Сергій АРХИПЧУК: «АКТОРСЬКА ГРА СКЛАДАЄТЬСЯ З ВЛАСНОЇ КРОВІ, ПОТУ ТА ШМАТКІВ ЖИТТЯ»

Заслужений діяч мистецтв України, відомий київський режисер Сергій Архипчук готує нині в Закарпатському обласному українському театрі виставу за п’єсою нашого земляка Олександра Гавроша «Майне лібе Віра». Киянин відомий постановкою багатьох вистав в Донецьку, Дніпропетровську, Львові та проведенням фестивалів «Червона рута», «Тарас Бульба», конкурс «Роксолана. Великий вальс» тощо.
«Новини Закарпаття» мали можливість поспостерігати за роботою режисера. Він чудово володіє словом та вміє знайти індивідуальний підхід до кожного. Актори хоч і хвилювалися, але їм було цікаво, що ж буде далі?

Пане Сергію, чому вирішили ставити саме Олександра Гавроша?

— Ми вже знайомі з автором кілька років. Я бачив його «Ромео і Жасмин» у постановці студентського театру «Вавилон». Там є проникливі речі, які чіпляють. П’єса ментально-українська, там є переконливе мелодраматичне начало.

родовження знайомства відбулося, коли я вручав Сашку нагороду за І місце у конкурсі «Коронація слова» за п`єсу для дітей «Цирк Івана Сили» (2011 рік). З того часу ми часто спілкуємося.

Нова п’єса О.Гавроша — про наше сьогоднішнє життя. А я належу до людей, котрі відчувають відповідальність за те, що відбувається в Україні й з Україною. Тому бачу в цій виставі нагоду показати нашого сучасника у всій його силі та безпорадності перед тими викликами, які ставить життя: моральними, політичними, економічними, у стосунках з оточенням… Я захотів цю історію втілити на сцені. Почав перемовини з різними театрами. Але тут відгукнувся Ужгород, і все було вирішено.

Розкажіть трохи про виставу.

— Це — історія кохання чи навіть кохань. Виставу не можна переказувати. Її треба бачити.

На що першочергово звертаєте увагу при роздаванні ролей?

— Це все комплексно. Зараз, до прикладу, шукаємо головну героїню, навколо якої крутиться вся дія. Вона мусить володіти певним арсеналом можливостей, здібностей, темпераментом, який би дав змогу їй відтворити сучасницю. Вона водночас і лірична, й істерична, і лідер, і часом безпорадна. Внутрішньо ця актриса має мати особистісний життєвий досвід та потужний потенціал як передумову до ролі. Особливість акторської гри в тому, що ця праця складається з власної крові, поту, шматків свого життя та зі своєї біографії, переносячи це на «вівтар» сцени. Лише тоді це буде глядачам цікаво, коли воно братиме за живе.

Акторами народжуються чи стають?

— Щоб стати актором, мало одного таланту. Потрібна і мужність, і віра у себе, і перші поразки, які тебе не зламають, і велике бажання йти своїм шляхом.

Пане Сергію, яка ваша манера роботи?

— Я ставлюсь до акторів, як до самого себе. Вимоги до всіх однакові. Найкраще, ясна річ, працювати з людьми, яким Господь дав дуже багато. Їхній масштаб допомагає одній обдарованій особистості сприймати діалог з іншою. Саме в діалозі між творчими людьми все і має народжуватись. Є талановиті люди, яких пожирають комплекси та невпевненість, і тут самознищення може взяти гору.

Ви вже встигли переглянути кілька вистав нашого театру….

— Це різні частини сьогоднішнього обличчя театру. «Мауглі» Редьярда Кіплінга — це синтетична вистава, в якій масивно використовуються пластичні можливості трупи. Велика краплинка в палітрі дитячого репертуару, до якого кілька років тому театр знову повернувся. А «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка — це класика, на якій перевіряється вміння театру бути сучасним. З вистави було видно, що публіка чекає класики, вона любить та знає її. Тому цей вибір достеменно точний. До речі, у 2013 році в листопаді святкуємо 235 років з дня народження Г.Квітки-Основ’яненка — українського прозаїка, драматурга, журналіста та літературного критика.

