Неділя
25 лютого 2018 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

Іван ФОТУЛ: «ПИШУ, ЩО НА ДУШУ ЛЯЖЕ…»

Як свалявчанин фіґлі творить

Мій співбесідник – найтворчіша, найнезалежніша постать на ниві нинішньої літературної Свалявщини. А його витончений гумор, як і слова, фрази, стиль та вся, зрештою, поезія – мають свій шарм і зваблять усякого читача далеко за горизонтом рідного краю. Спілкуватися з Іваном Фотулом не тільки цікаво, а й корисно. Відповідав на запитання він лаконічно, дотепно й без лукавства.

Розпочнемо з банального запитання: що сьогодні на вашому, пане Іване, робочому столі? Про що чергова книжка?

– Запитання справді дещо банальне. Подібні я чую майже щодня. Багатьом моїм знайомим конче треба знати, що наразі пишу. Давно відомо, що письменники про свої творчі плани говорять дуже неохоче. Краще вже здивувати потенційного читача новою книжкою, рукопис якої до її видання ніхто й уві сні не бачив. Але якщо є запитання, то мусить бути й відповідь. А вона така: є три готові майбутні книжки – афоризми, серйозна поезія із серії «Сто віршів», а також гарна дитяча збірочка. Сподіваюсь, що цьогоріч одну-дві з них видам.

Де творите – за столом, у ліжку чи на коліні? І взагалі, коли найкраще приходять вам у голову фіґлі?

– …І не тільки фіґлі. Час, місце, обстановка в моїй творчості особливої ролі не відіграють. З ручкою й кишеньковим записничком ніколи не розлучаюся. Не знаєш, коли й що прийде в голову та виявить бажання лягти на чистий аркуш у вигляді поезії чи рядків щирої прози. А це може статися будь-де: в грибний сезон – у лісі, в гарячий літній час – на сінокосі, ба навіть у автобусі чи таксі. Пам’ятаю один із багатьох виходів на полювання. Щоб записати рядки гумористичних мініатюр, мені довелося попросити в колег-мисливців… пачку з-під цигарок.

Між іншим, чи бачили учителі у школі ваші літературні задатки?

– У початковій школі рідного села – ні. Інша річ – Стройненська восьмирічка. Тут українську мову і літературу викладала Валерія Михайлівна Селехман. Вимоглива, ба навіть сувора, вона любила слухати, як її учні, в тому числі і я, декламували вірші. Не забуду, як підійшла до моєї парти й тихо, по-материнськи сказала: «Читай, Іванку. Читай якомога більше. Бачу я, з тебе щось вийде». І я читав – у нас була гарна сільська бібліотека, і її завідувачка Маргарита Попович підбирала літературу «за віком». Ми з сусідом змагалися – хто більше книжок прочитає.

Скільки часу вам довелося б шукати дома дебютний доробок своїх гуморесок, який до читача прийшов понад два десятки років тому?

– Існує правило, яке я сам придумав і дотримуюсь його неухильно. Коли побачила світ нова моя книжка, не відкладаючи справу в довгу шухляду, беру три примірники (для себе, а можливо, й для історії), упаковую і кладу туди, де їм належить бути. Отож будь-яка книжка з будь-якого видання в мене завжди під рукою.

Не люблю книжкового безладу, а на письмовому столі – паперового хаосу.

Отже, хто такий сьогодні черниківський Іван Фотул? Що йому легше тримати в руках – різець, стамеску, рушницю чи олівець?

– Казав і завжди казатиму – всьому на цій грішній землі свій час. Пора різця і стамески – це зима, час полювань – пізня осінь, а його продовження – зима. Інша справа – олівець чи самописка. Вони в дії повсякденно, впродовж цілого року. Якби не вміли розмовляти, то неодмінно попросилися б у короткотермінову відпустку, щоб трішки відпочити.

Над чим у своєму житті ви найбільше сміялися та із приводу чого плакали?

– Хоч пишу гумористичні твори, сміюся, як не дивно, рідко. Будь-який твір у цій площині вимагає від автора повної самовіддачі, максимальної викладки слова й фахового розкриття сюжету. Тут, скажу я вам, не до сміху. Але, попри все, сміюся, коли мене розсмішать друзі чи знайомі, а чи просто стрічні на вулиці, пасажири в громадському транспорті. Вмію сміятися щиро. А от плакати не вмію. І не тому, що черствий, як тижнева буханка хліба, – просто не навчився.

