НОВИНОЗАКАРПАТІВЕЦЬ ПОБАЧИВ «ЗІРКИ ВПРИТУЛ»

Василь Горват – відомий журналіст і письменник. Але своїми великими паузами між книжками зумовлює інтригуюче чекання серед читачів. Спочатку була самвидавська «Сльоза барабана», яка викликала справжній ажіотаж. У 1994 році побачила світ його поетична збірка «Сьогодні опівночі у Виноградові тихо-тихо завив вовк». У 2009-му – фантастична повість «Великий похід». А тепер – «Зірки впритул».

Письменник та видавець Іван Ребрик у передньому слові до нової збірки пише, що актуальність цих віршів не вичерпується в часі. Науковець Наталія Вигодованець помітила на поезіях автора «печать легкої граціозності». А Петро Скунць казав, що В. Горват пише про «наш час, але від нас замкнутий». А прозу письменника щиро привітав київський фантаст Олександр Тесленко.

У «Зірках впритул» можна побачити і старі твори, які аж ніяк не застаріли, і нові речі. Одразу скажу, що своєрідним співавтором є його дружина Ганна, її ілюстрації додають ще більшої напруги.

Люди, які ковтають шлях. Офіцери пітьми. Паперові гніздовища, з яких вилітають чорні друзі. Вечірнє вікно, вкрите потом. Полегкість від того, що все вже минуло. Біла зернина під корінням хрестів. Спідометр завжди абсолютного часу. Ангели міста, які на танках заповзають у горло. І лагідне запитання наприкінці. Всі ці потужні образи з поеми «Полювання на сина» – як сейсмічні вибухи. Вони навіть можуть перетворити минуле на уламки, щоб лише повернутися до природного первісного стану всезнання.

Василь Горват дуже сміливо і десь навіть гірко тлумачить християнські символи: «І покинувши рибу і небо, і надію на спокій я йду полювати». Тут присутня зірка волхвів, і смокінги, і оркестри. А ще хтось красивий та сивий розливає між учнів херес.

Поет може поекспериментувати з формою. Він не прагне приголомшити, а хоче віднайти тріщини в собі та світі, які завдають болю. Хоча сам вірш може мати вельми безтурботну назву, як-от «Натюрморт». Автор уміє бути неймовірно ніжним, говорити пошепки: «Пляшки бурульок жабенята в молочних кулях». А вже за мить стає набагато суворішим: «Смутний чагарник має вилами».
А ще в поезії В. Горвата дуже багато сонця. Не того, повсякденного, яке не помічаємо або на яке нарікаємо в спеку. А з якого постає життя – справжнє, невихолощене. І те сонце просто настає, за нього не треба боротися. Це не та країна мрії, в дорозі до якої «салюти петарди міномети гармати будуть аплодувати». Просто якийсь незбагненний вічний серпень із ніжним теплом – щось таке, що обіцяне Богом кожній людині, часто виринає у віршах. А звідси – нереальність, підступність того, що бачиш насправді.
Поету не бракує гумору – навіть коли йому сумно: «Небо як сонце, дороги течуть, ліниво так тане універмаг. І навіть газетний папір засмаг, про плечі дівчат я вже мовчу». І знову – цей серпень із його золотою засмагою. А ще крокодил, який просто мусить у таку мить ожити в місті. Взагалі ж у книжці багато містичних істот – драконів, літаючих крокодилів. І тільки «спалах білий та спалах чорний» вихоплює для нас цей невидимий світ.

Мар’яна НЕЙМЕТІ

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*