Понеділок
11 грудня 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

«НЕ ПЕРЕЖИВАЙТЕ, МИ ПЕРЕМОЖЕМО», –

казав під час Майдану Герой Небесної сотні рахівчанин Петро Гаджа

Цього тижня, 21 листопада, Рахів разом із усією Україною відзначав День Гідності і свободи. У цьому закарпатському містечку народився і похований Герой Небесної сотні Петро Гаджа.

Про всіх Героїв згадують як про людяних, інтелігентних і душевних

 – Він був надзвичайно доб­рим, – згадує дружина брата П. Гаджі Ганна Василівна. Легко всім прощав. «Нічого, все буде добре»,– завжди запевняв усміхаючись. Коли Петро по телефону казав, що він на Майдані, і не просто стоїть, а в бригаді «Кажан» цілу ніч розвідує ситуацію на вулицях, де повно солдатів, «тітушок», то я просто не повірила. Спочатку подумала, що жартує!

Це досить вражаючий збіг, але, якщо перечитати розповіді, саме такими найчастіше пам’ятають близькі героїв Небесної сотні – людяними, інтелігентними, доброзичливими, душевними.

У переддень свята Гідності і свободи я їхав до Рахова, щоб відчути, яке повітря, який настрій у місті, де народжуються такі, як Петро Гаджа. Як і очікував – чер­воно-чорний прапор поряд із синьо-жовтим над будівлею держадміністрації, так само на вулицях стяги УПА, встановлені разом із державними.

Перша зустріч була з рахівчанином, начальником відділу архітектури й благоустрою міськради  Миколою Косівським. Відразу стало зрозуміло, що цей чоловік думає та говорить чітко, готовий відстоювати свою позицію. Разом із тим (шила в мішку не втаїш) відчувається, знов-таки, непідробна інтелігентність та людяність.

Наприкінці листопада 2013 року він, звісно, стояв на Євромайдані. Був там і в ніч побиття студентів, але залишив площу за дві години до кривавої події, оскільки, згадує, протести йшли до завершення; всі розходилися, тому що було зрозуміло – акція з речівками й танцями себе вичерпала. Треба готуватися до ефективнішої, продуманої роботи. Але чиясь провокація з побиттям людей змінила всі плани.

Мама Петра теж брала участь у Революції гідності

Центр Рахова надзвичайно компактний. Буквально на одній площі – більшість адміністративних корпусів, заклади культури, магазини та інші важливі й не дуже установи. Неподалік – ЗОШ №1, куди мене провів пан Микола. При вході на її подвір’я – дві меморіальні стели. Одна присвячена випускникові школи, героєві АТО Олексієві Калинюку. Він пішов у ряди армії, а в 2014-му – захищати Україну. Загинув 4 липня під час обстрілу села Нижня Вільхова. Поряд – пам’ятна дошка Петру Гаджі, який у 1978-му прийшов сюди у четвертий клас.

Горожанська школа в Рахові почала діяти ще з 20-х років минулого століття. Її першим директором був Йосиф Скіба. Тут же працював його зять Андрій Ворон – закарпатська історія запам’ятала його як письменника, патріота, редактора, педагога. У часи Карпатської України на місці, де зараз перша міська школа, діяла гімназія. Нині тут навчається 969 дітей, хоча розрахована на значно меншу кількість. До всього заклад не має ні стадіону, ні повноцінного подвір’я для прогулянок на повітрі. Тому на перерві коридори переповнені. Але батьки намагаються дати своїх чад саме сюди, хоч решта шкіл, за словами директора, недозавантажена.

Можливо, цей «ліричний відступ» допоможе вирішити проблему?

Коли розпочалися протести в Києві, багато старшокласників виходило на рахівський майдан, нинішній керівник школи Ольга Фріндт та заступник директора Марія Шмиг поділяли їхні настрої, хоча, як зізнаються вчителі, були й погрози, попередження, їм показували фотографії з міського майдану, де стояли їхні учні. Як ви це, мовляв, поясните? Чому ваші вихованці залучені до «протиправних» подій?

Із Рахова – на Полтавщину, затим у столицю

Юнака Петра Гаджу ніхто із численних співрозмовників не запам’ятав. Пройшло надто багато часу, кажуть, тим більше, що провчився він у цій школі всього три роки.

Але пора йти до людини, яка знає про нього найкраще, – до рідного брата Віктора Гаджі і його дружини Ганни Василівни. Живе він у мікрорайоні Буркут, але навряд чи я б його там знайшов. Проблема в тому, що до цієї частини міста не доходить сигнал мобільного зв’язку. Та й узагалі… Спасибі секретареві міськради Дмитрові Брехлічукові, який погодився підвезти мене до будинку пана Віктора. Буквально за двісті метрів від міськ­ради повертаємо з центральної вулиці на дорогу, яка веде вверх поміж дерев, і опиняємося на абсолютно лісовій території, без жодних будівель, магазинів чи готелів. Це і є міський мікрорайон Буркут. Про цивілізацію нагадують шляхово-ремонтні роботи. Уперше за всі роки цю дорогу почали асфальтувати.

