Вхід
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини
Неділя
27 травня 2018 р.

Михайло СЮСЬКО: «Я ГОДИНАМИ МОЖУ ЧИТАТИ НАПАМ’ЯТЬ ГОНЧАРА»

27.05.2017 - 16:02

Михайла Сюська пам’ятає багато поколінь студентів. Учив він і мене. Його пари – не з тих, на яких засинають: потужний голос і виразна жестикуляція хоч-не-хоч тримали увагу. Та всі знали: попри габаритну грізну зовнішність, Михайло Іванович – добряк, до підопічних ставиться поблажливо. Може, тому, що сам пережив чимало негараздів. І став професором, академіком АН ВШ України, заслуженим працівником освіти тощо без усякого «блату», виключно завдяки власній працьовитості й наполегливості. 29 травня він святкуватиме 80-ліття, що є гарним приводом для інтерв’ю.

«Мене покійна мати від книжки відривала…»

Михайле Івановичу, на Закарпатті більшість професури – вихідці з гірських районів, а не потомственні інтелігенти. Чому так?

– Все пояснюється просто: ми хотіли вирватися з нужди. Лише з мого рідного Голятина, що на Міжгірщині, вийшло 5 професорів. Нас ніхто не змушував учитися. Мене покійна мати від книжки відривала: іди свиням дай, жаливи насічи, корову напої… Важке життя було. Наше село спершу мало лише початкову школу, то два старші брати в середню пішки ходили в сусідню Новоселицю. Коли я підріс – уже відкрилася семирічка. До речі, мій брат Микола написав нарис про історію Голятина, але не до кінця з’ясував етимологію назви. Хочу поставити крапку в цьому питанні. Він зупинився на прізвищі «Голята». Були й фантастичні пояснення, що це йде від «голий тин», але такого слова на позначення плетеної з лози огорожі в нас не було. А от від «голя», «голята» (за аналогією з «малята», «потерчата», що мають значення дріб’язковості), виникло «Голятин». Таке чоловіче особове найменування – бо в ХVI ст. не було ще прізвищ у нашому розумінні – подає С. Веселовський у своєму «Ономастиконе». Від нього й походить назва села. А чи був той Голятин першим поселенцем, чи з якоїсь іншої причини його увічнили – ми ніколи не дізнаємося.

На продовження мовної теми. Як оцінюєте нові законодавчі ініціативи на цій ниві?

– Ми встановлюємо квоти для української мови на ТБ й радіо. Вас це не дивує? Мало би бути навпаки – квоти для нацменшин. Треба створювати такі обставини, щоб люди вчили українську. Зокрема держслужбовці вдома хай розмовляють хоч по-китайськи, але на роботі мають послуговуватися українською. Бо часом наші високі чиновники досі лише російською користуються. Зверніть увагу, А. Аваков аж тепер почав українською розмовляти. Можна ж навчитися. А не можеш – як М. Азаров, наприклад, – то на службу не брати. Як казав Франко, «наука не йде без бука». Тобто певний примус має бути. Хочеш стати начальником – найми собі репетитора, але вивчи українську. А в транспорті, на вулиці, звісно, повчати людей, якою мовою їм розмовляти, некоректно.

«Залишившись без стипендії, один семестр жив упроголодь»

Перейдемо до простіших речей. Правда, що навчання в повоєнні роки було платним?

– Так. Коли в середній школі в Міжгір’ї навчався, мама, не маючи грошей, розплачувалася картоплею. Навіть у 1955-му, коли вступив до університету (до слова, іспитів було аж 12!), за перший семестр іще платив, а в 2-му це вже відмінили. Старався вчитися так, аби мати стипендію, бо був із бідної сім’ї, батько підірвав здоров’я в німецьких трудових таборах і помер, коли я мав 12, тож із дому допомоги не чекав. Але якось таки втратив цей скромний дохід: професор В. Ми­китась несправедливо поставив мені на екзамені трійку – видно, моя фізіономія йому не сподобалася. І як я не просив: «Питайте ще», він не хотів. Решту іспитів склав на п’ятірки, та тоді навіть напівсироті стипендії з трійкою не давали. Тож один семестр жив буквально впроголодь. Спасибі, дівчата в гуртожитку делікатно мене підгодовували. А пізніше виявилося, що Василь Микитась – земляк моєї дружини з Жовтих Вод, і коли він уже перебрався в Київ у інститут, то, приїжджаючи сюди, завжди зупинявся в нас. І, трохи випивши, все вибачався за той випадок. А я просив не згадувати. Минулося.

