Хижанські мелодії й візерунки на шляху до ЮНЕСКО

У передсвяткові дні на Закарпатті відбулася подія, яка заслуговувала на значно більшу увагу, ніж отримала. Це була презентація сільського етнографічного музею та творчості народного колективу «Хижанські візерунки». Для присутніх відкрилася можливість побачити безцінні автентичні речі, зразки народного мистецтва й рукоділля, які десятиліттями збирали ентузіасти села Хижа Виноградівського району на чолі з директором БК Іриною Турцанаш.

Унікальність вечора у провінційному містечку має в основі кілька важливих компонентів: неповторну, часом драматичну історію села, по-друге – потужні традиції народного мистецтва, по-третє – талант і наполегливість самої пані Ірини та її творчої команди. Відданість справі – особлива тема.

Ірина ТУРЦАНАШ

Кордон різали по живому

Отже, історія. Це мальовниче село, та й увесь гірський трикутник (який складають села Черна, Хижа й Новоселиця на лівому боці Тиси) має своєрідний літопис. У ХІV столітті місцевість заселили волохи, які прийшли сюди, бо їх переслідували румунські правителі. Вони прибули на землю угорських кнізяв і попросили притулку у володарів Королівського замку Нялоб. Ті погодилися дати родині захист та безпечне проживання.

Хижа знаходиться на кордоні з Румунією. Перша письмова згадка про село – в 1629 році. Але воно існувало й набагато раніше. Адже, як відомо, в першій половині ХVІ століття утворилося самостійне поселення Мала Тарна шляхом відокремлення високогірної частини Тарни, яка в 1919- му перейшла до Румунії, і з того часу материнське село стали називати Велика Тарна. Перша письмова згадка про Тарну датується 1430-м. Тому можемо вважати, що й Мала Тарна (пізніше Хижа) існувала на той час. Походить назва від слов’янського «трн – трнава», що українською означає терен, усім відомий кущ із дикорослими плодами. Не випадково в румунській Великій Тарні та в сусідніх українських селах Черні й Новоселиці досі щедро плодоносять цілі плантації «деренок», тобто кизилу.

У 1919 році за результатами Сен-Жерменського договору село розділили між двома державами: нижня частина (Тарна-Маре) відійшла до Румунії, а верхня – Кіш Тарна (теперішня Хижа) – до Чехословаччини. Розподіл відбувався драматично: люди кричали й плакали, бо кордон від’єднував їх від рідних, а вони хотіли жити серед своїх. Крім того, частина їхньої землі залишалася за рубежем. 30 червня 1921-го о 10-й ранку всі жителі населених пунктів у національних костюмах із церковними атрибутами вийшли на межу кордону. Із румунської сторони так само було багато народу, задіяли й солдатів. Вивчивши ситуацію на місці та вислухавши пропозиції сільських голів Кіш Тарни та Нодь Тарни, міждержавна комісія провела додаткове засідання у дворі священика в Тарні, щоб внести зміни, уточнення та пропозиції до протоколу. Засідання було бурхливим і публічним. Кожен мав можливість бачити й чути, як вирішується конфліктна ситуація. Після обіду урочисто підписали протокол у присутності народу й військових. Під гасла «Хай живе велика Румунія» та «Хай живе Чехословаччина» було внесено пропозицію про створення пропускного пункту на кордоні в районі Хижа – Теково. І родичі мали можливість цивілізовано відвідувати рідних без незручностей у спілкуванні. Цей пропускний пункт проіснував до 1944 року. А коли в наші села прийшла радянська влада, його закрили. Кордон обгородили колючим дротом. Про відвідування родичів годі було й думати. Драматична історія, безперечно, вплинула на особливий хижанський характер, любов до давніх традицій, до всього, що єднає з минулим.

Мелодії хижанських візерунків

Тільки в 1992-му українська влада відкрила новий хижанський пункт спрощеного перетину кордону, люди почали згадувати й відновлювати втрачені багато років тому родинні зв’язки. Ірина Турцанаш на той час уже мала великий досвід як фольклорист і етнограф. Приїхавши вперше до родичів у Велику Тарну, із захопленням зауважила, що народне вбрання в Румунії досі активно використовують, тоді як на Закарпатті такі речі доводиться шукати, збирати роками. Серед експонатів, які вона представляє публіці, є й весільний одяг, який їй подарували у Великій Тарні.

