Неділя
22 квітня 2018 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

«НЕХАЙ НА СВІТІ БУДуТЬ УСІ ТАКІ ЛЮТІ»

Так колись сказав Іван Чендей про Оксану Люту

Оксана Люта – відомий бібліограф краю. А ще – щаслива ювілярка. Бо й справді, доля в Оксани Григорівни видалася не лютою, а дуже лагідною.

Як дитину викупили від хвороби

Народилася вона в селі Верхнє Синьовидне Сколівського району, що на Львівщині. Воно величеньке. Навіть більше, ніж Сколе. Можна собі уявити, якщо звичайнісіньке село має аж чотири школи!

Звідси родом і Петро Яцик. Той самий канадський підприємець, меценат української культури, який підтримував ідеї українства на Заході та на батьківщині. Серед найважливіших його проектів – Український науковий інститут Гарвардського університету, енциклопедія українознавства, Канадський інститут українських студій.

І нарешті – всім відомий міжнародний конкурс знавців української мови, який зараз носить його ім’я. Так от, родина Яциків жила в одному з сусідніх будинків.

Село дуже активно брало участь у культурному житті. А часто й саме собі оте життя влаштовувало. Пані Оксана зараз згадує про хату-читальню у Верхньому Синьовидному, як сама грала в різних п’єсах. Якось їй навіть дісталася роль Оксани з поеми Шевченка. Ще й досі пам’ятає слова, які тоді вивчила. Дійство відбувалося в стодолі. Туди односельці позносили килими, щоб усе виглядало по-святковому.

Але не завжди тривало свято. У батьків клопотів вистачало. Адже мали тринадцять дітей! Оксана була восьмою. Сучасне покоління навіть не уявляє, як нелегко доводилося їхнім предкам. Четверо хлопчиків перед Оксаною померли, та й дівчинка видалася хворобливою.

Мама її берегла, як тільки могла. Вона була ладна зробити будь-що, тільки б її дитина вижила. В селі здавна вважалося, нібито для цього треба здійснити якийсь ритуал. До прикладу, щось украсти. На такий вчинок наважилася тітка. Вона нишком узяла з обійстя курку. І от мама починає ій жалітися:

– Юльцю, в мене курку хтось поцупив!

– А тобі що, так жаль тої курки? – перепитала тітка.

– Нехай би тільки діти були здорові, – заспокоїлася мати.

Ось так умовно дів­чинку «викупили» від хвороби. Потім тітка зізналася про свій вчинок.

Бабуся, дід та мама – усі померли на Великодні свята

А ще родина пані Оксани, як могла, підтримувала людей. Пригадує, що в 1947-му був великий голод по Україні. То вони з мамою брали бричку, навантажували її продуктами й передавали такі посилки знедоленим. Але чи дісталася провізія змореним голодом – невідомо…

Приїжджали тоді до них люди з Бессарабії. Деякі заледве могли дійти до воріт. Мама в той час десятьох узяла до хати. Хоч вдома і своїх ротів вистачало, підгодовувала їх. А ті трохи набралися сил – і рушили далі.

Але в їхню хату прийшла ще одна біда – паралізувало батька. Коли це трапилося, мати кинулася по знахарках. Одна її зовсім засмутила. Сказала: «Ви його не вилікуєте. Але він отак проживе ще 14 років». Так воно й  сталося. Хоч мама чудово зналася на травах, але біді зарадити не змогла. Оксана Григорівна зараз дуже жалкує, що не записала всі народні рецепти, які знала її матуся...

Але в їхній родині було багато й старожилів. Бабуся, дід та мати – всі померли на Великодні свята. Дуже хотілося б зараз відновити історію свого родоводу. Пані Оксана ретельно записує дні народження й усе, що знає про своїх предків. Можливо, її наступним поколінням це буде дуже цікаво. Бо зараз вони заклопотані своїми справами, всім бракує часу.

Дитинство минуло швидко. І коли треба було вступати в республіканську книго-торгову школу до Києва, батьки її не перепиняли, хоч і хвилювалися дуже. Цей заклад, до речі, єдиний в Україні випускав працівників книжкової торгівлі.

Її перший запис у трудову книжку зроблений у Рахові, а згодом був другий – у Сваляві. Але це так дівчину спокусили після закінчення навчання. Мовляв, будеш ближче до свого дому, зможеш часто навідувати батьків. А насправді додому звідти було далеченько. Проте тоді був такий час, що три роки всі мусили відпрацювати за розподілом.

«кого це там навіть за прилавком не видно?»

