П’ятниця
24 листопада 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

ОДИН ІЗ НАС Франц ШЕРЕГІ: «І В РАДЯНСЬКІЙ, І В РОСІЙСЬКІЙ СОЦІОЛОГІЇ Я ЗАЛИШИВСЯ «БІЛОЮ ВОРОНОЮ»

Проте до суспільних прогнозів закарпатця і нині прислухається політична еліта Росії

Франц Шерегі — людина, що народилася у потрібному місці і в потрібний час. Один з найавторитетніших російських соціологів, автор близько 40 робіт з методології соціологічних досліджень, засновник Центру соціального прогнозування при Міністерстві освіти РФ, виноградівець Франц Шерегі запевняє, що основою його професійних успіхів стало саме закарпатське походження. І дійсно, дуже цікаво спостерігати, як у своїх інтерв’ю Ф.Шерегі знову й знову «розжовує» своїм російським колегам, що таке Закарпаття, в якій частині світу воно знаходиться і чому саме у нашому краї кожен другий житель є вродженим соціологом.

ЗАКАРПАТЦІ ЗАВЖДИ МАЛИ ІМУНІТЕТ ДО ДЕРЖАВНИХ ІДЕОЛОГІЙ

— Закарпаття — це географічний центр Європи, в якому перетиналися політичні інтере­си різних держав, — розповідає Ф.Шерегі в одному зі своїх інтерв’ю. — Упродовж 800 років ця область була територією Австро-Угорщини, після Першої світової війни Румунії, потім Чехії, у 1938 році частина області відділилася у самостійне утворення зі столицею в місті Хуст, потім знову відійшла Угорщині, після війни (в 1945 році) перетворилася в Закарпатську Україну, в підсумку увійшла до складу Радянського Союзу як Закарпатська область. Населення  не встигало переучувати «державні мови», гімни і закони.

Разом зі зміною держав змінювалися і політичні системи: капіталізм, «дрібнодержавний» шовінізм, фашизм, у 1948—1949 роках — націоналізація, створення колгоспів і встановлення соціалізму. Це сприяло формуванню у населення соціального імунітету за принципом «кесарю — кесареве, а я сам собі на умі». Ця несхильність до політичної ідеології і скептицизм щодо законодавств характеризує населення Закарпаття донині. Ці ж якості, — говорить Франц Шерегі, — стали основою вміння самостійно аналізувати будь-які політичні та соціальні процеси, робити незалежні висновки і приймати автономні рішення. Так «від природи» я став соціологом.

— Другим фактором є національний і етнічний склад населення тих місць, — веде далі пан Шерегі. —  Споконвіку область населяли гірські українці (гуцули), русини (у долині), угорці, румуни, словаки, німці, австрійці, євреї, з 1946 року — росіяни. Не приймаючи державної ідеології, корінне населення самоідентифікувалося за конфесіями. У кожному селі було по 1—2, а в невеликих містах — по 4—5 церков: уніатська (візантійська, або греко-католицька), римсько-католицька, протестантська, православна, іудейська, крім того, секти п’ятидесятників, суботників, єговістів тощо.

Спільне проживання і опозиція мінливим державам стали причиною етнічної та конфесійної толерантності й солідарності серед населення. Всі з дитинства говорили  двома-трьома мовами, залежно від національного складу населення міста: зокрема, вдома і в школі — рідною мовою, в офіційному спілкуванні або в разі незнання мови співрозмовника — офіційною державною мовою відповідного періоду; в часи СРСР — російською.

У такому середовищі я почав відчувати і розуміти суть міжетнічних і міжконфесійних відносин «своїм нутром».

Цьому сприяло і те, що я виріс в інтернаціональній родині: мати — єврейка, батько — по матері австрієць, по батькові угорець, дружина — росіянка.

Я МАВ СТАТИ АБО М’ЯСНИКОМ, АБО СВЯЩЕНИКОМ

— З дитинства у мене не було однозначної мрії або мети — ким стати. Моє розуміння сенсу життя, згідно з цінностями жителів невеликого містечка Виноградів, втілювалося у поняття «сім’я». Все інше існує для забезпечення умов життя родини. З таких позицій питання, ким і де працювати, стало питанням не моїх особистих професійних амбіцій чи «талантів», а лише конкурентоспроможним засобом, покликаним задовольнити потреби сім’ї. Цей пріоритет у мене зберігся донині, тому своє заняття прикладною соціологією вважаю рутинним інструментом заробітку на життя, і не більше.

