Петро Грицик: «Навіть із найгірших моментів у житті можна отримати хороший досвід»

Нинішній гість нашої постійної рубрики – недавно обраний заступником голови облради представник фракції «Відродження» Петро Грицик. Він свого часу у владу прийшов із бізнесу, про проблеми якого може говорити довго й зі знанням справи – відчув їх на власній шкірі. Має досвід керівництва Перечинською РДА та райрадою, яким, утім, опоненти йому докоряють – бо здобутий за часів Януковича. Сам Петро Васильович запевняє: моральну відповідальність за ту команду відчуває, але власне до нього особливих претензій у громадськості не було. Не уникав він і розмов про особисте – нехай навіть болюче…

«У першу чергу слід залишатися людиною, а політика – другорядна»

Уже відчули мінуси нової посади? Згадують про вас «раптом» люди, з якими десятиліття не бачилися, аби щось попросити?

– (Сміється. – Авт.) Було й таке. Загалом отримав чимало дзвінків і СМСок із вітаннями, декого з цих людей я дійсно давно не бачив, але це нормально – у кожного свої проблеми. Зрештою, приємно було, що зателефонували. Не обійшлося й без прохань. Приміром, знайомий із Мукачівщини клопотав про житло для сина, котрий після поранення в АТО отримав ІІ групу інвалідності. Я з’ясував, що спочатку райрада й РДА забезпечує помешканнями сім’ї загиблих, а вже потім інших.

Триматиму це питання на контролі.

Як заступник голови ради курируєте якісь певні напрями?

– Так, звичайно, обов’язки розподілені. Я маю забезпечувати підготовку питань, що виносяться на сесію ради, стосовно розвитку бізнесу, виробничої інфраструктури, банківської діяльності, інвестицій, соцзахисту тощо, організовувати контроль за їх виконанням, вести прийом громадян. Курирую також Мукачівський, Перечинський, Воловецький, Великоберезнянський, Свалявський та Міжгірський райони. Перераховувати всі обов’язки – довго, і все одно перелік не буде вичерпним.

Ви в 2002-му прийшли в держслужбу з бізнесу. Ніколи про це не пошкодували?

– По-всякому було. Але в тяжкі періоди стримувала думка: «А хто, якщо не ми?» Пройшов і через певне розчарування. Я на керівних посадах дві революції пережив – Помаранчеву й Гідності. Не можу сказати, що до мене були великі претензії від громадськості Перечинщини, але в цілому я відчував моральну відповідальність за команду. Хоча Януковича в очі не бачив і намагався добросовісно вирішувати проблеми людей.

Вам опоненти досі закидають посади за часів Януковича…

– Чомусь під час революції активісти приходили лише до РДА. Та не тільки в РДА були проблеми, а в системі. Всюди треба було «підмазати», щоб вирішити якесь питання, – від санітарного лікаря до суду. Та я не шкодую, що працював у ті часи. Післяреволюційні обставини певною мірою загартували мене. Вважаю, що в першу чергу слід залишатися людиною, а політика – другорядна. На першому місці вона стане в мене за 2 тижні до виборів. Тоді решта, в тому числі й родина, відсунеться на другий план. Я виконуватиму завдання, які ставитиме переді мною політичне керівництво. Ви ж розумієте, що я прийшов із хорошою командою партії «Відродження», і маю там певні зобов’язання.

«Ми підтримали нинішню закарпатську владу, бо ситуація в країні тяжка»

То ви опинилися між двох вогнів: там – одні зобов’язання, в новій команді – інші.

– З новою роботою і в цій команді ще треба освоїтися. На це потрібно місяців 2–3. Я, до речі, обговорював це питання з колегами по партії «Відродження» – щоб наша політична складова не заважала працювати в такому тандемі. Ми підтримуємо закарпатську владу. Це не означає, що схвалюємо всі рішення в Києві, особливо стосовно підняття тарифів, соціальних питань. Але на місцевому рівні розуміємо: хтось повинен відповідати за ситуацію. Багато років тут правила одна команда на чолі з представниками Мукачева. Вони, до речі, пресували мій бізнес і водночас пропонували мені різні посади, в тому числі заступника голови облради. Але ми вирішили, що з тою командою не спрацюємося, підтримали нинішню місцеву владу, бо інакше – куди далі? На центральному рівні купа проблем, гасла Революції гідності, на жаль, переважно гаслами й залишилися, на сході гинуть військові й цивільні, держава тріщить… Так, у нас є своя позиція, інколи сперечаємося з колегами з більшості в облраді й відстоюємо її. Але ми теж беремо на себе відповідальність. Політикою будемо займатися перед виборами, а зараз треба вирішувати соціальні проблеми Закарпаття. Особливо в депресивних районах. Я цьому завжди надавав великого значення. Було таке, що ми взимку їхали цілий день у гірські села Перечинщини, прогрібаючи триметровий сніг, бо там люди 2 тижні хліба не бачили. Тепер клімат змінюється, і, з одного боку, стало легше. Але натомість маємо інші негаразди. Ті ж дороги. Є населені пункти, куди навіть автобуси не їздять. Дітей у понеділок везуть  у школу з гуртожитком на вантажівці, і так само потім забирають у п’ятницю. Таким селам треба допомагати. Там і роботи нема – люди трудяться в Перечині, Ужгороді, туди йдуть і податки з їхніх зарплат. А в Литві, де ми з групою депутатів побували у відрядженні минулого тижня, їх платять за місцем проживання працівника, а не розташування організації. І це дуже правильно.

