Неділя
22 квітня 2018 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

«ЛЮДСЬКИЙ ФАКТОР»

СПРОВОКУВАВ НАЙБІЛЬШУ ТЕХНОГЕННУ КАТАСТРОФУ ХХ СТОЛІТТЯ

14 грудня в Україні традиційно відзначили День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС – людей, які ціною власного життя і здоров’я змогли здолати страшну трагедію минулого століття, яка сталася 26 квітня 1986 року в Чорнобилі. Ця пам’ятна дата була затверджена указом Президента України 2006 року, коли офіційно повідомили про завершення будівництва саркофага над зруйнованим у результаті вибуху четвертим енергоблоком.

Нині чимало ліквідаторів мають значні проблеми зі здоров’ям, тож відвідування для них медзакладів і санаторіїв – не розкіш, а життєва необхідність. Хороші умови для героїв «мирного атома» створили в закарпатському санаторії «Поляна», що на Свалявщині. Щороку цілюща тамтешня мінералка та інші процедури, поживне і смачне харчування, дбайливе ставлення персоналу дають змогу покращити самопочуття тисячам ліквідаторів із усіх областей України. Нам вдалося поспілкуватися з деякими з них.

МОСКВА Й ДОСІ НЕ РОЗСЕКРЕТИЛА ВСЮ ІНФОРМАЦІЮ ПРО ЗРУЙНОВАНИЙ РЕАКТОР

Олександр Забірченко нині мешкає у Славутичі на Київщині. Це наймолодше місто нашої країни, збудоване лише 30 років тому для переселенців із Чорнобиля. Після аварії перебрався туди, до того мешкав у Прип’яті. А народився в 1947-му в сім’ї енергетиків міста Дніпродзержинськ (нині Кам’янське), що на Дніпропетровщині. З родини вийшли четверо заслужених енергетиків СРСР, тож після служби в армії подався на роботу в Чорнобиль. Керувався сімейною традицією, до того ж знав, що в тамтешніх спеціалістів гарна платня. Коли 1977 року ЧАЕС запустили, відчув себе людиною: почав добре заробляти, був щасливим. Працював майстром із релейного захисту надійного живлення (на випадок аварії), потому – старшим майстром із високовольтного випробування.

Відтак Олексадр Петрович поділився: «У 1982-му на Чорнобильській АЕС була перша аварія, про яку й досі ніхто не пише. Прип’ять відмивали. Я керівником групи з 60-ти осіб поїхав на Курську АЕС на роботу. Потому ще якийсь час працював на Вірменській станції.

26 квітня 1986 року, як зараз пам’ятаю, я – молодий, гарний, щасливий – їхав на футбол «Динамо-Київ» – «Спартак-Москва». Дивлюся – у місті дуже багато міліції. Мені ж тоді було все одно, що вони тут роблять (Сміється. – Авт.). Аж раптом мене викликають на роботу… Працював із хлопцями з нашої бригади. Героїв я там не бачив, всі виконували свої функції. Коли йшли в радіоактивну зону, обнімалися й плакали.

При нагоді хочу розповісти про одну людину. Був такий Олександр Мельниченко, заступник начальника станції з експлуатації. Він із Анатолієм Барановим (обидва потому померли – у Києві й Москві) вивели ціною власного життя водень із електролізної працюючих генераторів (6 машин). Якби вони цього не зробили, то наслідки аварії були б значно гіршими – невідомо, чим би все закінчилося, – і для навколишніх міст, і для Києва. Я вдячний президенту В. Ющенку, який заслужено присвоїв Саші звання Герой України, і тим самим підкреслив, що з експлуататорів Чорнобильської АЕС знято всі підозри.

Коли судили керівників ЧАЕС, я відвідав два засідання. Це був відкритий суд у закритій зоні. Проходили по перепустках у місцевий Палац культури. Нікому практично не давали щось по суті розповісти. Суд вирішив притягнути до відповідальності й київські та московські інститути, які проектували реактор. Але цього не сталося. Засудили шістьох керівників станції на чолі з директором Віктором Брюхановим, яких зробили крайніми.

У травні 1986-го я вже перебував у клініці в Москві, де мені міняли кров. Був також учасником другої похоронної команди, яка ховала там хлопців і приймала сім’ї загиблих. Наступного року відчув, що недуги мене долають, хоча до аварії на здоров’я ніколи не скаржився, все життя займався спортом. Це, гадаю, і врятувало. Мене, зрештою, обрали заступником голови профспілки зони відчуження, відтак – керівником профкому об’єднання ЧАЕС. Роботи було багато, та важкої, адже люди залишилися без житла, майна… Довелося й організацією поховань по всьому Союзу займатися. Працював при шести директорах станції. Кілька разів на роботі втрачав свідомість».

Цікавлюся у співрозмовника, чому ж усе-таки вибухнув реактор?