Хоча, звичайно, як і у всіх, у молодості в мене були плани реалізувати себе в певній професії, але то були швидкоплинні захоплення: стати священиком (католицьким, оскільки у цій церкві я відвідував курси), поетом або письменником, м’ясником (як і мій батько), а у випускному класі школи — юристом або філософом. У підсумку, після семи років навчання в угорській і трьох років навчання в російській школі, я вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету УжНУ. Провчився один рік, але з другого курсу мене забрали до армії, у зв’язку з післявоєнною «демографічною ямою», зрештою, як і всіх студентів 1—3 курсів. Три роки прослужив під Москвою. Після закінчення служби, одружений і з дитиною, навчався в університеті заочно; три останні роки — екстерном, бо жив я в Московській області, а навчання продовжував в Ужгороді.

90% ВИКЛАДАЧІВ ВИЩИХ ПАРТІЙНИХ ШКІЛ БУЛИ ЄВРЕЯМИ

Знання угорської допомогло Ф.Шерегі потрапити до лав Вищої комсомольської школи – навчального закладу, який готував професійні кадри для роботи у партійних органах.

— Справа в тому, що такі мови, як угорська, китайська, арабська, монгольська, краще перекладати з рідної мови, — розповідає Франц Едмундович. — Вони дуже складні за структурою. Тому до ВКШ брали етнічних носіїв мови. У цьому ж закладі мені довелося детальніше вивчити суспільні предмети, адже для керівників обласних комітетів молодіжних організацій Угорщини ми перекладали політекономію, філософію, історію КПРС тощо. А починаючи з 1971 року, в ВКШ викладали прикладну соціологію, яку я теж перекладав... Це було одне з небагатьох місць, де практикувалося викладання соціології, це був експеримент.

До того ж мені треба було знати предмет краще, ніж так званим студентам. Це були річні курси перепідготовки та підвищення кваліфікації вищого складу комсомольських кадрів, секретарів обкомів. «Студентам» теж було вже далеко за 20, вони іноді помилялися. Інколи виходило так, що навіть викладач ВКШ не завжди знав, хто відповідає правильно, а хто неправильно. На відміну від них, я помилятися не міг.

Можливо, це прозвучить дуже дивно, але скажемо так: якщо не 99%, то 90% викладачів ВКШ були євреями, це стосується і вищих партійних закладів. Вони прекрасно знали мови і чудово ставилися до цієї ситуації... Звичайно, більшість не писали про це у своїх анкетах, прізвища були найчастіше адаптовані, але реалії були такі, що багато з них потім виїхали в США, Ізраїль і т.д. Вони були прекрасними викладачами, могли відрізнити, що таке ідеологія, а що таке реальне викладання...

Мені подобалося перекладати лекції з філософії та прикладної соціології. Остання імпонувала своєю раціональністю і зв’язком з математикою. У серпні 1973 року я випадково прочитав у газеті «Вечірня Москва» оголошення про прийом до аспірантури ІКСІ АН СРСР. Оскільки підсвідомо уже шукав можливість змінити спеціальність перекладача, то за наївністю подав документи до аспірантури на заочне відділення. Кажу «через наївність», бо у радянські часи «з вулиці» до аспірантури не брали. Як правило, місця були розподілені заздалегідь... Реферат я підготував за вибірковими методами в соціології. Ще до вступних іспитів у відділі аспірантури мені запропонували переписати заяву на денне відділення, що і зробив. У подальшому я дізнався, що ініціатором цього був Володимир Шляпентох, який мене особисто не знав, але рецензував мій реферат. У підсумку «випадково» я вступив до аспірантури, і мені призначили керівником саме В.Шляпентоха.

ПРО ПЕРЕВАГИ ПРОВІНЦІЙНОСТІ

— Події в Угорщині ми сприймали з надією на падіння тоталітаризму і зміни долі області (повернення її до Угорщини чи до Чехії, адже серед населення існувала думка, що Закарпаття відійшло до СРСР лише терміном на 12 років, у вигляді «контрибуції» згідно з Тегеранською угодою). Аналогічно сприймалися і події в Чехословаччині. У перші дні «чехословацьких подій» я переїхав жити до Московської області (липень 1968) і почав працювати перекладачем у Вищій комсомольській школі. Я і тут відкрито висловлював сумнів у правильності рішення про введення радянських військ до Чехословаччини. Колеги та декан іноземного факультету, де працював, аргументували необхідність такого кроку, але не намагалися переконати мене, вважаючи, що я «з провінції». До того ж ще й не російської, а тому політично й ідеологічно незрілий. До речі, така позиція давала мені певні переваги: я міг говорити вільно і без наслідків те, за що інших, як мінімум, звільнили б з роботи.

