. Народилася 1 квітня 1864 року – померла 4 січня 1884 року. Незабутня дитина своїх батьків, єдина радість осені їхнього життя. Своєю смертю глибокою журбою оповила їхні серця і після 14-місячного щасливого шлюбу полишила свого чоловіка та немовля, для котрих благословенням було її життя. Хай буде благословенною її пам’ять».

На іншому надгробку-барельєфі дивним чином донині збереглося фото вродливої дівчини, ім’я якої – Марокам (1915 – 1936).

Жителька Ужгорода, яка не побажала оприлюднювати своє ім’я, однак люб’язно поділилася зі мною одним зі спогадів свого дитинства, свідчить. «У п’ятдесятих роках минулого століття в місті Ужгороді на вулиці Другетів (неподалік нинішнього музею Ф. Манайла) жила дивна бабуся: її зігнута постать хиталася на високих підборах. Вона рухалася майже наосліп, але нізащо не вдягала окулярів. Вона не бажала виглядати старою! Невеличка кімнатка на другому поверсі будинку, схожа на неохайну шафу, була її останньою домівкою. Жила вона тим, що потроху продавала крам – те, що залишилося після радянської націоналізації всього її нерухомого майна. Були там і саморобні ляльки – нескінченна кількість усюди, які також, напевно, призначалися на продаж». Моя гостя так і не змогла згадати ім’я тієї пані, однак запевняла: це була мама Марокам – дівчини, чий барельєф зберігся в занедбаному склепі. В ті часи про неї знали всі. Надмогильна епітафія частково підтверджує знайдені мною попередні свідчення: «Поки ти жила, я тебе обожнювала, поки буду жити я, буду тебе оплакувати. Твоя мачуха».

На жаль, жодних відомостей ані про цю дівчину, ані про її матір я так і не знайшов.

Після закінчення Другої світової війни склеп почав потроху занепадати. Один із найчорніших періодів його історії припадає на 70-ті роки минулого століття. Тоді він був повністю розграбований місцевими мешканцями, які, напевно, шукали в могилах колишніх дворян незліченні скарби. Невідомо, чи вдалося їм щось знайти, однак ще довго навколо валялися кістяки, як символ людської бездуховності та жаги до чужих грошей.

Декілька років тому були безуспішні спроби віднайти далекого родича похованих у склепі, який давно емігрував до сусідньої Угорщини. Адміністрація цвинтаря на Кальварії хотіла закликати його доглядати за пам’яткою, однак із цього, на жаль, нічого не вийшло. Тож подальша її доля є незрозумілою і тривожною, оскільки за законом нею мають опікуватися родичі, яких уже, можливо, давно немає в живих. А що ж залишається нам? Просто стояти осторонь та спостерігати, як руйнується цей майже 140-річний некрополь? Чи спробувати бодай щось зробити для його порятунку?

Дмитро СЛИНЧАК
м. Мукачево

P. S. За допомогу в підготовці матеріалу автор висловлює вдячність Вікторії Протченко.

Коментарі

Татьяна Пн, 30/10/2017 - 20:08

Хорошо помню этот склеп года с 70го - 72-го: ещё были закрыты двери, стекла не было, вместо него оставалась мелкая сетка. Она была порвана. так что можно было попасть внутрь при желании. В полу было прямоугольное углубление размером где-то 1мх2мх75см, причём. половина его была отверстием, через которое опускали внутрь гроб. Можно было заглянуть внутрь: там была свалка старых венков и каких-то ящиков , в которых, похоже, готовили раствор для надгробий. Рядом слева от склепа был сарай или навес, где делали надгробия, как я помню.Крышка склепа была ржавой железной пустотелой.Наподобие плоской коробки толщиной сантиметра 2,5-3, с дыркой от вырванного с мясом кольца или ручки. Думаю, когда эту крышку укладывали на место, она сравнивалась с полом. Мои родители на 9-е мая и 1 ноября навещали могилу знакомого рядом со склепом, потому я хорошо запомнила его.

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
December 2013
 

...