Понеділок
11 грудня 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

ЛЮДИНА З-ЗА СТОЛУ МАЄ ВСТАТИ

НАПІВГОЛОДНОЮ…

Ця теза давно є головним правилом дусинчанки Марії Ганькулич, якій зозуля, слава Богу, кує дев’яносто четверту осінь. Як живе ця славна мешканка свалявського села, що розкинулося в місцині, звідки видно одні тільки гори та ліси – у нашій розповіді.

Здавна у моїй газетярській творчості повелося, що пишу про старожилів: як свалявських, так і закарпатських загалом. Були серед них і понад столітні дідусі та бабусі, а таких, кому за дев‘яносто – не порахувати.

Зізнаюся щиро, про літа пані Марії не знав. Жила вона тихо та скромно, славилася роботою і материнством. Але я щасливий, що одного вересневого дня прошкував центральною вулицею Дусина й уздрів, як вона з доньками Магдою та Ганною збирали на обійсті грушки. Привітавшись, напівжартома зауважив: на жаль, цьогорічна осінь скупо «винагородила» людей фруктовим урожаєм. Відтак запитав, чому рік такий бідний на черешні, абрикоси та інші плоди? Натомість Марія Іванівна, примруживши око, згадала весняні заморозки та чомусь голодну післявоєнну пору, коли так само холодні ночі кінця квітня завдали непоправимого удару вже розквітлим деревам. Навіть здивувався, що так усе добре запам’ятала. У підсумку, мовилося, взимку не буде яблук і грушок, не кажучи про сливи, які горянам завжди дарували силу і снагу. Не міг заперечити, бо й справді, навіть компоту та леквару не буде з чого зварити.

Каші та квасне – це вітаміни для організму

...Як спершу пожартував, мовляв, навіщо бабуся нишпорить під деревом і шукає у траві грушки? А коли довідався, що без них не уявляє довгих зимових вечорів, зрозумів: до цілющих плодів і вару з них звикла з дитинства. Запам’ятав і навіть у заголовку написав, як пані Марія трактує своє довголіття: «Вставати із-за столу, ранкового чи обіднього – немає значення, потрібно з легким відчуттям голоду, а ще необхідно харчуватися натуральними продуктами, побільше їсти овочів, фруктів і всякої кваснини…» Квасне – це для організму найкраща пожива, а найліпший вітамін – яблучко, капуста, молочко, щавель, ожина тощо. Ні для кого не секрет, що джерелом здоров’я і чудових років також є низка інших правил: нікому не бажати зла, не заздрити, не сердитися, вдовольнятися малим, бути привітним до всіх і більше посміхатися. Саме за таким принципом живе старенька дусинчанка. Старша донька Магдалина додала: «Мама без каші чи калачів не обходяться й дотепер. А те, що «натовче» своїми руками чи перемеле, є для неї найсмачніше. Тісто замісить і лашку накачає – на всю родину. Без цієї їди не може ані дня, бо легко жується». Згадали навіть жорна, якими колись перемелювали пшеницю, овес, горох, кукурудзу тощо. Вони також у цій родині зберігалися до останнього часу. А куди це давнє ремесло пропало – невідомо. Довідався: на столі довгожительки має бути максимум натурального, і якби не хліб, то без магазину могла б запросто обійтися.  

Син у найважчу хвилину пішов боронити країну

На подвір’ї цієї родини ми спілкувалися недовго. Відтак, аби автор цих рядків не сумнівався в істинності довголіття ґаздині, доньки принесли з будинку кофтину для матері та її паспорт, ставши «для фото в газету» з обох боків біля неньки. Зліва на світлині – ровесниця Ганна, з якою ми ходили в один шкільний клас. Справа – старша на два роки Магда. Ніжно рідну матір обняв син-богатир Михайло у камуфляжній формі. Виявилося, що він відстоював незалежність нашої держави в АТО. Назвавши свій позивний – «Хорват» – не бив себе у груди, мовляв, я герой, бо воював, а стиха мовив: «Пишаюся, що у складі одного зі з‘єднань українську землю на фронті і дусинець Мішко Ганькулич захищав...» Мати гордиться 54-річним сином. Зброю у руках він тримав не будь-де, а в Пісках, де свого часу був найгарячіший плацдарм. Витримати на передовій, у окопах і бліндажах, до того ж під прицільним ворожим вогнем аж 350 днів – це великий подвиг воістину мужньої людини. Слава Богу, що живий повернувся додому. У нього – свої сімейні проблеми, однак сестри допомагають, чим тільки можуть: і словом, і ділом намагаються стишити напругу життєвих буднів, тривог.

