…НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ. «Сільськогосподарський» інженер-механік Микола Журавчак відзначатиме 80

Вісімдесятиріччя Микола Журавчак (на фото) відзначає в зеніті літа – посеред липня. Інженер-механік за фахом, він весь свій життєвий шлях пов’язав із полем. Попри те, що народився в промисловому регіоні, відомому кожному з нас зі шкільної парти за твором Івана Франка «Борислав сміється», у селищі Східниця.

І дід, і батько, працюючи ріпниками на нафтопромислах, вели й одноосібне господарство. А кожна сотка пісної гірської землі хоче особливої турботи й тяжкої, до сьомого поту, роботи. Засоби «механізації» тут прадавні: на грядці – мотика, на сіножаті – коса. З ними Микола був знайомий із дитинства. Тож коли обирав стежку в житті, найперше прагнув зробити хліборобську професію легшою. Тому й вступив на факультет механізації Львівського сільськогосподарського інституту. По закінченні навчання отримав диплом інженера-механіка. Має ще один диплом – Київського інституту вищого управлінського персоналу.

А що пов’язало Вас із Срібною Землею? – цікавлюся.
– Переддипломну виробничу практику проходив, а було це понад півсторіччя тому, в колгоспі імені Леніна Тячівського району. Моїм куратором був головний агроном, уявіть собі, у сільській глибинці, – доктор сільськогосподарських наук Михайло Вайс. Вільний час ми проводили в подорожах і мандрівках Закарпаттям. «Закінчиш навчання – приїжджай до нас», – запропонував якось. Тож під час розподілу я попросився сюди, проте скерування отримав не на Тячівщину, а в найбільший в області колгосп «За нове життя» в село Білки Іршавського району. Очолював господарство Петро Білинець, а головним агрономом був Василь Потушняк. Першу в краї механізовану ланку з вирощування кукурудзи очолив Юрій Пітра. Це тріо працювало на диво злагоджено. Саме з їхньої ініціативи почали виготовляти гноєнамулові компости. Намул заготовляли в річці Боржаві, буртували разом із органікою. Технічний бік справи був за нами. Так само, як і сівба кукурудзи квадратно-гніздовим способом замість загальноприйнятого пунктирного. Результати не забарилися. Кожен гектар видав більш як по сто центнерів зерна з гектара.

– За моєї пам’яті, – згадує Микола Павлович, – колгосп «За нове життя» отримав статус дослідно-показового господарства і став своєрідним полігоном випробування нової техніки та технологій в аграрному виробництві. Тут для мене як для інженера-механіка відкрилися нові горизонти. Але довести справу до кінця не судилося. На початку 1960-х разом із укрупненням районів утворилися територіально-виробничі колгоспно-радгоспні управління. Іршавський, Виногадівський та Берегівський об’єднали й створили Берегівське колгоспно-радгоспне управління. Начальником призначили Дмитра Томенчука. З його ініціативи я став інженером-механіком. Відтак перейшов працювати в Берегівську райсільгосптехніку. На початку 1970-х облсільгосптехнікою став керувати молодий, енергійний фахівець Михайло Носа. Він узявся за створення такого ж молодого колективу. Влився до нього і я, очоливши новий сецпідрозділ «Закарпатагрокомплект». Наприкінці того десятиліття його об’єднали з трестом «Закарпат­агроспецмонтаж» і на цій базі створили ВО «Закарпатагроспецмонтажкомплект», мене призначили його генеральним директором.

Окрім тих робіт, які виконувалися на Закарпатті, колектив брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи в Макарівському районі на Київщині та лиха, що сталося у вірменському Спітаку. Пам’ять закарбувала імена тих, хто жертвував здоров’ям заради життя інших. Насамперед це заступник начальника обл­управління сільського господарства по будівництву Микола Медвідь, заступники голів облміжколгоспбуду та облвиконкому Володимир Чернянчук і Берталон Молнар. Жаль, що їх уже нема посеред нас… Михайло Хмара з Хустщини, Ярослав Бойко з Ужгородщини, Олександр Трепаченков із Мукачівщини й тепер працюють на своїх посадах. Моя ж робота оцінена орденами Трудового червоного прапора та «Знак пошани», медаллю «За освоєння цілинних земель» та багатьма іншими почесними відзнаками.

Хоч народився я на Галичині, але зі Срібною Землею моя доля пов’язана назавжди. Тут я відбувся як спеціаліст і керівник, як особистість завдяки підтримці щирих серцем і щедрих душею закарпатців. Цей благодатний край став таким же рідним, як вітцівський. Тут народилися син Юрко й донька Тетяна. Маю двох улюбленців-внуків. Данилко – студент п’ятого курсу Львівської політехніки, успішно виступає на всеукраїнських та міжнародних конференціях із питань захисту комп’ютерних технологій. Юрчик по закінченні спеціалізованої середньої школи хоче піти стежкою старшого брата.

Із висоти Ваших літ вже можна напевно сказати, що в житті змінили б, якщо б зозуля накувала ще років зо двадцять? – цікавився в ювіляра.
– Ту дорогу, яку вже пройшов, повторив би знову. Скажу, що доля була прихильною до мене, за що дякую Всевишньому.

Іван ГУДЗОВАТИЙ

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*