Зате можете стверджувати, що були «прототипом» анекдотів про голод­ного студента.

– Та ми й удома не жирували. В післявоєнні роки мама суп із жаливи варила, із листя калини пекла хліб. Щоправда, вівці виручали – бринзою присмачували вівсяний ощипок і картоплю. Та й рибу – форель – тоді руками можна було впіймати. А в студентські роки голод гнав на подвиги. Там, де тепер скансен, росли колосальні сливи, але територія була закритою, доводилося діставатися туди по стіні замку. Нащупуючи ногами невеличкі виступи на каменюках, спускалися вниз, набирали пазуху слив – і назад тим же шляхом. Але підніматися вгору легше – хоч видно, куди ступаєш. Біда заставляла. Виживали. Коли я вже у зрілому віці оцінив, куди лазив, у мене від страху вуха до голови пристали. Я б не хотів це все повторити, навіть якби мені знову молодих 20 літ дали.

Які ще яскраві епізоди врізалися в пам’ять?

– Менше року тому пішов до поліклініки – в мене ноги хворі, діабет. Людей купа під кабінетом. Лікар знайомий, викликає поза чергою, але я відмовився – незручно. Чекаю. А тут чоловік років 50 на милицях підходить – і прямо до кабінету. Я йому: «Чергу займайте». Він сів, і так пильно приглядається: «Ви Михайло Іванович? Сюсько?». «Так», – кажу. «Ви мене вчили в 7-му класі. Напам’ять читали нам «Fata Morgana»… (Декламує уривок. – Авт.) Це справді було. Таким чином я намагався привернути увагу учнів до української літератури. Гончара можу вам цитувати години дві. Про вірші вже не кажу. І це справляло враження на школярів, зобов’язувало до праці навзаєм. Вони любили мій предмет. До речі, президент Франції де Голль, щоб сподобатися публіці, вивчав свої промови напам’ять. Бо читати всі вміють.

А вам це важко давалося?

– Легко. Гончара «Людина і зброя» половину напам’ять знаю.

Мабуть, це вам згодилося під час роботи на радіо. До речі, мало хто знає, що професор Сюсько трудову кар’єру починав саме там.

– То було, коли закінчував УжДУ. Прийшли на факультет двоє, прослухали кілька чоловік. Я мав добрі децибели – якраз підійшов на диктора. Але затримався там недовго: мама почала плакати, бо хвора, а в селі сама лишилася – діти пороз’їжджалися. І я повернувся в Голятин, 2 роки вчителював. Потім мама померла, а я побачив оголошення про прийом у аспірантуру на кафедру української мови. Ризикнув вступати, хоч завідувач райвно скептично до цього поставився. Мовляв, уже не один пробував, та безуспішно. Але мені таки вдалося, хоч конкурс був – п’ять чоловік на місце. Я єдиний отримав п’ятірку на іспиті за спеціальністю. Моїм науковим керівником став Йосип Дзендзелівський. Я працював у УжДУ, захистив кандидатську, а пізніше – докторську в Югославії.

У без п’яти хвилин 80 – працює й укладає словники

До речі, чому ваша нова книжка «Питання сучасної української літературної та живорозмовної мови» схвалена Закарпатським угорським інститутом, а не УжНУ?

– Бо нічого вічного не буває. Я 48 років віддав Ужгородському університету, один строк був деканом (тоді вперше ця посада стала виборною), мені вдалося припинити інтриги в колективі. Але на другий термін іти не хотів – уже тоді діабет давався взнаки. 16 літ очолював кафедру української мови, з усіх лаборантів поробив кандидатів. Але настав такий момент, коли треба було йти. Для життєзабезпечення якийсь час працював у Мукачівському держуніверситеті, а згодом мене запросили в ЗУІ в Берегово. Я не зміг відмовити ректору Ілдиці Орос. Та й мене це якось на плаву тримає – щоб зовсім не тупіти, треба працювати. Й цю книжку, про яку ви говорите, якраз Закарпатський угорський інститут профінансував. Як і словник невідмінюваних іменників, котрий хотів до свого ювілею видати, але не встигаю. Я ще й словник узвичаєних (стандартизованих) скорочень та власне абревіатур української мови готую – з газет, журналів, із радіо й телебачення на слух їх виписую. Чимось треба займатися, бо інакше збожеволієш.

А етимологію свого прізвища дослідили?

