Четвер
23 листопада 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

ГОРІЛКУ НА ЗАКАРПАТТІ ГНАЛИ

і графи, й барони, й селяни

Першу згадку про становлення й розвиток винокурних мануфактур, які вже діяли в нашому краї на початку XVII ст. знаходимо в «Нарисах історії Закарпаття».
В умовах кризи феодальної системи попит на горілчано-спиртову продукцію швидко зростав, тому кількість малих і великих підприємств із її виробництва протягом 1920 – 1940-х подвоїлася – приблизно до 270.

…і монастир – теж

Граф Шенборн у своїх маєтках мав великі гуральні, які охоплювали села Чинадійово, Підгоряни, Нижні Верецьки, Страбичово, Загаття, Поляна, міста Мукачево й Берегово. Барон Перені володів гуральнями в селі Фанчиково та м. Виноградів. Поміщик Гілані – у селах Великі Лази та Середнє. А Мукачівський монастир – у Бобовищі. Для виробництва високоградусних напоїв вони переробляли велику кількість сільськогосподарської продукції – пшеницю, жито, ячмінь, сливи, груші, черешню, виноград, дріжджі. До прикладу, тільки одна Фанчиківська гуральня у 1840-му випустила понад 54 тисячі літрів, Загатська – понад 46, Страбичівська – близько 43-х, а Мукачівсько-Чинадіївські домінії – до 200 тисяч літрів горілки й спирту. Загалом у середині ХІХ ст. гуральні краю виробляли близько 300 тисяч літрів спиртних напоїв, які йшли на внутрішні ринки та в сусідні країни. На цих підприємствах широко застосовувалася наймана праця робітників. Крім цього, у нас існувало декілька сливоварних заводів та десятки дрібних селянських гуралень.

За горілку й відсотки в селян відбирали маєтки

З другої половини ХVІІІ ст. на теренах нинішнього Закарпаття відбувається процес розкладу феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві. Воно в цей час переходить на товарно-грошові відносини. Землевласники користуються правом монополії виробництва й продажу низки продуктів. Це право вони могли передавати на відкуп орендарям-лихварям, котрі беруть активну участь у виробництві алкогольних напоїв, створюючи свої підприємства. Використовуючи безвихідне становище селян, особливо в неврожайні роки, лихварі давали їм у позику гроші під великі відсотки. На цей час (перша половина ХІХ ст.) селяни, в основному займалися виноградарством і садівництвом, тож за користування «кредитом» змушені були віддавати виноградне сусло й фрукти, особливо сливи, для виробництва спиртного. За продану в борг горілку й проценти лихварі пред’являли краянам позови, таким чином позбавляючи їх частини маєтку. Зокрема в с. Медведівці, що на Мукачівщині, вони таким чином відібрали в селян 75 га орної землі, 96 га лісів та 70 га пасовищ. Більше того, 35 га урбаріальної землі захопили шляхом фабрикувань фальшивих документів про її добровільну передачу. Документи були підтверджені печаткою бірова села Василя Гаврильця, яку вони в нього викрали. А в Іршаві орендар-лихвар Лебович цілодобово експлуатував селян на варінні горілки. Про це 1829 року міська влада повідомляла управління Березької жупи й просила відібрати в нього право на виробництво. Однак він продовжував своє… У селі Сасівка, що на Свалявщині, починаючи з 1844 року селяни виробляли горілку для лихварів у великих казанах.

Під час Першої світової горілка йшла для фронту

Відомий угорський композитор Нандон Плотені (1844 – 1893), ставши землевласником у селі Великі Лази на Ужгородщині, на заводі розгорнув наприкінці 1800-х років потужне винне та спиртове виробництво. Місцеві марочні вина та горілка користувалися великим попитом у Європі. Виноградні плантації та сади обробляли селяни. За переказами старожилів, вони поважали Плотені за добре ставлення та хорошу оплату. До того ж тут він спорудив невеликий палац та заклав парк із дерев, завезених із-за кордону. Таким чином залишив свій добрий слід на нашій землі.

У Виноградові, крім гуральні барона Перені, була й велика винокурня графа Шенборна, яка виробляла щороку понад 50 тисяч літрів вина та 40 тисяч літрів горілки. Загалом спирто-горілчаних заводів у 70-х роках ХІХ ст. у чотирьох комітатах налічувалося близько 30.

Під час Першої світової війни ці підприємства продовжували працювати, тому значного падіння виробництва не спостерігалося. Більше того, окремі з них відправляли значні обсяги продукції для потреб фронту. В подальші роки вони зберегли своє існування як об’єкти профільного призначення, але вже в іншій державі.