Ще дві хвилини їзди –  і ми опиняємося біля вужчої гірської стежки, яка веде все вище, а вже там видніються дерев’яні будиночки. Доріжка впирається прямо в хату Гаджі, каже напутні слова пан Дмитро, бо далі машина проїхати не може.

Посмертна нагорода Героя

Віктор Миронович працює водієм усе життя, зараз теж шоферує в Карпатському біосферному заповіднику. Після тривалої розмови з подружжям врешті складається цілісна картина життєвого шляху Героя Небесної сотні Петра Гаджі.

Він народився в липні 1966 року. Перший – третій класи закінчив у Вільшинській початковій школі, потім перейшов у Рахівську ЗОШ №1, провчився до сьомого. Так склалося, що батьки розлучилися, і мама Марія Миколаївна мусила виховувати двох синів сама. Життя в горах вимагало важкої чоловічої праці, а одинокій жінці це було не під силу. На той час колгосп поблизу Кобеляк, що на Полтавщині, розповсюдив запрошення на роботу, при цьому надавав житло. Це були дві кімнатки в гуртожитку. Старший син Віктор тоді вчився у Львові, а молодший разом із мамою переїхав на Полтавщину, де й закінчив середню школу. Потім пішов у Новоросійську морехідку, яку успішно завершив у 1988 році, а звідти – моряком у далеке плавання. Згодом перейшов працювати на німецьке підприємство, плавучий рибопереробний завод. На той час уже став на ноги старший брат, який їздив у Росію на лісорозробки. Брати склали гроші й купили мамі окремий будинок. Віктор одружився з рахівчанкою Ганною, а Петро час від часу приїжджав у відпустку, і під час одного візиту зустрівся зі столичною дівчиною Мариною, яка відпочивала на місцевій турбазі. Знайомство перейшло у серйозні стосунки, тож Петро залишив роботу в Німеччині й поїхав у Київ. Тут він став підприємцем, його невелика фірма  займалася вантажними перевезеннями. На початку, коли лише починали, у нього працював Вік­тор – не стільки щоб заробити, скільки підтримати брата. Адже не все в житті складалося гладко. 6 років тому Петро й Марина розлучилися. Син залишився з мамою, правда, стосунки з татом підтримував.

Брат Петра – Віктор ГАДЖА

На Майдані Петро був у афганській сотні

А потім був Майдан. Кожного дня, розповідає Ганна Гаджа, ми телефонували йому, кожного разу казав, що дуже втомлений, тому ми не стільки розпитували, скільки розповідали, ну, там про господарство, про якісь прості життєві справи. Він був у бригаді «Кажан» 8-ї Афганської сотні. (Адже колись служив у Афганістані). Ця бригада вночі здійснювала вуличні вилазки, з’ясовувала, де знаходяться тітушки, де міліція, де можна безпечно пройти.

– Я просила його, – пригадує Ганна Василівна, – залиш то все молодим, у тебе ж цукровий діабет. Але він і не думав слухати. Не переживайте, одказував, ми переможемо. Він у цьому був абсолютно упевнений і твердив це щоразу. Брала участь у Революції гідності й мати Марія Миколаївна – приносила гарячу їжу, своєю присутністю підтримувала дух протестувальників. Тим часом кіптява, зима, отруйний газ врешті звалили Петра з ніг. Він місяць боровся за життя, вийшовши з лікарні, наступного дня мав виїжджати на лікування за кордон. Але наступний день для нього так і не настав. 22 березня Петро помер.

Справа живих – пам’ятати

Його поховали в Гоголеві на Київщині. А згодом мати добилася, щоб перепоховати в Рахові – на рідній землі, серед своїх. Тим більше, що в Києві, казала вона, нема кому навіть могилу доглянути. Тіло сина – єдине, що «віддали» матері. А все майно колишня дружина через суд намагається залишити собі й синові. Чи, може, вже залишила? Віктор із дружиною навіть не знають, оскільки їм ніхто нічого не казав. Марія Миколаївна померла цього року від жалю, випробувань та виснажливих судових засідань.

Справа живих – пам’ятати найдобріших, найлюдяніших героїв, які віддали своє життя, щоб повернути народові почуття гідності.

Розпорядженням голови ОДА Геннадія Москаля в рамках виконання закону про декомунізацію одну з вулиць Рахова назвали іменем Петра Гаджі, йому присвячено вірші, пам’ятні знаки на його честь відкрили в Бутенках, що на Полтавщині, у Києві. Згадують Героя у с. Луги Рахівського району, де є обеліск на честь Небесної сотні.

Його мало хто запам’ятав у Рахові – так склалося. Але відтепер він став для всіх незабутнім…

Василь ГОРВАТ

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
 
February 2017
 

...