ГРАН-ПРІ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ФЕСТИВАЛЮ

удостоївся закарпатець Юрій Мельник

Відомий гуморист Юрій Мельник із с. Довге, про якого «Новини Закарпаття» вже писали, взяв участь у VІІ всеукраїнському фестивалі-конкурсі виконавців гумору та сатири «Усмішки Глазового» й удостоївся найвищої нагороди – гран-прі фесту. Але з ним цікаво поговорити й на «негуморні» теми. Скажімо, нещодавно заявив про себе як актор.

– Фестиваль проходив у м. Очаків Миколаївської області, – каже Юрій Юрійович. – У ньому взяли участь 14 гумористів. Кращих із кращих визначало авторитетне журі, до складу якого входили відомі артисти, гумористи, письменники й сміхотворці, а головою був Анатолій Паламаренко.

Ви народилися 1 квітня. Сам Бог велів бути сміхотворцем.

– Ну, як вам сказати… Усвідомлення того, наскільки день мого народження збігається з тим талантом, яким нагородив мене Господь, прийшло значно пізніше. Скористаюся модною нині фразою: «Совпаденіє? Ни думаву!!!»  

Яким було ваше дитинство?

– Повністю радянським: штани доношував за мною брат, черги коли за чим, сметану возив у трилітровій банці коли з Берегова, коли зі Сваляви, штани «кльош» батько не дозволяв (хотілося побути «хіппі»), улюблені цукерки «Лісовий горішок у шоколаді», «лидиньці» у залізній бляшанці, справжні «Ситро», «Дюшес», «Крем-сода». Смак до сьогодні забути неможливо. Влітку – річка, купання, гриби, ягоди; восени треба було заготовляти папороть і сухе листя для господарських потреб, копицю класти для картоплі й фруктів, у школу приносити і макулатуру, і металолом тощо. Ну і, звичайно, були цікаві вечори у школі, де, починаючи з шостого класу, читав твори Степана Руданського, Леоніда Глібова, Остапа Вишні. А з восьмого на канікулах уже їздив у Харківську область на скирдування соломи на заробітки.

Коли вперше відчули, що покликані на Землі творити добро?

– У кожному інтерв’ю, яких у мене було чимало, завжди наголошую, що моїм життєвим кредо є творити добро! А коли і як прийшло усвідомлення цього – хто його знає… Я завдячую батькам за чудове виховання, вони для мене були прикладом у спілкуванні з людьми, в повазі до всіх без винятку, в бажанні прийти на допомогу. Аура доброти була панівною в ставленні батьків до нас із братом. Ось, мабуть, це і стало тим фундаментом для мене, що робити добро іншим має бути основою особистості.

Чому обрали культосвітній заклад?

– Із самого дитинства мріяв стати актором. Це для мене було засадничим аспектом. Йой! Це я не дуже закрутив? Словом, така мрія була для мене всім і вся, та життєві обставини склалися не на її користь. Невдала спроба вступити у Львівський політех привела мене до першої спеціальності – токар по дереву – в Іршавський лісгоп, про що ніколи не жалкую. Потім була автошкола, куди «возилисьмеся» на «Анці Кушницькій». Ну й армія совецька. Служу собі та й гадаю: куди ж його поступати маю? Подумав, що після служби зразу інститут не осилю, й вирішив почати з підготовчого відділення Київського державного інституту культури ім. О. Корнійчука в місті Миколаєві, де був філіал. Вступив, вивчився, бо все одно в культурі й мистецтві.

Ви працювали на відповідальних посадах. Що це вам давало?

– Можливо, маєте на увазі на керівних? Бо, як на мене, кожна посада, яку б людина не займала, є відповідальною. Культосвітня моя стежка-дорога почалася з директора Кушницького будинку культури, де ми працювали разом із Ганною Пасулею, яка була художнім керівником. Як більш досвідчена, Ганна Михайлівна навчила мене практичним азам роботи культпрацівника в селі. Після інституту я не соромився проходити «лікбез». Потім – Довжанський БК та Іршавський районний будинок культури. А що давали мені ці посади? Жартома відповідати чи всерйоз? Окрім клопоту, нічого. Певний досвід у роботі з підлеглими – так. А морального задоволення чи (не дай Господи, бо що би’м робив із тима грошима) матеріального – то нічого. Для творчості втратив той час.

