ОТАРИ ПІШЛИ В ПІДНЕБЕССЯ…

а передував цьому ритуал мішання

Як зацвітають сади й застеляться зеленими килимами поля, так у піднебесні гірські полонини-пасовиська почнуть сунути гурти овець і кіз. Травень – пора проводів вівчарів на полонини. У верховинських села ця процедура, коріння якої сягає сивої минувшини, перетворюється у справжнє свято сиру, бринзи та вурди. А зветься колоритний звичай на тутешньому діалекті «мішання», бо відбувається злука поголів’я у велику громадську отару. Прадідівська схема хазяйського обряду практично не змінилася.

У деяких населених пунктах Міжгірщини проходять й два, а то більше мішань – залежно від масштабу території та поголів’я тварин. За забобонним правилом, лиш у гідні дні – вівторок або четвер. У великій пригоді золоторуний гурт. Недарма звикли казати верховинці, що хлів усьому голова на обійсті: за утримання овець і кіз на столі є молоко, сир, бринза, вурда, м’ясо. А ще можна з шерсті мати тепле, екологічно чисте вбрання – вовняні шкарпетки, камізельку, светр, кожух, гуню чи коцованю… Або виготовити ковдру-ліжник, що лікує від ревматизму, радикуліту, остеохондрозу…

Дійство мішання відбувається зазвичай на околицях сіл або біля підніжжя пасовищних полонин. У точно визначений час до кошари з колибою і ватрою, напередодні влаштованих силами громади, стікаються череди худоби й людські юрби. Челядь тягнеться грунями обов’язково з торбами єства й питва. Всі, від малого до старшого, бажають стати свідками тваринницького свята, апогеєм якого стає доїння. Цей процес нагадує змагання-турнір – кожен бореться за високий молочний результат. Він великою мірою залежить від «домашніх заготовок» – ситої годівлі. Щоправда, й боком може стати надмірне харчування – всі секрети необхідно знати на зубок, щоб показати себе в ділі. І за самого видоювання треба бути уважним, недарма навіть утворюється такий собі громадський контролюючий орган, бо дехто примудряється досягти рекорду нечесним способом – тишком-нишком підливши й воду. Удійний наслідок визначається теж дідівським мірильним методом – за допомогою гелети. Це дерев’яна посудина з обручами, яку ще йменують коновкою, місткістю 12 літрів. За повноти молока мірчук рівнозначний 2,5 кг сиру та 0,5 кг вурди. За показниками надою формується черга відправляння власників кіз і овець на салаш (з угорського «нічліг»), тобто в похід до полонинської сироварні. Лідери першими вирушають ватажити – виробляти делікатесний харчовий продукт із молока за його сквашування і відокремленні сироватки, котру на місцевій говірці називають клягом, і забирати додому свій пай. За графіком порядкової видачі сиру слідкує полониньош. В його обов’язках і налагодження інших вівчарських справ. У числі перших багатьом хочеться побувати на ватажині, бо гурмани стверджують, що до Святої неділі полонинський продукт найсмачніший. Ватаги, які мають численніші поголів’я і, звісно, значну долю сиру, мають відрядження на салаш і на кілька днів. Беруть із собою бесаги харчів і, чого таїти, запас оковитої як для себе, так і чабанів.

Мішання – це ще й гучний бенкет під відкритим небом. Після дійки нарід влаштовує собі веселу гулянку на моріжку біля кошари. Частуючись свіжим сиром, жваво обговорюють результати молочності своїх четвероногих. Паралельно – іншу інтригуючу тему: кого цього разу оберуть вівчарями? Це – кульмінація. Часто-густо тваринницький «референдум» перетворюється в запеклу суперечку як між ґаздами, так і кандидатами в пастушення, буває, що доходить навіть до бійки. Трапляються водночас випадки, коли, не дійшовши згоди, особливо в оплаті, – її тариф у одних селах визначається від кількості поголів’я, в інших – показника удою, аж через кілька днів заповнюється вівчарський штат. А це нелегкий труд, бо чим вище зеленіється в горах, тим далі піднімається вівчарський табір, транспортуючи кіньми весь нехитромудрий реманент аж на пік полонин. Удень поводирі худоби намотують під три, а то й більше десятків кілометрів по пасовищах, вперемішку з темними зворами, крутими скелястими урвищами, болотистими млаками… Не кажучи вже про щоденне ручне триразове доїння стада, перше з яких розпочинається на світанку. А ще доводиться витримувати шалені штормові вітри, бурі з блискавками і колючим градом, а то й сніг, що не в дивовижу у високогір’ї… На сон залишиться не більше п’яти годин, та й то його нерідко переривають вовки, здійснюючи зухвалі наскоки на кошари. А інколи сіроманці заходять «у гості» й серед білого дня. Добре, що на помочі є вірні сторожі-гавкуни. Словом, не так романтичний, як каторжний вівчарський труд, хоч його місце – мальовничі піднебесні простори. Термін тваринницької одіссеї триває від весняного Юря і до осіннього Митря…

Отож щасливого пастушення вам, вівчарі!

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*