Із перших днів на посаді директора Будинку культури села Хижа Ірина Іванівна почала збирати старий національний одяг. Зберігала його вдома, бо тримати на роботі було небезпезпечно. Понад півтисячі зразків сорочок, взуття, рушників, тайстр нині є в Хижанському етнографічному музеї. Орнаменти вирізняються поєднанням чорних, червоних та інших кольорів, кожен візерунок має свою символіку, особливість і спосіб виконання. Як-от у Ганни Батин (1914 р. н.), або ж геометричний візерунок від Марти Турцанаш (1912 р. н.), чи вишитий хрестиком рослинний мотив у центровій композиції на «тайстрі» Марії Палінчак (1920 р. н.). Причому ця колекція не є просто експонатом для споглядання, вона активно використовується, в цій одежі вдома й за кордоном виступає колектив «Хижанські візерунки». Його учасниками є Петро Вража, Василь Гирич, Юрій і Петро Філеї, Іван Ковач, Іван Цифра, Андрій Подольський, Марія Колосова, Марта Батин і, звичайно, пані Ірина. До речі, більшість із цих прізвищ зафіксовані в метриках та переписах, які проводилися 400 років тому.

Талант і наполегливість

Вирішальну роль у розвитку музею й творчого колективу відіграє фанатична відданість справі. Проведення репетицій, поїздки по Закарпаттю, за межі області вимагають великих зусиль. Адже треба кидати домашні справи, домовлятися на роботі, поступатися особистим часом, щоб представити хижанське мистецтво у світі. Бували моменти, коли Ірина Іванівна шукала людину, яка згодиться доглянути за немовлям, щоб його мама згодилася поїхати на виступ. Серед 25 учасників є і діти, й літні люди, оскільки доводиться представляти колядування, свальбу (весілля) та інші традиційні події.

За ці роки багато учасників повиростало, хтось уже в літах, хтось виїхав за кордон, приходить нове покоління. Колектив отримав чимало грамот, відзнак, звань, але без жодної фінансової підтримки з боку держави. А її часом дуже не вистачає. Ось і зараз – у селі був відсутній один із музикантів, заміну ледве знайшли, та й то йому оплатили поїздку з власної кишені.

Формально хижанський колетив існує з 1978-го, тобто рівно 40 літ, проте по суті має значно глибшу історію. У 1930-х сільський активіст Іван Палінчак організував музичний гурт, який представляв волоське мистецтво не лише на Закарпатті, а й у Чехословаччині. У 1938-му хижанське мистецтво відзначили у Празі. Через 20 років, уже в радянські часи, вчителька німецької мови Марта Фрінт організувала колектив, який відтворював і пропагував народну творчість села. Завдяки їй повернулися до життя побутові танці «Волоський», «Ніли», «Раци». Щоб відродити дещо з репертуару 1930 – 1950-х, Ірині Турцанаш довелося довго шукати очевидців тих подій. По їхній пам’яті відновили декілька танців.

Ірина Турцанаш є головним «ідейним рушієм» створення музею, організації виконавчого колективу, активної пропаганди унікального народного мистецтва. Сільський гурт під її керівництвом устиг завоювати міжнародну славу, а також чимало високих нагород. Учасники виступають у костюмах сторічної давності. Збирали їх у родичів, сусідів, знайомих. Допомагала в цьому мама Ірини, яка вже мала невелику колекцію старожитностей. Пошкоджені костюми вона перешивала з дорослих на дитячі, аби зберегти вишивку. Цю колекцію вона передала у спадок. Згодом хижанці приносили Ірині старі речі в подарунок, або вона купувала їх. І так за сорок років скопилося понад 500 експонатів.

У липні цього року Ірину запросили до Києва для участі в мультимедійному проекті «Спадок» виробництва «Film.ua Group», де був задіяний Український інститут моди. Вона везла з собою костюми наречених і стала консультантом при зйомках закарпатської хижанської свальби. Їхні пісні, танці, особливості вбрання ретельно вивчають, аби внести в перелік культурного надбання ЮНЕСКО.

Василь ГОРВАТ

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*