І тоді гумор не полишав вас?

– О!!! На керівних посадах гумору вистачає. Встигай лише записувати. В керівництві такі гумористи трапляються, що гай-гай. Я нікого не хочу образити, боронь Боже, кредо моє знаєте. Але ж…

Ви берете участь у конкурсах і перемагаєте. Що це вам дає?

– Це спонукає до творчого зростан
ня, вдосконалення виконавської майстерності, до збагачення репертуару й, ос­нов­не, – набувається досвід спілкування з глядачами, вивчаю їхній настрій і вподобання, а звідси вже й успіх недалеко.

Із якими відомими особистостями зустрічалися? Чиї твори виконуєте?

– Тут мені до-о-о-бряче поталанило. Надзвичайно приємно, що з народним артистом України Анатолієм Паламаренком ми вже добре знайомі, також із народним артистом України Грицьком Драпаком та заслуженим артистом України Володимиром Пушкарем. А ще – із заслуженим артистом України Миколою Савчуком, заслуженим діячем мистецтв України Євгеном Дударем. Не буду всіх зараз перелічувати.

Моїми улюбленими авторами є Остап Вишня, Степан Олійник, Павло Глазовий тощо, а також наші закарпатські Михайло Чухран, Павло Чучка та багато інших.

Що, крім таланту та наполегливої праці, є складовими успіху Юрія Мельника?

– Як що? Харизма!!! Ви що, Василю Васильовичу, не знаєте? Харизма, жести, міміка, посмішка, очі, постава, рухи, пластика, па-у-за при виконанні творів. І щоб глядач довіряв мені, що я маю намір не тільки розсмішити його, а й легенько, через слово чи мовчання, замислитися над життям-буттям, не забути про любов до життя, до всього прекрасного, особливо до жінки…

Ви неодноразово підкорювали Київ, Одесу – дві столиці гумору. Що найбільше запам’яталося?

– Мій перший серйозний конкурс – «Вишневі усмішки» – проходив в Ужгороді. Головою журі тоді був заслужений діяч мистецтв України Євген Дудар, і я зайняв перше місце. Потім – поїздка до Одеси на конкурс ім. Андрія Сови, де теж здобув першість і познайомився з багатьма чудовими виконавцями гумору з різних областей України, які в подальшому стали моїми друзями.

Для вас гумор – хобі чи покликання?

– Та яке там хобі! Звичайно, покликання. Воно весь час мене кличе і кличе, не дає спокою. «Куди там тобі старість, – каже воно. – Я тобі дам! Ану швиденько поновлюй репертуар і поїхали!»

Що саме хочете донести до глядача через гумор?

– Сміх заради сміху – це не для мене. Мені імпонує вдумливий гумор, серйозний (є тут якесь протиріччя, правда?), щоб глядач сміючись – замислювався.  

А ви пишете жарти?

– Ні. Я пишу вірші. В 2015 році видав книжку «Йди до мене». Про кохання…

Останнім часом ви заявили про себе як актор Берегівського українського народного театру ім. Ярослави Бандурович.

– А це стало здійсненням моєї юначої мрії. Тому я безмежно радий і вдячний Ользі та Олександру Матей, що вони прийняли мене до свого колективу. У його складі я вже зіграв у трьох п’єсах: «Лев у пастці», «Одного разу в Берегсазі» та «І були кози ситі, і сіно ціле, допоки…». Торік гастролювали й у Тісауйвароші в Угорщині, в 2014-му в Очакові отримали другу премію, а цьогоріч на XXII фестивалі театрального мистецтва там же – третю в загальному конкурсі й першу в одній із номінацій.

На сцені доводиться бути різним. Як це вам удається?

– Стаю перед дзеркалом і дивлюся на своє відображення: статика – є, злий – є, добрий – є, смішний – є, ну і так далі, в залежності від характеру твору. І все. Репетиція і ще раз ре-пе-ти-ці-я.

На сцені ми бачимо вас завжди веселим, енергійним, драйвовим. Ви такі ж і в житті?

– Коли як. Буваю і сумний, і роздратований чимось, але драйвовим бути мені подобається, а найбільше – добрим і позитивним. Цього бажаю й читачам.

Василь ШКІРЯ
На фото: Юрій МЕЛЬНИК із народним артистом України
Анатолієм Паламаренком

 

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*