«Я всю технологію виробництва хліба знав від «А» до «Я»

Хто зараз займається започаткованим вами підприємством?

– Свого часу я особисто започаткував виробництво хлібо-булочних виробів за угорською технологією. Сам навчався, возив працівників на курси в Угорщину, знаю від «А» до «Я» всю технологію, обладнання. Ми починали з 2–3 робітників, а заказ уже кількадесят працює. Тепер мої рідні цим займаються, бо я не маю ні права, ні часу.

Юридичну освіту вирішили здобувати якраз у зв’язку зі зміною сфери діяльності?

– Ні. Після школи закінчив училище № 5 в Ужгороді, був слюсарем, маю 5-й розряд. Плюс я водій І класу – працював і на вантажних, і на легкових авто. А юридична освіта мені була потрібна, щоб відстоювати свої інтереси в бізнесі, знати податкову базу. Адже то були «каламутні» 90-ті. З одного боку – багато спортивних хлопців, які хотіли диктувати свої умови, з іншого – фіскальні й контролюючі органи інколи перегинали палицю: то з тим треба допомогти, то з іншим. Хоча я їх розумів – із них вимагали і ремонт, і будівництво, а грошей на це не виділяли. Словом, у 2001-му я вже мав диплом молодшого спеціаліста й навчався далі в Міжрегіональній академії управління персоналом за спеціальністю «Правознавство». До речі, вчитися мені подобалося, адже робив це для себе. Потім уже закінчив Національну академію державного управління при Президентові України – там здобув додаткові знання, необхідні для держслужби.

А що то за історія з дипломом економіста, яку розтиражували зараз мукачівські ЗМІ?

– Це чистої води політичне замовлення: витягнули на світ історію 13-річної давності.

«Бізнес мріє вийти з тіні. Але на нормальних умовах»

Як колишній бізнесмен знаєте, що треба зробити, аби бізнес міг вільно розвиватися й водночас не ховався в тіні?

– Бізнесу в нас справді важко, і я на держпосадах – і як заступник голови Перечинської РДА, і як голова РДА та райради – робив усе, щоб полегшити підприємцям життя. Для них головне, аби їм не заважали працювати. І дуже важливі зрозумілі правила гри та нормальні закони. Якщо вони є – бізнес сам себе знайде: де вигідніше працювати, за яким графіком тощо. Наше родинне підприємство, до прикладу, має вихідні усього 2 дні в році: на Великдень і на Святий Вечір. Усе.

Решта – робочі.

Що підприємці знають, як заробляти, сумнівів нема. Але, як показало зниження ЄСВ, вони не поспішають виходити з тіні, навіть коли їм роблять кроки назустріч…

– Та повірте мені, бізнес мріє вийти з тіні. Але на нормальних умовах. Як виходити, якщо закони їх обкладають, плюс корупція, бюрократія. Це все пов’язано. Я, коли вже мав міні-пекарню, вирішив відкрити трохи більшу, з сучасним обладнанням, роздягальнями й душовими для працівників. Скільки дозволів треба було отримати! Жах! І це я оббивав пороги, будучи депутатом облради, а що простому чоловікові? Треба сім кіл пекла пройти! Тепер роблять хорошу річ – дозвільні документи видають за схемою єдиного вікна. А я на Перечинщині щось подібне практикував набагато раніше. Ми збирали питання такого роду, тиждень їх розглядали, а затим у мене в кабінеті всі причетні структури – від пожежників до архітектури – сиділи з печатками, доки не погодили дозволи.

