КОЛИ ВІД ГРАНІТНОЇ БРИЛИ МИКОЛА ГЛЕБА ВІДСІК ЗАЙВЕ,

у нього вийшов… Кротон

Коли Микола Глеба вирішив узятися за створення пам’ятника Фірцаку-Кротону, на той час за плечима мав тільки навчання та диплом про закінчення Ужгородського коледжу мистецтв імені Адальберта Ерделі…

– Насправді, якщо чесно, я й сам по суті не знав, за яку масштабну справу взявся, – каже сам Глеба. 

Почувши це, я пригадав, що між спортсменами побутує думка: атлет не може знати своїх можливостей, поки не почне піднімати вагу і не зупиниться на максимальній. Тож для Миколи робота над пам’ятником Кротону стала своєрідним «першим підходом» до помосту в «професійній лізі» закарпатських скульпторів. У той час у нього за плечима практично не було досвіду, що давало б йому право на цей «підхід». В інший час, за умови конкурсів, різного роду художніх рад і т.д. і т.п., автором монумента найсильнішому срібноземельцю став би мабуть, більш іменитий із скульпторів. Але у кожного – свій шанс.
Тому Глеба загорівся ідеєю та «занурився» в тему, як мовиться, з головою. Одним із перших провідників на цьому шляху став для нього автор численних газетних публікацій і спогадів про славетного закарпатського богатиря Івана Фірцака-Кротона Андрій Савко. 
 
Але й підібрати матеріал для скульп­тури виявилося не так просто. В цьому несподівано допоміг його колишній викладач Ужгородського коледжу мистецтв Василь Роман. В Хустському кар’єрі вже давно лежала 25-тонна гранітна брила. Саме від неї «відсікли» необхідних розмірів 12-тонну колону і перевезли в Кушницю на подвір’я колишнього філіалу Ужгородського механічного заводу. І розпочалася по-справжньому неймовірно важка праця. Не тільки самого Миколи, але і його батька Івана Глеби, який допомагав виконувати багато чорнової, фізичної роботи. 
 
Є мистецька легенда, що коли геніального Огюста Родена запитали, чи важко витесати з каменя скульптуру, той коротко відповів: ні – слід лише з мармурової глиби відсікти все зайве. Так от, в кінцевому результаті отого зайвого матеріалу від «майбутнього Кротона» відпало аж цілих п’ять тонн малими і великими куснями. Подеякі із шпоровитих кушничан поробили собі з них фундаменти та огорожі.
 
Каміння відпадало, проте у Миколи Глеби в процесі роботи дедалі більше додавалося друзів, добрих знайомих, прихильників творчості. Серед найбільш визначних Микола може похвалитися доволі близьким знайомством із відомим українським стронгменом Василем Вірастюком, який погодився стати моделлю для скульптора.
 
То був справжній успіх молодого митця, без перебільшення вартий для порівняння з різцем іменитого мистецького метра. Належним чином згодом і оцінений — автору присудили обласну мистецьку премію імені Й.Бокшая та А.Ерделі у галузі монументального мистецтва.
 
Та хоч як там складалося із масштабними творчими доробками, але Миколі Глебі пластика дерева не перестає подобатися. Адже закінчував профільне відділення згаданого коледжу. Цікавий факт — свого часу одна з його дерев’яних скульптур стала визначальною в особистому житті: прообразом для неї послужила теперішня Глебова дружина, яка так і застигла на воротях поряд із кремезним Іваном у далекій російській Костромі, при в’їзді до садиби одного із московських олігархів. У тому ж таки закордонні виконав іншу оригінальну в творчому плані роботу – «Загибель Атлантиди». Молодому скульптору вдалося потужно і виразно передати експресію, динамізм, емоційність людських тіл і облич в одному із надзвичайно складних для обробки матеріалі – березовому нарості.
 
Нині Микола Глеба, можливо, є якщо і не найвправнішим різьбярем по дереву, то одним із дуже фахових на теренах Срібної Землі, які надзвичайно вдало і широко застосовують у своїй роботі… бензопилу. Дивишся на його твори, ведеш рукою по лінії тіл «вишневих», «черешневих», «горіхових», «дубових» чи ще яких там мешканців лісу, і ніби наживо відчуваєш напругу, збудженість хижих та м’якість і ласку тих, що легко приручити. Це, здається, як будень і свято, які у своїй переміні додають життю смаку і насолоди. 
 
Сам скульптор смак життя відчуває у роботі. Без неї він не сидить ні днини. Хіба стається щось надзвичайне, як того дня, коли ми розмовляли. Напередодні у футбольному матчі необережно впав і зламав руку, тож довелося відпочивати. Це його хобі, до речі, передалося скоріше всього від батька, який у свої молоді роки був відомим в області футболістом.
 
За визначенням одного з європейських філософів, символом грецької культури було «Тіло». З досить великою часткою ймовірності зробімо припущення, що Микола Глеба символічно зобразив найбільш досконале тіло людини, яку народила колись закарпатська земля.
 
Михайло ІСАК.

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*