ВЕЛИКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ

На Рахівщині зібралося близько ста представників однієї родини

Родина, яка не знає минулого – не має майбутнього. Ця народна мудрість якнайкраще пояснює настрої однієї великої родини, члени якої переконані, що запорука процвітаючого суспільства – у добре налагоджених родинних зв’язках. Прикладом єднання родини стала зустріч нащадків славних родів Туцканюків, Дячуків, Ключівських та інших. Не випадково місцем зустрічі стало селище Ясіня Рахівського району, адже саме звідси походить коріння великої родини.

За словами Юрія Ключівського, одного з організаторів зустрічі, ідея досліджувати свій рід виникла спонтанно торік на святкуванні 80­річного ювілею його матері. Відтоді Юрій Васильович загорівся бажанням дослідити своє коріння.

«Праця виявилася нелегкою, хоча за фахом я історик, тому маю досвід у цій сфері, — каже пан Юрій. — На сьогодні задоволений результатом, проте ми не хочемо на цьому зупинятися. Нині у родинному дереві зібрано вісім поколінь із триста осіб, а дослідження сягають 1799 року. Тут також подано фотографії та короткі дані про кожного з членів сім’ї».

У селищі Ясіня, де відбулася зустріч, зібралося близько сотні чоловік – люди різних поколінь. Дехто з них згадує один одного, а є й ті, котрі ніколи не бачилися між собою, тому вперше знайомились зі своєю родиною. За цим цікаво спостерігати: одні не знають, що сказати, інші — що почують. Ця подія також стала приводом для порозуміння окремих сімей, котрі певний час не спілкувалися. Організатори зустрічі вважають, що знання свого роду духовно збагачує людину, дає відчуття захищеності, розуміння того, що ти в цьому світі не сам.

Юрій Ключівський розповів, що під час досліджень траплялися і кумедні випадки, коли члени родини сприймали його за сектанта чи торгівця.

«Спочатку мене навіть на поріг не пускали, а потім не хотіли відпускати з хати, — згадує Юрій Васильович. — Бувало й таке, що чоловік несподівано для всіх зізнався про існування ще однієї позашлюбної дитини, про яку досі ніхто не знав. Від хати до хати я ставав багатшим своїми родичами, і вони розуміли, що у них є рід. Думаю, наші пращури раділи б за те, що ми зібралися родиною у такий нелегкий час».

81­річна Ганна Ключівська каже, що добре пам’ятає тих пращурів, котрих більшість із членів роду знають лише по фотографіях: «Пригадую, як дід розповідав нам про те, що колись буде все по­іншому, що брат ненавидітиме брата, а діти не поважатимуть батьків. Дід був грамотним чоловіком, знав кілька мов, а на той час це було великим досягненням. Тоді були важкі часи. Мого батька забрали в армію, а мати з сімома дітьми залишилася сама. Під час війни бомба влучила в нашу хату, вдалося врятувати лише корову, яка на той час була єдиною годувальницею сім’ї. Моя мати зазнала переслідувань, з малими дітьми подолала тисячі кілометрів, щоб дістатися у безпечне місце. Я щаслива, що ми змогли всі разом зібратися та вшанувати пам’ять наших предків. Сподіваюся, що ця традиція продовжуватиметься нащадками нашого роду».

Жінка з болем згадує повоєнні роки, каже, що пізніше вони переїхали до Ужгорода та жили тут як переселенці, не маючи власного житла. Зараз Ганна Андріївна живе у Празі. Розповідає, що країна їй подобається, проте там немає такої ментальної товариськості між людьми, до якої вона звикла в Україні.

Усі представники роду побували у присілку Лопушанка, де колись жили їхні пращури і де ще й сьогодні росте яблунька, посаджена їхнім дідом. Тут члени родини встановили пам’ятну дошку та вирішили власними руками побудувати капличку, яка має стати місцем, куди кожен зможе привести своїх потомків, розповідаючи про минуле пращурів. Представники родини щиро вірять, що це допоможе увіковічити пам’ять минулого та зміцнити родинні взаємини на майбутнє. Зробили вони і добру справу, прибравши сміття на берегах Тиси. Тим самим показали приклад іншим.

Багато з членів роду Туцканюків та Дячуків живуть за межами нашої країни, тому їм довелося подолати тисячі кілометрів, щоб приїхати на зустріч. Так, Марія Флоря ще в 1970 році мігрувала до Естонії, і в Україні востаннє була 18 років тому. Тож дуже зраділа нагоді зустрітися зі своєю родиною на рідній землі.

«Я дуже сумую за своїм краєм, тут мені все рідне, миле серцю. Колись ми хотіли повернутися на Закарпаття, проте тут не було для нас роботи, а зараз вже пізно про це думати – там влаштували своє життя, там працюють і вчаться наші діти, — каже Марія Миколаївна. — З чоловіком проживаю у парі вже тридцять років, обоє маємо українське громадянство, адже він родом з Чернівецької області, хоча й познайомилися в Естонії. Пишаюся тим, що я українка, тому з дитинства навчала своїх дітей рідної мови, українських пісень та традицій, розповідала про наш рід та країну. Я щаслива, що у нас налагодилося спілкування з родиною, тому навіть хочемо відремонтувати свій старенький будинок у Ясіні, щоб можна було частіше туди приїжджати», — ділиться планами Марія Флоря.

У великій родині є своя рада старійшин, яка приймає рішення. До неї входять всі члени роду, котрі досягли вісімдесятирічного віку. Крім того, всі з роду матимуть грамоту, яка засвідчуватиме приналежність особи до родини.

«Кожен рід, який себе поважає, на мій погляд, мав би мати гімн, герб і прапор, — каже Юрій Ключівський, — проекти яких ми уже розробили. Тому на зустрічі доведеться лише вибрати той чи інший варіант, або ж кожен може внести свої пропозиції щодо зміни того чи іншого символу роду. Також ми вирішили, що доцільно буде сформувати фонд, де зберігатимуться кошти, маєтки, нерухомість, що заповідатимуться роду».

Ми живемо у вузькому, замкненому колі, майже нічого не знаємо про свій рід, або ж ці знання поверхові. Часто доля розпорошує рідних по світу, тому варто пам’ятати, звідки ти і куди йдеш. Члени цієї великої родини пишаються своїми гуцульськими коріннями і вони глибоко переконані, що лише той рід котрий буде знатися між собою, матиме майбутнє.

Яна МИЙСАРОШ.
Фото автора.
P.S. «НЗ» зацікавилися прик­ладом родинних зустрічей, тому і надалі стежитиме за подальшим розвитком подій.

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*