Не можу не запитати: як поживає ваша мамка Павліна, якій, слава Богу, уже за 90 літ? Бува, не казала, що вам у першу купіль у руки клала?

– До речі, недавно вона відкрила мені таємницю. Виявляється, в першу мою купіль опустила кілька фіалок і вербових гілочок із ніжними котиками. Доповнили цей букет трійко яблучок. Я не вірю в чаклунство, бо часом не вірю сам собі. Але те, що було в моїй першій купелі, мабуть, подіяло і діє далі. Адже вирощений мною сад люблю і дбаю про нього. Майже кожної весни роздаю (ціна – п’ять копійок) саджанці яблунь, груш, ренклоду, персиків, горіхів тощо, які сам прищепив. Нехай ростуть і приносять користь добрим людям.

Таки розкажіть трохи більше про себе. До речі, чи пише, малює або займається різьбленням хтось із ваших трьох синів чи онуків?

– Що тут розкажеш? Друкувався в дуже багатьох газетах і журналах, у зарубіжних календарях та альманахах. Шкода, але із трьох синів моїми стопами ніхто не пішов, а малі онуки ще не визначились. Але, гадаю, не все ще пропало.

У лавах ЗС колишнього СРСР ви служили аж у Монголії…

– Шестимісячні курси «учебки» я пройшов у Львові. А до Монголії добиралися довгих п’ятнадцять діб: офіцери і їхні сім’ї – в пасажирських вагонах, сержантський і рядовий склад – у товарняках. Спали і їли на нарах. Три доби львівський військовий ешелон змарнував, стоячи в тупику над самим Байкалом. Боже, що то за озеро! Вода кришталево-чиста, холодна, на глибині до двадцяти метрів добре видно поросле зеленим мохом каміння, де-не-де зблисне зграйка рибок... Затим наш ешелон рушив на Улан-Уде, потім була прикордонзона Нушки, монгольські міста Сухе-Батор та Улан-Батор. Пустеля Гобі стріла нас досить непривітно, казарми баракового типу – теж. Смішно, але про самоволку там ніхто не помишляв. Куди підеш? Голі скелі, пісок, де-не-де колюча, як цвяхи, травичка й за багато кілометрів – ні краплини води. Але й у таких екстремальних умовах я намагався творити. І не безуспішно.

Скажіть, а що писати легше: сатиричні мініатюри, вірші, смішинки чи байки?

– Усе залежить від стану душі, від атмосфери, в якій наразі перебуваєш. Лірика, наприклад, не йде, коли в тебе на душі гіркий осад від щойно пережитого, гумор народжує далеко не те, що чуєш від вуличних гострословів, ну, а сатира дістає крила, коли бачиш і відчуваєш на своїй шкурі якусь несправедливість.

Де черпаєте теми для своїх чудових віршиків і гуморесок?

– Звісно, без певної спостережливості, чуття корисного і красивого (згадаймо Максима Рильського) поету не обійтися. Буду відвертим – теми мені дарують люди, природа і все те, що мене оточує…

Ви маєте улюбленого поета? Що читаєте перед сном?

– Читаю багато. І майже все перед сном. У білий день, особливо влітку, мені не до цього. Різьба й усе, що пов’язане з нею, відходить, так би мовити, на другий план. Залишається поезія, фазенда, сад і «тихе полювання». До речі, маю дві солідні книги «Кобзаря» останнього, академічного видання, люблю філософські рубаї Омара Хайями, час від часу повертаюся до Петра Скунця і перечитую його вибране «Один». Але це тільки те, що найбільше люблю. Ну, а любов, як правило, завжди голодна.

Яке питання чекаєте, а журналісти вам його не задають?

– Не скажу, що всі журналісти однобокі. Але найбільш ходове запитання в них: «Що пишеш?» Ну, а в мене така ж ходова відповідь: «Пишу, що на душу ляже. Це якщо вона, душа, є, а якщо її немає – що стукне в голову». Шановний Михайле, це маленька фіґля. І щиро дякую за гарні запитання.

Записав
Михайло ПАПІШ

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
May 2017
 

Навіґація

...