Москва для Франца ШЕРЕГІ стала рідною.

ПРО СОЦІАЛЬНУ МІМІКРІЮ

— Проблема не стільки в економіці. Зрештою, жили й гірше, виживемо. Проблема в узурпації і придушенні особистості. Вона посилилася в усьому світі.

Люди не щирі, вони приховують свою власну особистість, тому бояться розкритися, говорити. Якщо я кажу, що я «лопух», що в цьому страшного? Я не бачу нічого страшного, я спокійно це сприймаю, а інші сприймуть це як образу.

Існує повне лицемірство в науці, яка, здавалося б, повинна бути повністю об’єктивною. Я маю на увазі й суспільну науку, яка поки що є чистою ідеологією.

Зрештою, політика й повинна бути лицемірна, вона базується на інтересах, це зрозуміла річ, але ж у нас у житті — цілковите лицемірство... Лицемірство — це втрата почуття гідності. Люди бояться зізнатися у власній національності. Якщо вони ведуть з кимось розмову, то вони намагаються приховати ту етнічну приналежність, яка в даний момент за загальними уявленнями є негативною... У СРСР це було дуже поширеним... Аж до того, що міняли прізвища. Тобто мімікрія була абсолютна, багато в чому вона є і зараз.

ПРО ОСВІТУ

— Я наведу елементарний приклад. У 1994—1995 рр. мене попросили в МДУ читати лекції на п’ятому курсі соцфаку, потім я приймав іспити. Просто більше не було кому. І я усім поставив п’ятірки... Тут мене й запитали: «Як це ви всім п’ятірки поставили?». А я відповів: «Я міг усім двійки поставити, різниці нема ніякої, у них немає знань».

Я питав студентів, навіщо вони тоді прийшли? Вони відповіли, що не збираються в соціології працювати. Вони вже тоді всі працювали хто дилером, хто в нерухомості й збиралися йти в зовсім інші сфери, не в соціологію. Їм просто потрібен був диплом, комусь, щоб від армії «відкосити», комусь, щоб не залишитися безробітним.

Найцікавіше те, що державі якоюсь  мірою вигідна ця система... Погляньте, зараз у нас є філії вузів скрізь, ледь не в кожному селі, у великих селищах, райцентрах... Тож хай краще вчаться в цих вузах, і держава витратить на це гроші, щоб якось утримати молодь. Бо це краще, ніж якщо вони підуть на вулицю, потім зіб’ються в купки скінхедів — і почнуться проблеми. Адже тоді підліток себе ідентифікує як безробітну людину, людину, яка нікому не потрібна. А це зовсім інший психологічний стан, ніж коли ти зараз вчишся, а потім уже будеш потрібний. «А потім» уже подорослішав і не до скінхедів. У цьому виграш... Цей же рецепт був і в радянський період. Було нормою те, що домінує і зараз — загальне працевлаштування є кінцевою метою.

ПРО СЕБЕ

— Соціологію в аспірантурі я не вчив, просто розширив свій кругозір і поглибив його за методами прикладної соціології... Більше того, при здачі кандидатських іспитів в аспірантурі мені доводилося знижувати свій рівень до «комуністичних догматів», бо інакше я б їх не здав (я не маю на увазі власне марксизм, який вивчав з інтересом).

Я прийшов у радянську соціологію випадково, до того ж як «біла ворона», і залишився «білою вороною» в російській соціології. Інакше кажучи — прийшов у соціологію «нізвідки», «побродив» у кулуарах, немов непроханий, але «екзотичний» гість, і залишився в російській соціології як незручний об’єкт, який певною мірою заважає, але до якого «притерлися» і повз якого можна проходити, не помічаючи, коли у ньому немає потреби. Мене такий стан в цілому задовольняє, оскільки і про радянську, і про російську соціологію я дуже невисокої думки, і ностальгії за нею ніколи не відчував і не відчуваю до цього дня...

Христина ГОРВАТ.
У написанні матеріалу використано інтерв’ю з Францом Шерегі Бориса Докторова та Любові Борусяк.

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 
June 2015
 

...