– «Батько» чорнобильського реактора «РБМК 1000» згодом сказав, що знав про його недолік: агрегат не дозволялося тримати на малій потужності. Однак у силу поважного віку вже не міг зробити новий. Олександр Мельниченко, який був при випробуваннях, розповів згодом, що старший інженер повідомив: «Реактор набирає аварійну потужність!». Відтак на очах у присутніх металічний «п’ятак», який накривав реактор, піднявся в повітря і пролунав вибух. Деякі працівники напередодні відмовлялися проводити це випробування, але їм пригрозили звільненням. Роботу ж втратити тоді всі боялися… Потому багато хто відмовлявся йти у «брудні» приміщення. Чимало технічних деталей тих подій і досі тримають у таємниці. Коли під час розстеження трагедії, аби реабілітувати директора ЧАЕС, ми просили в інших станцій із аналогічними реакторами надати документи, з Москви відповіли, що вони радіоактивні, тож переслати їх не можуть.

«ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ ІЗ ЗОНИ УРАЖЕННЯ Я «ХОДИВ ПО СТІНАХ»

62-річний Микола Гайбонюк із Рівного нині пенсіонер, очільник міської ГО «Рівненські ветерани-чорнобильці», а на момент трагедії, маючи вищу інженерну освіту, працював заступником завідувача відділом НДІ машинобудування.

Аварія, каже, застала всіх зненацька, оскільки достовірної офіційної інформації не було, ширилися різноманітні чутки, дехто дізнавався новини з «Голосу Америки», інших «голосів». Ті одразу повідомили про серйозну аварію на ядерному об’єкті в Радянському Союзі. У нас же – не поспішали… Тим часом військових і цивільних спеціалістів почали відправляти в Чорнобильську зону для ліквідації наслідків вибуху реактора.

«Так дійшла черга і до мене, – розповідає Микола Дмитрович. – На початку квітня 1987-го я отримав повістку з військкомату. Мене викликали на спеціальні збори на півроку, хоча всі чудово знали, куди нас повезуть. Службу проходив у залізничному полку Прикарпатського військового округу на посаді помічника начальника штабу батальйону.

Примітно, що на той час тут було багато солдат і офіцерів із Закарпаття. Пам’ятаю Леоніда Головчака з Ужгорода та Олександра Мілаєва з Берегова чи Мукачева.

Наш полк утворили одразу після аварії на ЧАЕС, він виконував різні роботи: будували дамби, аби паводкові води не потрапили у Прип’ять, під’їзні дороги, вивозили для утилізації різноманітні матеріали із зони зараження, знімали верхній шар ґрунту, який також транспортували на могильники.

О.ЗАБІРЧЕНКО (ліворуч) і М.ГАЙБОНЮК у санаторії «Поляна»

Місцем дислокації було село Термаховка за межами 30-кілометрової зони. Особовий склад довозили туди машинами упродовж години. Зате назад добиратися доводилося й півдня. Річ у тім, що ми проїжджали через два пости. На кожному допускався певний рівень забрудненості техніки. Якщо він був вищим – машини змушували мити. Щоб уникнути цього, потому в Чорнобилі створили групу, де тримали робочу техніку.

Мені конкретно довелося керувати роботами із захоронення так званого «рудого лісу». Там росли корабельні сосни, але всі вони загинули від радіації. На корі дерев було по 20 рентген. Стовбури валили, розрізали бензопилами на шматки 3-4 метри й закопували в котлован, який засипали спершу забрудненим, відтак чистим ґрунтом. Сьогодні там уже росте молодий ліс, щоправда, дуже миршавий.

Повні півроку в зоні я не відслужив, оскільки свою граничну дозу опромінення отримав швидше, і мене звільнили. Одержав статус учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС І категорії та інваліда війни ІІ групи, оскільки був офіцером запасу. Коли повернувся додому, то «ходив по стінах» – такі відчував болі. Для прикладу: кількість лейкоцитів у крові здорової людини має бути 4,5 – 5, у мене ж досягала майже 10. В кого перевищувався цей показник, міг виникнути рак крові. Таких звільняли з роботи за станом здоров’я. На щастя, в мене цей показник стабілізувався за два місяці, однак дружина й доньки дивилися на мене з повними сліз очима, бо в 32 роки почувався, як старий дід, ходив, тримаючись за стіни. Потому депутати прийняли Закон про статус учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, який діє понині й багатьом допоміг відновити здоров’я.

Сьогодні деякі «розумники» хочуть його поховати й у такий спосіб вкотре зекономити на людях, які своїм здоров’ям рятували населення від радіаційної чуми. Чи вони чимось завинили перед країною? Навпаки, врятували не лише Україну, а й усю Європу!» – каже з гіркотою Микола Гайбонюк.

Петро ПОЛІХА

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
December 2017
 


...