«КОЛИ БУВ ВИНИЩЕНИЙ ОДИН ПОЛК — КОМАНДУВАННЯ ПОСЛАЛО НАСТУПНИЙ. І ТОЙ ЖЕ СТРАХІТЛИВИЙ РЕЗУЛЬТАТ»

Михайло Шарій — про ціну гірких перемог і своє нелегке життя

По батьківській лінії Михайло Шарій — козак запорізький, а по маминій (Фролови) — донський. А козак — він і в Севлюші козак. Чи дощ, чи зимова ожеледиця,чи липнева спека, а Михайло Андрійович все одно прямує вулицями Виноградова — повільно, на коштурах, бо ноги, понівечені колись у Другій світовій війні, уже так не служать — 93 роки все-таки. І пережив він за ці літа стільки, що розповідати й розповідати. День перемоги над нацизмом — якраз гарна нагода розпитати ветерана про все, що було, — без купюр.

Дитинство. Козацький «Форд» у степах України

Народився Михайло Шарій на Луганщині в селі Нова Астрахань. Його батько був надзвичайно талановитою й освіченою людиною, досконало вивчив німецьку мову, виписував із Німеччини технічні журнали, а в часи НЕПу на основі журнальних креслень збудував потужні вітряні млини. Із усієї області йшли до нього, щоб змолоти пшеницю. А крім того, батько захоплювався фотографією (мав п’ять фотоапаратів), займався живописом, прекрасно співав і досконало грав на різних музичних інструментах — на піаніно, мандоліні, балалайці, гітарі, флейті, клавесині… У 1926 році батько купив автомобіль «Форд». «Коли ми приїжджали в якесь село, — згадує Михайло Андрійович, — усі люди — і дорослі, й малі — збігалися подивитися на це чудо. «Форд» мав два гасові ліхтарі, сигнали подавалися клаксоном із резиновою грушею». На той час Андрій Шарій був у п’ятірці «найкрутіших» господарів Луганщини, разом із іншими козаками вони піднімали тодішню економіку краю.

НА ВІДМІНУ ВІД ГІТЛЕРА, СТАЛІН ВИНИЩУВАВ ВЛАСНИЙ НАРОД

Але тривало це недовго. Свої люди, які служили в тодішньому НКВС, вчасно попередили про можливий арешт. Сім’я залишила в Новій Астрахані абсолютно все — млини, житло, худобу, автомобіль… І на світанку вибралася з рідного дому. Поневіряння з села в село тривали до 1931-го року, аж поки батько не оселився в Бердянську Запорізької області… 30-ті роки — окрема сторінка в історії родини, Михайло Андрійович бачив виснажені змарнілі постаті селян і навіть трупи в час голодомору, а разом із тим спостерігав, як у порту вивантажували на експорт сотні тонн зерна. У 1933 році вперше заговорили про Гітлера, про Німеччину, а з часом — про можливу війну.

Війна виявилася зовсім не такою, як співалося в агітаційних піснях. Це добре розумів батько Михайла, який усе життя ненавидів Сталіна. Якщо порівнювати, казав він, то Сталін був гіршим за Гітлера. Той був міжнародним злочинцем, убивав мільйони людей у різних країнах, але це не стосувалося німців. Своя нація була захищена. А Сталін винищував власний народ.

— Зараз у Росії закликають ставити пам’ятники Сталіну, — каже Михайло Андрійович, — хочуть повернути назву Сталінград, і ніхто не замислюється над тим, що справжній патріот держави ніколи би не допустив, щоб ворог пройшов аж до Сталінграда, щоб винищив у шість разів більше наших людей, ніж втратив сам. Сталін ліквідував талановитий командний склад, віддавав злочинні накази, не рахуючи жертв.

ВІЙНА. ЦІНА ГІРКИХ ПЕРЕМОГ

Михайло Шарій разом із друзями пішов на війну добровольцем, після двох тижнів навчань його вже направили на лінію фронту, яка швидко переміщалася на схід.

Ніколи не забуде він найстрашніші події під Сіверськом. Біля населеного пункту був пагорб, який утримували німці, поставивши там дзоти й міномети. Михайло був у підрозділі саперів, які в атаку не йшли, бо мали інше завдання, але вони бачили, як командир відправив полк на висотку — і весь полк стовідсотково скосило ворожим вогнем! Було холодно, вже мінусова температура, тож навіть легкопоранені не могли врятуватися, а вмирали прямо на місці. Коли був винищений один полк, командування послало наступний — і той же страхітливий результат. Лише після цього наші підтягнули танки, які вдарили по німецьких укріпленнях, а вночі партизани зачистили висоту, зайшовши з тилу, і на ранок висоту здобули без зайвого пострілу. Питання — за що поклали там стільки солдат?

Батько Михайла ШАРІЯ (вгорі), він сам і його сестра. 1949 р.

…Відступ тривав аж до кавказьких гір, де Михайло Шарій отримав перше важке поранення — осколками посікло ноги, шмат заліза пробив каску й черепну коробку. А потім воював у складі повітряно-десантного гвардійського полку. У 1943 році він потрапив у саме пекло історичної битви під Курськом. Під Прохорівкою, де опинився полк, відбувався знаменитий танковий двобій. Палали німецькі «тигри» й радянські машини. Уже після бою солдати заглядали в танки, шукаючи живих (таких не знайшлося), і бачили тільки трупи танкістів, які згоріли сидячи. Обвуглені тіла здрібніли й нагадували за розміром дитячі почорнілі тіла…

Потім знову поранення, затим — наступ у складі артилерійської дивізії аж до перемоги. Нарешті Перемога! Уже в Німеччині відбирали майбутніх абітурієнтів, які вчитимуться у танковій академії. Михайло мав здібності до наук і чекав, що опиниться в групі майбутніх слухачів академії. І щосили приховував свої серйозні болячки — голова безперервно боліла, улюблена гра в шахи давалася з трудом. Але лікарі були досвідчені, вони швидко визначили важкий стан здоров’я Михайла й делікатно відмовили солдату, відтепер інваліду другої групи. Підлікуєшся, і ми тебе обов’язково візьмемо в академію, казали вони, відводячи очі.