Нарешті пані Оксана приїхала в Ужгород. Він тоді здавався дуже затишним, чистим. На вуличках росло безліч квітів. На той час книжковий магазин «Кобзар», де вона почала працювати, був одним із центрів культурного життя всього Закарпаття. Сюди часто заходили відомі люди – вчителі, письменники, художники, інженери... Це зобов’язувало бути не тільки продавчинею, а й справжнім знавцем тогочасного літературного процесу. Пані Оксана пригадує, наприклад, свою першу зустріч із відомим лікарем Снігурським. Зайшов він тоді у крамницю й дивується: «А хто це там такий, що його навіть за прилавком не видно?». Дівчина спочатку розгублювалася від таких реплік, але всі вони були доброзичливі й тільки на перший погляд видавалися суворими. Згодом пані Оксана стала своєю і вже чудово відчувала, кому які книжки потрібно, для кого який примірник відкласти.

А письменників знала всіх. Того ж таки Івана Чендея. Це він подарував їй перший «Кобзар», і трапилося це в 1957-му, якраз на день народження молодої бібліотекарки. А вже через десятиліття уклала бібліографічний покажчик І. Чендея. Спочатку Оксана Люта працювала продавцем, а згодом стала завідувачкою, мала чотирьох підлеглих.

Усякі часи бували. Одного дня, до прикладу, завезли в книгарню твори відомого автора. А через кілька днів тираж намагалися ліквідувати, вилучали всі примірники із книгарень. Але було вже запізно, Оксана Григорівна встигла приховати опальні книжки в себе вдома. Звісно, довелося їх купувати самій. І скільки такого траплялося! Зайве навіть нагадувати, яким раритетом ставали невдовзі такі видання і скільки в них було поціновувачів.

І саме письменники врятували «Кобзар», коли в крамниці хотіли відібрати назву. Щодня тут вирувало море емоцій, відбувалися презентації чи просто якісь зустрічі.
А взимку в книгарні було дуже холодно. Бувало, що у валянках і рукавицях доводилося сидіти. Та приходили люди, й усе це забувалося. Навіть знамениті актори сюди заглядали, коли на Закарпатті знімалися нові фільми. Вони обдаровували дівчину увагою та квитками в театр. Усі намагалися якось допомогти: чи порадою, чи новими стелажами.

Пропрацювала Оксана Григорівна в «Кобзарі» десятиліття й тепло згадує про цей час. Бо то були ще й роки прекрасної молодості. Навіть майбутній наречений – Онуфрій Лютий – знайшов її тут. Прийшов подивитися на нові книжки й забрав її в інше життя.

Молодий чоловік зовсім не виправдовував свого прізвища, допомагав дружині. Особливо тоді, коли вона, молода матір, наважилася вступити на заочне відділення Ужгородського університету. До речі, при науковій бібліотеці існував тоді факультет громадських бібліотекарів, тож охочі могли з дипломом отримати ще одну спеціальність –бібліотекаря.

Тепер вона вже почала працювати у книгозбірні УжДУ. Вийшли десятки бібліографічних покажчиків. Найвідоміші з них – про Голодомор 1933-го, про Івана Чендея. Багато зусиль вкладено в тематичні картотеки, як-от «Українська діаспора», «Народознавство», «Забуті імена в українській літературі»… А ще ця інформація згодом лягла в підмурівок курсових та дипломних робіт, кандидатських та докторських дисертацій.

Зараз у цій справі можуть зарадити комп’ютери. А тоді все робилося вручну. А це – тисячі карток, увага до кожної публікації.

в її бібліотеці – кілька тисяч книжок

Оксана Люта долучилася до покажчиків «Пласт» на Закарпатті в минулому і сьогодні», «А мова, як море», «Олександр Духнович», «Микола Грицак», «Професор Василь Комендар», «Василь Пачовський», «Олена Теліга», «Чумацький шлях. Професор Василь Чумак»…

Наукова книгозбірня переживала різні часи. Понад мільйон видань – це великий скарб. Колись вони отримували обов’язковий примірник із усього колишнього Радянського Союзу. Але були й важкі 90-ті, коли бібліотека перебивалася книжковими подарунками, а періодику доводилося передплачувати хіба що за рахунок спонсорів. Хоча й подарунки були подеколи вагомі. Як-от від Віри Вовк із Бразилії, чи від Зірки, дочки Гренджі-Донського, або ж від українських письменників Словаччини.

Дарують свої твори книгозбірні й закарпатські літератори. Але все це відбувається хаотично, цілісної системи вже немає. Тож залишаються непоміченими багато вартісних видань. А як би вони згодилися нашим науковцям та всім читачам!

До речі, власна бібліотека Оксани Григорівни – це декілька тисяч книжок. Чоловік знав, що кращий подарунок для неї – книга. Тож цікаві примірники привозив із відряджень.

«Нехай на світі будуть усі такі люті», – писав колись про неї Петро Скунць. А ще казав, що Оксанами не народжуються, а стають. Але небагато людей знає, що насправді вона має багато імен, – Марія-Іванна-Оксана Люта. Колись батьки дарували дитині кілька імен, щоб обдурити лиху долю. І їм це вдалося.

Мар’яна НЕЙМЕТІ

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
August 2017
 


...