Багато сучасних театральних режисерів задля піару використовують у виставах провокативні сцени…

— Театр мусить збурювати інтерес до себе. Але якщо пікантні засоби є не самоціллю, а однією з барв у розмові з публікою, то чому ні? Приятелька мені процитувала одну дуже зрілу та авторитетну режисерку, яка сказала: в театрі змінилася тиша. Тиша 20 років тому, коли, затамувавши подих, глядач спостерігав за подіями, і тиша сьогоднішня є відмінними. Багато чого змінюється в нашому сприйнятті світу. Можна сказати, що людина і тисячу років тому мала ті ж проблеми, що й сьогодні, але форми та темпи виявлення їх різні. Режисери повинні експериментувати і бути провокаторами.

Як ставитесь до політкоректності в театрі, чи маєте якісь табу, які ніколи не винесете на загал?

— Україна перетворилася на могилки політкоректності. За роки незалежності я можу назвати одну-дві політичні п’єси. В Німеччині вже кілька років тому поставили п’єсу про Юлію Тимошенко, а в Нідерландах понад 10 років тому — балет про батька Махна.

В Україні такого годі шукати, тому я і відчуваю свою відповідальність за те, що відбувається в країні. Навіть польський театр значно ближче до польського життя та проблематики. Ті, хто працює в українському театрі, скоріше обробляють проблеми сусідів або ще живуть у полоні колоніального мислення. Та попри це, є джерела театру, які відповідають і часу, і місцю, можуть говорити з сучасником без загравань і кокетування, по-дорослому, тверезо і щиро.

Чи є речі, які дратують у постановках вистав ваших колег?

— Звичайно, ми живі люди, і є речі, які викликають в мене захоплення, але я не можу собі навіть фізично це дозволити. А буває і навпаки, я, до прикладу, не сприймаю (можливо, тому, що музичний режисер), коли зловживають потужністю звуку в п’єсі від початку до кінця. Хоча сучасники звикли до дискотек і сприймають музику вже як шум. Цей галас в мені починає щось блокувати. Хоча я організовую рок-фестивалі і, здавалось, мав би бути фанатом звуку й потужності, але ми повинні йти від тищі до ґвалту, а не навпаки.

Мені сподобалося ваше життєве кредо уникати банальності. У чому бачите її в Україні?

— Часто про це говоримо з друзями. Так чи інакше банальність виникає поза твоїм бажанням. Людина вчиться, здобуває щось, і якісь речі підсвідомо починають вести її на легкі й звичні рішення та пошуки. Тому поставити собі табу на банальні рішення — як на мене, це має бути цікаво для глядача. Банальність – це як будяки, які глушать пшеницю чи корчі, що виникають у парку і можуть знищити рідкісні дерева, можуть затерти щось істинне, глибоке, справжнє. Потрібно ставити бар’єри.

Чула, що ви захоплюєтесь мистецтвом у всіх його проявах. А хто із закарпатських художників вам імпонує найбільше?  

— Існує таке поняття, як закарпатська школа живопису. Мені завжди цікаво в традиціях знаходити індивідуальні рішення. Одесити, до прикладу, мають свою гаму, яка відмінна від гами харківських художників. Є певні традиції, які з часом стають каноном. Мені цікаве саме порушення цього канону, цікаві ті, хто формує цей канон, шукають і дистанціюються від нього.

Ужгород дуже багатий на талановитих людей. На аукціонах в межах України саме роботи ужгородських класиків сягають найбільших сум. Мені до вподоби Андрій Коцка, планую потрапити в його меморіальний будинок-музей, Адальберт Ерделі, Павло Бедзір, Ечі Семан, ну і, звичайно, молоді художники. Подобається творчість Ігоря Панейка, Надії Пономаренко, Олени Кондратюк, Наталії Сіми-Павлишин, Людмили Корж-Радько, Одарки Долгош, Петри Ряски, Антона Варги.

Художник у театрі – Дон Жуан і Дон Кіхот в одній шкурі, канатоходець між минулим і майбутнім, вічний повстанець і підривник «сірятини» та несмаку.

Розмовляла
Анастасія НОЖКА.

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*