СТРАВИ ЗІ СТОЛУ ГОСПОДНЬОГО — ЇЖА, ЯКА РЯТУЄ ЖИТТЯ

У Бердянську його чекали мама, рідна сестра й батько, який усю війну працював на військовому заводі в Махачкалі. А Михайлові ставало все гірше. Він вступив у сільськогосподарський інститут.

— Початок навчання, — згадує Михайло Андрійович. — Усі сидять у безрукавках, легко одягнуті, а я закутаний у зимову одежу, тремчу від холоду. Головний біль не припинявся, болі були настільки нестерпні, що не раз хотілося їх припинити, вистрибнувши з вікна навчального корпусу.

Після чергової комісії, на яку його відвів батько, Михайло випадково підслухав розмову домашніх. Мама все добивалася, щоб батько розповів, про що йому наодинці говорив лікар із комісії. Нарешті Шарій-старший зізнався: той прогнозує для Михайла не більше трьох років життя. Мати заголосила, а Михайло непомітно покинув хату. І саме тоді прийшла думка звернутися до священика.

— Не пам’ятаю, чи це був архімандрит, чи хто, але я прийшов до нього, розповів про свої біди й спитав, що мені робити. Священик зітхнув і каже: «Я не маю права тобі щось вказувати, бо мене можуть посудити». «Та хоч щось підкажіть, прошу!»

Тоді священик подав мені книжечку. У ній були зібрані вислови святих, відомих християн. Я відкрив ту книжечку й мені на очі потрапило: «Воістину кажу вам, маєте їсти зі столу Господнього і не їсти зі столу бісового». Я питаю, а що таке стіл Господній? Священик пояснив, що це страви з рослин — пшениця, різні плоди. Відтоді я пам’ятаю цю настанову й керуюся нею, тому що вона врятувала мені життя. Я обдумав, що далі робити, і вирішив їхати в Ташкент. Чому в Ташкент? Бо там тепло і, можливо, там зігріюся. І буду їсти тільки рослинну їжу. Якщо не допоможе, то знищу свої документи й кинуся під поїзд. Ніхто мене не впізнає, а батьки й далі думатимуть, що я живий, — розповідає Михайло Шарій.

УЗБЕЦЬКІ НАРЕЧЕНІ Й СЛАВА «СЕРЦЕЇДА»

У Ташкенті Михайло продовжив навчання, а харчувався справді тільки тим, що давала земля Узбекистану, — виноградом, грушами, абрикосами, гранатами, висушеними плодами. Найперше він відчув, що, справді, південне сонце його зігріло, перестав мерзнути. Навіть трохи й полегшало. Хоча не настільки, щоб відповідати на величезний інтерес із боку дівчат. Михайло належав до того покоління, з якого мало хто повернувся після війни. Деякі красуні прямо підходили й казали: «Давай одружимося! Чому ти так уникаєш дівчат?» Особливо наполегливо упадала студентка Женя Русланова. «Але я розумів, що зі своїм здоров’ям я нікого щасливим не зроблю. Постійна слабкість, головний біль — який із мене наречений?» — зізнається Михайло Андрійович.

Інша красуня була дочкою багатого узбецького інженера, спеціаліста з гідросистем. По маминій лінії вона була вірменка, теж із дуже заможного роду. «Не переживай, ми тебе вилікуємо, ви будете жити щасливо», — обіцяла мама дівчини.

А тим часом з України мама писала слізні листи — просила повертатися додому. Врешті син вирішив провідати рідних і потім знову повернутися в Ташкент. Але вдома, як тільки збирався в Узбекистан, мама падала на коліна й просила не залишати її. І таки вблагала.

І вже тут він зустрів свою долю. Після закінчення інституту Михайло працював у МТСі на Херсонщині, куди переїхала родина, й познайомився з красунею Ніною. Як згадує тепер його дружина, ще до поїздки на роботу вона познайомилася в Києві з жінкою із Михайлових країв. Коли та дізналася, де працюватиме Ніна, знайома категорично застерегла: «Ти будь обережною, бо там працює такий собі Михайло Шарій — ще той серцеїд…»

…Закарпаття. Уже коли була своя сім’я, Михайло їхав у відрядження в Київ. У поїзді познайомився з чоловіком, який саме прямував у Виноградів, щоб керувати місцевим радгоспом. «Поїхали зі мною, — запропонував новий знайомий (Віктор Метіатор), — там спеціалістів не вистачає».

І Михайло згодився — дав телеграму дружині й того ж року (здається, 1958-го) вони стали виноградівцями. 23 травня подружжя святкуватиме 63 роки спільного сімейного життя. Вони задоволені долею двох дорослих дітей — Лєни, яка зараз живе в Угорщині, й Андрія. Андрій, до речі, перейняв від діда феноменальні здібності — приводить до ладу «іномарки» з найскладнішими системами управління із, здавалося б, безнадійними поломками. Але це вже історії для інших розповідей.

Василь ГОРВАТ
Виноградів

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*