– Вона до кінця не з’ясована. Павло Чучка у своєму словнику прізвищ українців веде «Сюсько» до молдавського розмовного імені Сергій. Я не згодний із таким трактуванням. Прізвище не дуже поширене, це вам не Попович і не Петренко, на Закарпатті локалізується тільки в Голятині. І не всі Сюськи там мої родичі, тобто воно давно ввійшло в побут. Я знайшов однофамільців на Львівщині. А на Івано-Франківщині, коли збирав матеріал на докторську дисертацію, зустрів лісника з таким же прізвищем, котрий вважав, що він – єдиний Сюсько. Показував свій паспорт, а я йому – свій. Ми з цього приводу з ним тоді напилися (Сміється. – Авт.).

Значить, генетично прізвище галицьке. Різні держави були, скоїв хтось щось або інші мотиви мав – і переселився в гори. Так цей рід поширився по Закарпаттю.

Щоправда, інтернет каже, що Сюськи є і в Санкт-Петербурзі, і в Москві, хоч то й не наші родичі. Веду до того, що прізвище, мабуть, пов’язане з таким дитячим словом, як «сюсяти» – смоктати. Кажуть «цицю сюсяти». Той що сюсяє – Сюсько, хто хропить – Хропко і т. д. Пам’ятки Закарпаття в латиномовному оформленні подають це прізвище ще в XVII ст. Я так це бачу.

«Одружилися ми крадькома»

Розкажіть трохи про свою родину, дружину.

– Хворенька вона в мене зараз. Дуже слабо себе почуває, їсти вже не може готувати. Ми через це навіть переїхали жити до родини доньки. А познайомилися, коли я ще навчався в аспірантурі. Ну, сподобалася вона мені, що там казати: симпатична, струнка, висока. Придивлявся, підбирався потроху. А в 1964-му ми крадькома поженилися. Домовився з братом Миколою, і в Голятині в сільраді нас розписали, дома у вузькому колі це відзначили. Я після того повернувся в гуртожиток на Митній, нікому нічого не казав, вивісив собі над ліжком фотографію дружини – і все. Й аж коли товариші по кімнаті помітили світлину й поцікавилися, хто то, зізнався. Звісно, довелося «виставляти».

А потім склалося так, що в Ужгороді для мене була робота на кафедрі, а Раїсу кидали по замінах у різні школи, в тому числі й ромську. І коли ректор Д. Чепур попросив мене кілька років попрацювати у Виноградові в новоствореному заочному відділенні УжДУ з тим, що дружина стане методистом, ми охоче погодилися. 9 років там трудилися. Я був заступником декана, потім на базі заочного факультету організували підготовче відділення, тож 5 літ очолював його. Люди йшли туди – наші випускники могли вступати в університет без іспитів, на підставі отриманих у нас оцінок. Ну а потім ми з Раїсою повернулися в Ужгород. До речі, 5 січня виповнилося 53 роки, як ми одружені. Виховали сина й доньку, маємо двох онуків. Дочка Ярослава в УжНУ на кафедрі журналістики працює. А їхня з зятем Оля спершу тут на факультеті міжнародних відносин заочно вчилася, потім магістратуру в Польщі закінчила. Разом із чоловіком залишилися у Варшаві, обоє  зараз працюють у американському банку, де робоча мова – англійська. Внучка її ще зі школи чудово знала, навіть за перекладача була під час приїзду різних делегацій. Оля з чоловіком успішні молоді люди, роз’їжджають по світу. Тільки я їм уже натякаю, що хотів би бути прадідом. Щоправда, дружина сина народила в 28, а Ярославу – в 31. А моя мати мене – в 43. Бо двоє старших дітей почерез день померли у віці 11 і 12 років. Казали, що врекли їх, але, мабуть, насправді якась інфекція була. Брат уже різав бука з батьком. Після їхньої смерті він мало не збожеволів – 2 дні блукав лісами. І компенсували втрату мною. Навіть назвали мене іменем померлого брата, хоч це й не прийнято.  Та нічого, досі скриплю (Усміхається. – Авт.)

Мирослава ГАЛАС
P. S. «Новини» приєднуються до всіх добрих побажань, які звучатимуть на адресу ювіляра 29 травня.

Добавить комментарий

Новини
ПнВтСрЧтПтСбВс
28293031   
       
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
       
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728    
       
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
       
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   
       
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 
       
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
       
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
       
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
       
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
       
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
       
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728     
       
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
       
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    
       
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
       
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031