МІФИ ПОСТУПАЮТЬСЯ ПРАВДІ

Ми й досі не все знаємо про наші війни

Армійська тематика – одна з небагатьох, висвітлювати яку з відомих причин береться не кожний автор, зважаючи на відоме правило в журналістиці: пиши про те, що найкраще знаєш.

Особисто я до цього числа не належу, позаяк тричі доводилося одягати однострій військовика Радянської армії, висвітлювати ратну працю воїнів збройних сил СРСР на шпальтах армійських газет.

За останні 25 років в Україні відбулося значне переосмислення історичних подій, фактів, які тривалий час перебували під вантажем імперсько-радянських стереотипів та міфів, потрібних тодішній владі. Багато правди замовчувалося.

Особливо це стосується війни, історії українського війська, Червоної, відтак Радянської армії. Наприклад, Друга світова, або німецько-радянська війна в підручниках з історії СРСР подавалась як велика вітчизняна, ставши народним міфом. Його завданням, відповідно до сусловської ідеології, було формування із завойованих Росією народів  «нової історичної спільності людей – радянського народу», якому байдужою була б своя національна культура, мова, історія…
Німецько-радянська війна не могла бути для України та й для інших «республік-сестер» вітчизняною, позаяк вона не брала в ній самостійну участь, а була лише інструментом політики комуністичного режиму.

Проте Гітлер перехитрив Ста­ліна. 22 червня 1941 року, незважаючи на укладений договір між СРСР і Німеччиною про ненапад, війська вермахту віроломно вторглися на територію Радянського Союзу. Три роки Україна була ареною кровопролитних боїв армій двох імперій.

На жаль, серед певної частини наших громадян ще й сьогодні живе міф про виключно «героїчну» боротьбу радянських партизан на окупованій німцями території України.  Правда ж полягає в тому, що, виконуючи накази з Москви, «народні месники» воювали не лише з німцями, а й з українським народом. На практиці це виглядало так. Зазнавши втрат від радянських партизан у живій силі чи техніці, гітлерівці не проводили відплатні акції проти них, а направлялися в найближчі населені пункти, де вбивали мирне населення, спалювали домівки. В такий спосіб з географічної мапи України зникали сотні сіл, десятки тисяч українців, які проживали на окупованій гітлерівцями території, були розстріляні.

Тим часом Український штаб партизанського руху надсилав у Москву зведення про «успішні» бойові дії проти німецьких військ.

Незгірше гестапівців поводили себе «народні месники» стосовно цивільного населення. В одному лише Дубровицькому районі на Волині бійці партизанського загону під командуванням генерала Федорова спалили понад 170 селянських хат, вбили чимало сімей свідомих українців, у селі Серники Висоцького району замордували 40 родин та спалили 60 селянських обійсть.

Основним завданням партизанського загону «Побєдітелі», який очолював полковник НКВС Медведєв, була боротьба з національно-визвольним рухом на Рівненщині та Львівщині, зокрема з його очільниками. Часто це робилося руками німців. Вбиваючи високопоставлених німецьких військовиків, терорист Кузнецов (Пауль Зіберт) залишав на місці атентату нібито оунівські документи, через що від рук гітлерівців гинули сотні очільників ОУН та їхніх прихильників. Згодом, тікаючи від переслідування гестапівцями, сам потрапив до тих же оунівців.

Кількатисячний Карпатський рейд із Сумщини в Галичину в червні 1943 року під орудою генерала Ковпака мав за мету ліквідувати рух опору, унеможливити розгортання відділів УПА в Західній Україні. Проте своєї мети він не досяг, позаяк ковпаківці були розбиті німцями та упівцями.

Непримиренним ворогом радянських партизан були вояки УПА, які захищали мирне населення, перешкоджали відправці молоді на примусові роботи до Німеччини, продовольчих контингентів, визволяли з тюрем і таборів українських в’язнів та військовополонених, словом, боролися за відновлення української держави.

На жаль, у свідомості деякої частини громадян України ще й досі панує думка про співпрацю ОУН–УПА з гітлерівцями в роки Другої світової війни, яку за радянських часів нав’язувала комуністична ідеологія. Насправді ж учасники руху опору були оборонцем українців на їхній землі.

Готуючись напасти на СРСР, Німеччина йшла на контакт із очільниками ОУН, які в свою чергу сподівалися на їхню допомогу у визволенні від більшовицької окупації.

За сприяння очільників вермахту з числа переважно свідомої студентської молоді було сформовано два піхотних курені «Нахтігаль» та «Роланд», які відразу ж, після проголошення Акту про відновлення української державності 30 червня 1941 року, ввійшли до Львова встановлювати українську владу.

Та, переконавшись у тому, що в плани гітлерівців не входить створення України як самостійної держави, а також у зв’яз­ку з арештами С. Бандери, Я. Стецька та інших очільників націоналістів, припиненням діяльності похідних груп, навесні 1943 року по всій окупованій ворогом території стався антигітлерівський спротив, у результаті якого впродовж однієї ночі вся українська допоміжна поліція зі зброєю в руках перейшла до повстанців. Особовий склад УПА поповнився відразу кількома десятками тисяч бійців. Із цього часу і аж до початку1944 року українські партизани воювали проти німецької армії.

Передбачаючи поразку в Дру­гій світовій війні, командування вермахту звернулося з пропозицією до керівництва ОУН–УПА про приєднання до боротьби з СРСР, проте одержало відмову.

У 50–70-х роках минулого століття Радянська армія продовжувала  виконувати роль світового жандарма за межами СРСР, взявши участь у бойових діях в Угорщині, арабо-ізраїльській, в’єтнамській та ангольських війнах, під час Карибської кризи була в складі військового контингенту на Кубі, придушувала в 1968 році революцію в Чехословаччині. Відтак була кривава, неоголошена, загарбницька війна в Афганістані, яка тривала 10 років і стала предтечею розпаду радянської імперії. За інтереси чужої держави та її правителів полягли 3 тис. 600 вояків-українців, 8 тис. наших співвітчизників повернулися додому інвалідами.

Зона політичних та військових конфліктів колишнього СРСР поширювалася, як чума, по всьому світу. Війни за чужі інтереси за кордоном своєї країни особовий склад Радянської армії в основному сприймав як належне. Усіх здебільшого цікавило лише одне – грошове забезпечення.

Так уже повелося, що українці віками жили на своїй, Богом даній, землі в постійній небезпеці, тримаючи однією рукою чепіги плуга, другою – шаблю. Причиною цього були численні вороги, які нападали на Україну. Попри те, що вона ніколи не була поборницею загарбницьких воєн і її військо ніколи не окуповувало чужих територій (виняток становить визволення бранців), вона завше давала гідну відсіч ворогам, які зазіхали на її землі. Так буде і цього разу на Донбасі, де російський окупант наштовхнувся на запеклий опір українських Збройних сил, які стають дедалі боєздатнішими. Численні втрати, які несе ворог на донецькій землі (за останній час 200 вбитих), підтверджують народну мудрість: «Хто до нас з мечем прийде, від меча загине!».

Василь ЦЕБРИК,
офіцер у відставці,
член Національної спілки журналістів України

На фото: Ветерани УПА і Радянської армії робили спільну справу – визволяли Україну від нацистів
Від редакції. Розуміємо, що трактування історичних подій завжди є неоднозначним. Незаперечним є одне – українці і в Радянській армії, і в лавах УПА боролися з окупантами. За це їм вічна слава і пам’ять.

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*