кобзарева дорога на постамент в Ужгороді

виявилася непростою, як і саме життя поета

Доля ужгородського Шевченка, відлитого в бронзі,  складна та непроста, як і саме життя поета. Мова йде про пам’ятник Кобзарю скульптора Михайла Михайлюка та автора архітектурного проекту Володимира Лезу. Від прийнятого рішення про створення в Ужгороді пам’ятника Тарасу Шевченку і до того дня, коли Кобзар піднявся на постамент, пройшло аж 16 років. Як усе відбувалося, сьогодні згадує Михайло Михайлюк.

Пане Михайле, чому ви тоді взялися за створення пам’ятника Кобзарю?

— Шевченко як поет для мене був цікавим ще з дитинства. Його портрет, прикрашений вишиваними рушниками, в моїй хаті на Поділлі підносився до рівня ікон. У різний час навчання я кілька разів брався за втілення образу Кобзаря, але зроблене не відповідало моїм почуттям. І ось настав момент осяяння, коли я відчув, що готовий втілити образ.

У 1983 році обласне управління культури  оголосило конкурс на створення проекту пам’ятника Т.Шевченку для Ужгорода. У ньому тоді брали участь три автори, котрі представили п’ять проектів. Але їх обговорення так і не відбулося.

Відтак з 1984 до 1997 років я неодноразово брався за створення образу Шевченка. Зробив три проекти…

Чому ви створили Шевченка саме таким? З відстані часу чи не уявляється він вам іншим?

— Фігура на весь зріст справляє статичність і дає змогу глибше осягнути суть характеру й неперевершену значущість відомої постаті. За задумом, Шевченко мав стояти міцно, непохитно і гордо…

Я бачу певні недоліки. Можливо, в силуеті, в поставі. Мене, бувало, запитували, чому Шевченко похилений. Але ж він не стоїть, а йде. Мені також не подобається, як пам’ятник виглядає з боку будинку ОДА – там відсутній відповідний фон. На тлі адміністративного будинку (він попередньо мав стояти по центру площі) пам’ятник мав би кращу динаміку. Я так хотів з самого початку. Сподіваюся, що з відпочинкової зони реконструйованої площі Народної Кобзар виглядатиме краще.

Михайло МИХАЙЛЮК за втіленням образу Т.Шевченка.

Пане Михайле, чому все ж таки пам’ятник встановили саме на тому місці, де він зараз стоїть?

— Ми були змушені погодитись на те, що нам запропонували, інакше б пам’ятника Шевченку, можливо, й досі не було.

Мабуть, так довго ніде не споруджували пам’ятник Кобзареві, як в Ужгороді…

— Це тривало й справді довго — більше десяти років від початку конкурсу, який проходив у музеї народної архітектури та побуту. Пам’ятаю, тим, хто оцінював наші проекти, не подобалось майже все. З деякими недоліками я згодний, але потрібно було дати нам можливість виправити їх. Виходило так, що час просто затягували і не давали нам працювати далі.

А ще вплинула відсутність відповідного фінансування з боку влади. Міська рада в особі тодішнього міського голови С.Ратушняка не виділила жодної гривні.

Тільки під тиском тодішнього головного архітектора О.Вдовіної було підписано угоду, яка лише передбачала фінансування проекту. Голова Закарпатського відділення промисловців Ф.Вовканич узяв на себе відповідальність. Ми разом відвезли на відлиття пам’ятник у Львів.

5 тисяч доларів переказав зі своїх власних заощаджень громадянин Угорщини Юрій Михайлик, чим нам дуже допоміг. Він хотів побачити пам’ятник, але, на жаль, відійшов у вічність, не дочекавшись цього моменту.

Була й інша перешкода на шляху до встановлення пам’ятника: морози у 1998 році були лютими, а неопалювана майстерня захищала хіба що від опадів. Пам’ятаю, опівночі я обкладав бляхою глиняний ескіз у натуральну величину і зігрівав його. Тонни глини треба було зберегти, інакше ескіз би зіпсувався. Робив скульптуру близько 3—4 місяців, а така робота, хочу зазначити, створюється кілька років.

І, врешті, коли Тарас прийшов в Ужгород і піднявся на постамент?

— Ця подія відбулася рівно 15 років тому, в 1999-му. Саме тоді ми відзначали 185-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Кобзаря, однак, не лишили в спокої. Згадаймо історію про наміри перенесення пам’ятника і будівництва  на його місці управління Нацбанку.

— Було і таке. Пам’ятаю круглі столи, де збирали підписи за перенесення пам’ятника. Але, на щастя, все обійшлось. Я не підтримував тієї ідеї. Проти перенесення були ті, хто мав патріотизм у душі. Кілька років влада вирішувала це питання, а потім усе затихло.

Чи вплинув на вашу подальшу творчу кар’єру багаторічний скандал, пов’язаний з пам’ятником?

— Так, вплинув і, на жаль, лише негативно. До того часу, доки я не піднімав високо голову, в мене була маса виставок. Як тільки вибрали мою роботу для втілення в життя – одразу став поганим. Почали за будь-що чіплятися і запитувати, чому ж обрали саме мій пам’ятник. Мені закидали, що я площу зіпсував. Хоч би говорили це професіонали.

Хто вам ближче, пане Михайле,  Шевченко-художник чи Шевченко-поет?

— Як на мене, ніколи Шевченко-художник не переважить Шевченка-поета. Саме в цій іпостасі він сильніший від художника.

Розмовляла
Анастасія НОЖКА.

 

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*