І чужим дітям замінила матір, і своїх виховала

Довідався, що в сім’ї Ганькуличів є старший син Іван (1954 р. н.) і наймолодший Олекса. Діти пороз’їжджалися, мешкають навіть на Івано-Франківщині, але матері постійно шлють привіти. Добре, що є мобільні телефони, тож рідні голоси одні одних чують частіше. Пишаються, що ненька дожила до таких чудових років.

Однак біографія співбесідниці має й інші цікаві моменти. Родом вона з сусіднього села Мала Мартинка. А її чоловік Петро був 1915 року народження, помер у 1978-му. Найменший син тоді ще був дітваком. У дівоцтві пані Марія мала прізвище Мельницька, в Дусино прийшла наприкінці 1940-х. Навідалася якось до родички. Аж тут несподівано познайомилася з Петром Ганькуличем, який на той час уже був удівцем і виховував двійко крихіток – Марійку та Гафійку. Почувши гірку сповідь, сама незчулася, як погодилася стати його дружиною та матір’ю дівчаток. Настільки їх пошкодувала, що не змогла відхилити пропозицію дещо старшого від себе чоловіка. Згодом у них народилося ще п’ятеро дітей. Щаслива, що всі разом жили хоча подеколи й сутужно, але в щирій дружбі. Завжди прагнула, аби старші навіть не відчували, що виховує їх нерідна мати. У щічку малих цілувала так само ніжно, як своїх власних. Як і більшість у ті часи, вони не розкошували, але хату дерев’яну мали. Хоча батьки, а згодом і діти, завжди сумлінно працювали. Коли виросли та свої сім’ї завели, не забували, що жити на цій землі треба чесно.

Ніколи не сиділа без роботи...

Час летить нестримно. Як дасть Усевишній здоров’я, а цього їй бажають родина, знайомі й односельці, наступного літа вона святкуватиме 94 роки. Що в такому віці порадить довгожителька своїм дітям, онукам (їх має аж 6, старшому, Івану, вже сорок літ) і правнукам, яких у неї багацько? Бажає їм добра та щастя. І завше та всюди бути людьми.

Завершуючи свою невелику сповідь, старожилка просить наголосити, що ані дня не сиділа без діла, завжди руки були в роботі: як не в хаті, то по господарству. А ще ходила до церкви, де і Богу помолилася, і з сельчанами поспілкувалася. Зараз не наважується – неблизько. Як стане слизько – взагалі сидітиме в хаті. Однак особливо цим не переймається, бо дві доньки, які обожнюють свою матір, поруч. Вони дуже люблять слухати її спогади про минувшину. Ганна зокрема зауважує, що ніби про все нею розказано, а вже на другий день з вуст неньки чути нову захоплюючу історію.

«А чи часто вона ділиться секретами довголіття?» – запитую насамкінець. Моя ровесниця щиро зізнається, що Марія Іванівна не тільки розповідає, як жити довго та бути здоровою, а й своїм прикладом це доводить: колись із мотикою, вилами, косою, граблями за роботою в полі, а нині за столом. «Не пам’ятаю, аби мама тягнулися за магазинними продуктами, вони завжди хочуть їсти те, що росте на городі: кукурудзяний хліб, чир, топтану квасолю, деруни, огірки, буряк, перець. А картоплю люблять усяку – і печену, і варену, і в мундирах, і смажену на сковорідці...» – розповідає Ганна. Але забаганки її скромні – вона твердить, що з-за столу треба вставати напівситим. Із цього приводу я собі подумав: якби всі дотримувалися таких правил і чеснот, то на світі було би більше щасливих, здорових і столітніх. Тож у майбутньому чекаємо славних дат від Марії Ганькулич. Нехай щастить одній із найстаріших мешканок Дусина й усієї Свалявщини загалом.

Михайло ПАПІШ

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
 
February 2017
 

...