Знову повернуся до прикладу Литви. Ми відвідали багато інституцій, зокрема були у вільній економічній зоні в передмісті Каунаса. Там усе дуже чітко й просто.

Держава надала територію на 99 років у оренду певній бізнес-структурі. Далі ця структура залучає в зону інвесторів. Але вони не переймаються ніякими другорядними речами – дозволи, необхідну інфраструктуру, будівлі під замовлення забезпечує ця структура. Вони навіть закони лобіюють за потреби. У підсумку Каунаський район – один із лідерів за інвестиціями. Це я до того, що в нас бізнес теж працював би прозоро, якби мав такі умови. У Литві є пільгові кредити для підприємців, відшкодування частини кредитів тощо. У нас із цим важче. Й головне – нема стабільності. Приходить одна політична сила до влади в державі – така політика ведеться, друга – зовсім інша. Я вам зізнаюся: якби не був депутатом облради в 2004-му, мій бізнес закрили б. А якщо навіть тиждень не попрацюєш – все, твоя ніша зайнята! Конкуренція ж велика.

Ви не вперше працюєте в органі місцевого самоврядування. Є різниця між проблемами, з якими люди зверталися тоді й тепер?

– Особливої різниці нема, але мені здається, що зараз частіше звертаються. Люди хворіють, просять матеріальну допомогу. Все упирається в гроші. От буквально перед вами підійшла жінка. Сину робили операцію на кістках руки, обладнання (імплантат) коштувало 28 тисяч гривень. І таких речей буде дуже багато. Для цього в нас є обласна програма «Турбота», на яку торік виділили понад 10 млн грн. Цьогоріч уже маємо заявок на кілька мільйонів, теж будемо фінансувати. Я вважаю так: якщо люди йдуть до влади – значить, довіряють. У мене двері кабінету завжди були відкриті, так працюватиму й тут. Правда, оскільки в раді ведуться ремонти, поки я без кабінету.

«На жаль, у мене на першому місці робота, а не родина»

Розкажіть трохи про свій тил, себто про рідних.

– Це в мене вже друга сім’я, так склалося. Але з першою підтримую хороші стосунки. Старшій дочці 24, вона практично самостійна, закінчила Київський інститут міжнародних відносин, який сама обрала й без усякого протегування вступила за результатами ЗНО. Молодшій пішов 3-й рік. Родина не раз мала в бізнесі проблеми через мою роботу, тому стараюся трохи відмежувати від неї близьких людей. У цьому плані тилами для мене більше є ті, з ким працюю.

Які моменти в своєму житті ви назвали б найяскравішими?

– Навіть не знаю… Моє життя – це робота, робота, робота. На жаль, вона, а не родина, на першому місці. У Перечині з 7-ї ранку до 11-ї вечора в перші місяці в раді та адміністрації пропадав. Потім почав додому папери брати, щоб хоч повечеряти нормально, а далі до 1-ї ночі працював. Зате знав район, як свої 5 пальців. Весь об’їздив разів 100. Тепер уже намагаюся трохи переломити ситуацію, більше часу приділяти рідним.

А були періоди, які навіть не хочеться згадувати?

– Та ні. Навіть із найгірших моментів у житті можна отримувати хороший досвід. Мудрі люди кажуть, що треба вчитися на чужих помилках. Мені, на жаль, це не вдається, я вчуся на своїх. Але намагаюся ділитися набутим досвідом із молодшим поколінням – благо, є з ким. Нас у батьків було п’ятеро, тож маю багато племінників. Старший брат давно помер, і його трьом дітям я, фактично, був за батька. Зараз вони дорослі, але досі тісно контактуємо.

І останнє запитання. Попри зайнятість, маєте якесь хобі?

– Не знаю, чи можна це назвати хобі, але я дуже люблю нашу природу. Ми могли собі дозволити їздити на моря, та, відверто кажучи, це мені не до душі. Я там два дні відсипаюся, потім 2–3 дні походжу на пляж – і готуюся додому. Тому мої їдуть на моря – а я на дачу, де по-справжньому відпочиваю. У мене вдома баранчики, овечки, кури, двоє козенят, рибки, черепашки плавають разом із ними. Вранці прокидаюся о шостій, годую всю живність, кошу траву з таким розрахунком, щоб і вдень дружина мала що тваринам покласти, затим випускаю курей і йду з хлібом рибок кормити. Потім іще пробіжуся лісом, котрий поряд, – може, якісь грибочки знайду. Все це в мене забирає годину-півтори, й після цього вже збираюся швиденько на роботу. І так день у день.

Розпитувала
Мирослава Галас

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*