ГАНЕБНА РОЛЬ АГРЕСОРА,

або Чи хочуть росіяни війни

Зважаючи на ті страхіття, які чинить російська армія на сході України, а також війну, яку вона веде в Сирії, мимоволі виникає думка, що ця держава продовжує традиції «легендарної» червоної, згодом радянської армії, яка лише за період більшовицької диктатури (75 років) розв’язала 41 війну, в котрій загинули мільйони ні в чому не винних людей.

У рамках спільної з гітлерівською Німеччиною акції червона армія захопила в 1939 році Східну Польщу, спробувала загарбати Фінляндію і в 1940-му окупувала прибалтійські держави.

Історія збройних сил радянського союзу, зокрема у повоєнний період, – це постійне втручання у внутрішні конфлікти багатьох зарубіжних країн, гасіння «гарячих точок» у різних куточках Землі з метою утримання при владі прорадянських режимів.

Від особового складу радянської армії вимагалося беззаперечно виконувати військові накази (навіть злочинні), їхати воювати туди, куди посилала партія, вмирати невідомо за що. І це незважаючи на те, що конституція СРСР, військова присяга зобов’язували лише захищати свою Батьківщину, а не воювати за її межами, прикриваючись «виконанням інтернаціо­нального обов’язку».

Перелік кривавих діянь «доб­лесної» і «непереможної» радянської армії за межами СРСР у повоєнний період бере початок із червня 1953 року, коли робітники Східного Берліна, обурені підвищенням цін на продукти харчування, організували страйк, який незабаром переріс у національне повстання. Для його придушення на вулиці східнонімецьких міст виїхали танки окупаційних радянських військ. Тоді загинуло 125 повстанців, 1 524 ув’язнено.

Під час розправи з німецьким населенням не всі радянські військовослужбовці стріляли на враження, через що поплатилися життям. 41 солдата й офіцера за вироком військового трибуналу розстріляли. Серед них були рядовий Василь Дятковський, єфрейтор Олександр Щербина, сержант Микола Тюляков та інші. У 1954 році їм та іншим відмовникам вдячні жителі Західного Берліна спорудили пам’ятник із написом: «Російським старшинам і солдатам, яким довелося померти, бо вони відмовилися стріляти в борців за свободу 17 червня 1953 року».

Восени 1956-го автор цих рядків, будучи школярем, став свідком, як шосе і залізницею Львів – Ужгород удень і вночі рухалися військові частини Прикарпатського військового округу для придушення, як тоді говорили нам у школі, «угорської контрреволюції». Насправді ж, як мені стало відомо пізніше, це було національне повстання, що почалося після того, як співробітники угорської державної безпеки відкрили вогонь по беззбройному людському натовпу, який зібрався на мітинг біля Будинку угорського радіо, вимагаючи забезпечення прав і свобод, а також виведення радянських військ із країни. Керівництво Радянського Союзу не могло допустити, щоб Угорщина вийшла з соціалістичного табору, а тому вирішило придушити силою національно-демократичну боротьбу її народу.

На проведення військової операції «Вихор», в якій, за зарубіжними джерелами, взяли участь 150 тис. військовослужбовців, дав «добро» перший секретар ЦК КПРС, голова Ради міністрів СРСР Микита Хрущов. З угорського боку її жертвами стали близько 4 тис. осіб. Радянська сторона втратила загиблими 669, 1 450 було поранено і 51 – пропав безвісти.

Усі загиблі радянські воїни поховані на чужині. На цвинтарі в м. Сегед спочиває наш земляк із Іршави Федір Попович. Помер тяжко поранений у Будапешті Юрій Гомада з ­­
с. Хмільник на Іршавщині.

Після придушення угорської революції прем’єр країни Імре Надь та міністр оборони Пал Мештер, які перейшли на бік повсталих, знайшли притулок у посольстві Югославії, що за міжнародними нормами означало їх недоторканність. Післякількамісячних переговорів між Москвою та урядом Югославії досягли домовленості, що радянська сторона не перешкоджатиме виїзду угорських високопосадовців. Щойно дип­ломатичний автобус із Імре Надем та Палом Мештером покинув амбасаду, як їх захопили радянські спецслужби і згодом убили.

У листопаді 1956-го сесія ООН визнала введення радянських військ в Угорщину і встановлення режиму Я. Кадара порушенням Статуту цієї організації.

Використавши прихід до влади комуністів на чолі з Ф. Кастро після перемоги народної революції на острові Куба, СРСР у 1962-му почав там розміщення ракет середньої дальності для тиску на США. У відповідь американці встановили морську блокаду Куби й зажадали від Москви в найкоротші строки вивести все озброєння з острова. Таким чином обидві сторони, брязкаючи зброєю, поставили світ перед загрозою ядерної війни. І тільки при посередниц­тві Генерального секретаря ООН Америка вивела свої військові сили з Карибського регіону, знявши блокаду з Куби, а Радянський Союз забрав свої ракетні установки.

СРСР активно підтримував Єгипет у його війні з Ізраїлем, допомагаючи в модернізації та переозброєнні армії, навчанні особового складу, в розміновуванні території країни, утримуючи там військовий контингент. У свою чергу президент Насер за вказівкою Москви почав втілювати в життя план побудови соціалізму в країні. Не всім військовикам вдалося повернутися живими на батьківщину. Серед тих, хто загинув у Єгипті, був і хустянин Михайло Мендикаш.

Очоливши комуністичну партію Чехословаччини, Олександр Дубчек наприкінці 70-х років ХХ ст. почав наполегливо впроваджувати в життя демократичні реформи, що, зрозуміло, не подобалося керівництву СРСР. У своїй діяльності він спирався на однодумців – членів президії ЦК КПЧ Черніка, Шимона, Смрковського, Крігеля та Шпачека.