Чехословацька влада зберегла всі підприємства «спиртового» профілю

Чехословацька влада про­дов­жувала розвивати спиртово-горілчану промисловість. За її часів, у 1920 – 1930-х роках, ввели в дію гуральні в селах Кайданово, Ракошино, Росвигово, а в Мукачеві – завод ректифікованого спирту. Здійснили реконструкцію Великолазівського, Страбичівського, Мукачівського, Севлюського та Ужгородського спиртових заводів. Водночас до кінця свого правління Чехословаччина зберегла всі наявні тогочасні підприємства цього профілю.

Радянські часи: тотальна націоналізація

Після встановлення в краї радянської влади Народна Рада Закарпатської України 5 грудня 1944-го прийняла декрет, у якому йшлося: «Всі заводи, паленчарні та інші підприємства з виробництва алкогольних напоїв, без огляду на те, чи належать вони фізичним чи правничим особам, націоналізуються, а їх движиме й недвижиме майно стає державною власністю».

У документах фонду Р-1046 Державного архіву Закарпатської області знаходимо, що на базі існуючих Боздоського, Бурчанського, Великолазівського, Великобіганського, Кайданівського, Мочорлянського, Мукачівського, Мукачівського ректифікатного, Ракошинського, Руськополівського, Росвигівського, Севлюського, Ужгородського ректифікатного та Фанчиківського спиртових заводів, НРЗУ постановою від 26 липня 1945 року, створила обласний спиртовий трест із підпорядкуванням головному управлінню спиртової промисловості Закарпатської області УРСР. Офіс розташували в будинку Мукачівського заводу спирту ректифікату. Після проведення пускових випробувань підприємства тресту до кінця 1945-го виробили товарної продукції на 40336,5 тисячі карбованців, із них 4000 гектолітрів поставлено Червоній армії. А вже за 1946-й – на 110673,6 тисячі крб. Для цього переробили 1252 тонни кукурудзи, 148 т ячменю, 2152 т картоплі та 120 тонн сливи й черешні. Найбільш потужним був Ужгородський спиртзавод, розташований на Київській набережній, 4, який на початку 1960-х отримав статус горілчаного.

Відпуск готової продукції заводи здійснювали тільки маючи на це наряди. У разі порушення цього правила винних притягували до кримінальної відповідальності. А ще продавець горілки чи інший споживач зобов’язані були повернути постачальнику таку кількість пляшок, яку отримали від нього. Контроль за господарською діяльністю підприємств спирто-горілчаної промисловості та торгівлею здійснював уповноважений Народної Ради у справах промислу й торгівлі С. Вайс.

При всіх заводах були підсобні господарства, які вирощували картоплю, сіяли жито, пшеницю, ячмінь, а потім сотнями й десятками тонн збирали врожай, із якого виробляли алкогольні напої. Крім того, тримали коней, велику рогату худобу, свиней та птицю. Для них заготовлювали сіно, солому, силос.

Кожен завод на своїй території мав робочу їдальню, де за дотаційними цінами харчувалися працівники. Для цих потреб щороку закладали понад 300 тонн томатів, стільки ж капусти, 250 т огірків, 30 т яблук, 150 тонн картоплі, буряк, моркву тощо.

Із архівних документів дізнаємося, що за передостанній, 1950-й, рік діяльності трест виробив 56 тисяч декалітрів спирту на 97790 тисяч крб та 38 тисяч декалітрів горілки на 44810 тисяч крб. На виготовлення цієї продукції витратили 3250 тонн картоплі, жита – 62 т, ячменю – 72 т, вівса – 45 тонн та дров – 3430 куб. м. 1949 року Севлюський завод поставили на консервацію й передали Закарпатському винтресту. 1950-й за обсягами виробництва був піковим, але з 1951-го відбувся спад.

Занепад галузі

Того ж року постановою Ради Міністрів УРСР спиртовий трест ліквідували. Бучанський, Боздоський та Мукачівський спиртзаводи передали Львівському спирттресту. Всі інші підпорядкували «Закарпатвинтресту», але ненадовго, адже наприкінці 1950 – початку 1960-х галузь почала занепадати, каже колишній головний інженер управління харчової промисловості Степан Бачо. Всередині 1950-х років Боздоський завод закрили, а на його місці побудували «Ужгородприлад».

Великолазівський спиртзавод на початку 1960-х перепрофілювали на виробництво коньяку. В такому статусі він працював паралельно з новим коньячним комбінатом, що був введений у експлуатацію на вул. Тимирязєва в обласному центрі, але на початку 1960-х його закрили.

Минали роки… Діючих заводів, які входили до спиртово-горілчаної промисловості, ставало дедалі менше, і на початок 1970-х зберігся тільки Ужгородський, розташований на Київській набережній, 4. Однак 1985 року на підставі антимонопольного закону Горбачова і його закрили.

Після розпаду цієї мережі реанімовувати галузь у подальшому держава не стала. Нині в краї з 19 винно-коньячних підприємств, які діяли на початку 1980-х, стабільно працює лише Ужгородський коньячний комбінат.

Юрій ТУРЯНИЦЯ,
краєзнавець, член НСЖУ

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
29
30
 
September 2014
 

...