Незабаром політичний лібералізм керівництва Чехословаччини різко розкритикував Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв. Демократичні процеси в країні називалися намаганням відновити буржуазний лад, контрреволюцією. Саме тому в ніч із 20 на 21 серпня 1968 року під назвою «Дунай» відбулося вторгнення в ЧС радянської армії і військ країн – членів Варшавського договору, всього 200 000 військовиків.

Основною ударною силою операції стала 38-ма армія Прикарпатського військового округу, якою командував генерал Майоров. Незважаючи на те, що чехословацька армія була достатньо вишколеною і озброєною, Дубчек наказав не чинити опору. До речі, точно так повелися збройні сили Чехословаччини у вересні 1939 року, коли  країну окупували гітлерівські війська. Тодішній її президент Бенеш став на капітулянтську позицію і німці зайняли Чехословаччину без жодного пострілу.

У поодиноких сутичках на вулицях сіл і міст під час «Празької весни» загинули 72 громадян, 700 чоловік поранили. Жертви з боку радянських військ були мінімальними, проте загинули двоє наших земляків – Іван Мурник та Імре Йоно, яких призвали в армію з Іршавського району.

На знак протесту проти радянської військової інтервенції акт самоспалення вчинили празькі студенти Ян Палах та Ян Заїц.

Після придушення «Празьської весни» Дубчека разом із членами президії КПЧ Черніком, Смрковським, Шимоном, Крігером та Шпачеком затримали чехословацькі органи безпеки й передали на Закарпаття радянським спецслужбам для їх відправлення в Москву. Усі вони були тимчасово розміщені на так званій «хрущовській» дачі в с. Кам’яниця Ужгородського району під пильним оком працівників КДБ. Згодом літаком із мукачівського військового аеродрому їх доставили в Москву, де Брежнєв, члени політбюро провели з ними бесіди. Згодом усіх їх відправили на батьківщину.

Вже у квітні 1968-го першим секретарем ЦК комуністичної партії Чехословаччини, звісно з подачі Кремля, обрали Густава Гусака. Радянська військова присутність ще довго зберігалась у цій країні. Лише 21 червня 1991 року, після розпаду СРСР, останній ешелон із війсь­ковими, технікою та озброєнням покинув країну, залишивши майже всі колишні армійські об’єкти в непридатному для використання стані.

Найкривавішою сторінкою в історії радянського війська стало його вторгнення в Афганістан і десятилітня (1979 – 1989 рр.) війна в цій далекій середньоазіатській країні. Це сталося через політичну обмеженість чотирьох кремлівських старців: Брежнєва, Устінова, Громика та Андропова, які, прагнучи встановити повний політичний контроль у цій країні, проігнорували відоме англійське твердження про те, що Афганістан завоювати неможливо. Єдиним противником введення радянських військ у цю країну був начальник генерального штабу збройних сил СРСР, маршал радянського союзу Микола Огарков. Проте його суперечки на цю тему з членами політбюро ЦК КПРС, у тому числі й міністром оборони радянського союзу Устіновим, результату не дали.

Збройна агресія СРСР проти Афганістану розпочалася в грудні 1979 року нападом спецпідрозділів КДБ на президентський палац у Кабулі й убивством чинного президента Аміна. Згодом ввели так званий обмежений контингент радянських військ.

За оцінками незалежних дослідників, втрати СРСР у афганській війні становили до 140 тисяч чоловік убитими та 350 тисяч пораненими. А за офіційною статистикою загинуло 15 тис. військових і співробітників КДБ. За десять років пекло афганської війни пройшли 160 тис. українців, із них 3 600 загинули на чужій землі, 90 потрапили в полон або пропали безвісти. Горезвісним і скорботним «вантажем №200» повернулися додому 52 закарпатці, серед яких ужгородець Михайло Повхан, Василь Балог та Іван Пуга з Мукачева, Василь Опаленик із Великоберезнянського та Василь Попович із Рахівського районів…

Зрозуміло, що молоді хлопці, одягнувши військовий однострій, пройшовши вишкіл та одержавши злочинний наказ, змушені були підставляти під кулі життя, стріляючи у своїх противників-моджахедів. Такий жорстокий закон війни: якщо ти не вб’єш, то вб’ють тебе.

Серед воїнів радянської армії в Афганістані були українці, які не хотіли воювати на чужій землі за інтереси Кремля, кидали зброю й переходили в сусідній Пакистан. Одержавши статус політичних біженців, вони згодом опинилися в США, Канаді… Зрозуміло, що такі випадки, якщо про них знало військове командування, трималися в суворій таємниці.

Для боротьби з афганським народом радянська армія використовувала найновіше на той час озброєння: автомат АК-74, БМП-2 (шайтан-арба), вертоліт «чорна акула», об’ємні бомби. Проте це не допомогло здолати опір моджахедів, які готові були захищати свою землю до останньої краплі крові.

Серед країн, куди вище радянське керівництво посилало наших хлопців зі зброєю в руках, ще були Ангола, Ефіопія, Ємен, Мозамбік…

Послання президента Росії Путіна, із яким він звернувся нещодавно до Федеральних зборів, засвідчило, що мілітаризація життя й духу вважається пріоритетом російської політики, а нарощування озброєнь стало якимось фатумом, що затьмарює турботу про зростання рівня життя людей.

У 1960-ті в Радянському Союзі була популярна пісня «Хотят ли русские войны», у якій стверджується, що росіяни бажають жити в мирі. Нинішня ж військова агресія як на сході України, так і в Сирії, захоплення Криму засвідчують протилежне…

Василь ЦЕБРИК,
офіцер у відставці,
член НСПУ

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*