ПОКИ «ДІСТАВАВ» БЕНЗИН У БАШКИРІЇ – НА МІЖГІРЩИНІ ЙОГО ВЖЕ ПОДІЛИЛИ…

Можливо, й символічно, що Василь Стецюнич народився тоді, коли відзначається День автомобіліста і дорожника. Адже він не лише тривалий час сидів за кермом різних марок машин, а й управляв колективом автотранспортників – одним із провідних на Міжгірщині. У такому поважному віці є що згадати ветерану праці.

Родом із нелегкого дитинства

А виростав-виховувався у рядовій сім’ї в Лозянському. Тяжким виявилося дитинство. Особливо для батьків. За приходу радянської влади родину «розкуркулили» – забрали в колгоспну власність коня, землю і млин, який спорудили з мозолями. Гонитва продовжилася, бо старшина вперто не бажала записуватися до колективного ладу, та ще нянько, котрий учителював у початковій школі, дякував у церкві. Все це вкоротило йому вік – прожив усього 55 років. Нелегко було виходити в люди за таких жорстоких обставин. Після закінчення восьмирічки Василь починав із лісоруба. Відтак – трирічна строкова служба в армії в Азербайджані. Тоді й не думав, що здобуте у війську посвідчення водія стане своєрідним трампліном у подальшій кар’єрі.

Після демобілізації влаштувався в райцентрі у вантажному автопарку. Спочатку був слюсарем, потів довірили кермо самоскида, затим – автобуса: десять років курсував за маршрутом «Міжгір’я – Львів». При цьому закінчив вечірню школу, а як заочно «підкувався» у Стрийському технікумі механізації та електрифікації сільського господарства – призначили начальником пасажирської колони.

Пояснення «кедебешник» змушував писати під дулом пістолета

Як партія сказала, так у ті часи й діяли. Тож працьовитого спеціаліста за рішенням бюро райкому рекомендували звільненим секретарем парткому райцентрівського колгоспу «Радянська Верховина», а далі відрядили заступником директора із загальних питань заводу ВО «Електрон» у Міжгір’ї. Якось секретар райкому партії викликав на килим і сказав, що їдуть в АТП-06032. По дорозі розсекретив, що Василь Петрович – уже директор цього підприємства. Новому колективу віддав півтора десятка років. Він став потужним за його керування: у штатному розписі числилося аж 450 працюючих, парк повсякчас поповнювався технікою – мали 80 автобусів, плюс 60 вантажівок. Ритмічно перевозили пасажирів у різні куточки району й далеко за його межі, а ще сприяли розбудові глибинки. Серед об’єктів були районний Будинок культури, виробничі приміщення різних організацій, в тому числі прокладалися дороги…
Не обходилося й без оказій. Через тогочасний дефіцит пального для транспорту подався аж у Башкирію на нафтопереробний завод. Звісно, не з пустими руками – тоді чиновники лакомилися на садові розбірні будиночки-кругляки. Дістав 600 т бензину, 300 – солярки та ще 120 т мастильного матеріалу. Довелося знову «могоричувати» начальство залізниці у Стрию, аби 2 електровози через тунельні перевали все це транспортували до Волівця. І це ще не всі перешкоди. Вітчизняним «чекушкам» – так прозвали наші малогабаритні бензовози – годі було впоратися з таким вантажем. Благо, в селищі чехи тоді споруджували компресорну станцію, в них випрохав 5 «Татр» із великою місткістю цистерн за 6 ящиків шипучого вина… А тим часом керівництво району за фонограмою вже встигло розпорядитися «добром», не відаючи, на чию конкретну адресу воно надійшло, – АТП, вже перейменованому на 12138, виділили всього 10 тонн! До всього, Василя Стецюнича викликав до себе в кабінет «КДБшник». Той із шухляди навіть витягнув пістолет, коли навідріз відмовився пояснювати, звідки і як дістав паливно-мастильні матеріали. Поскаржився у райком партії. Чи то збіг обставин, чи була бесіда з кривдником, але через два тижні його у районі не стало. І Василь Петрович уже сам міг допомогти, найперше райлікарні, з гостро необхідним бензином.

Куди лише службова доля його не закидала. Навіть довелося відчути гіркий дим у зоні Чорнобильскої АЕС за аварії… Перед виходом на пенсію трудився завідувачем відділом інформаційно-аналітичної роботи РДА, а потім сів за «баранку» КАМАЗа, працюючи в сина-підприємця Сергія.

Зі штангістом-супер­важковаговиком Леонідом Жаботинським знався на «ти»

З Леонідом Жаботинським у Міжгір’ї

Цей щасливий випадок трапився у Львові майже чотири десятки років тому. Перебуваючи на курсах підвищення кваліфікації, Василь Петрович жив у комфортабельному готелі «Мир». Якось у коридорі помітив справжнього богатиря. Наважився спитати: «Ви часом не Жаботинський?» Той усміхнуся: «А що, не схожий?». Гостинно запросив верховинця до себе в номер. Виявилося, що багаторазовий чемпіон СРСР, Європи, світу та Олімпійських ігор у цей час знаходився в місті Лева на міжнародних змаганнях у ранзі судді, тож мав нагоду познайомити Стецюнича з такими знаменитостями, як Василь Алексеєв, Юрій Власов, Давид Рігерт… Поважного спортсмена запросив відвідати Міжгірщину, і той одразу погодився. Зізнався: подорожувати Закарпаттям – це одна з його мрій. Мандруючи, відвідали перлини району і, безумовно, чаркувалися на лоні природи «Пшеничною». Хильнувши трішки більше оковитої, Леонід Іванович навіть жартома пригрозив: «Якщо щось зі мною станеться, Вася, то я тебе вб’ю». Ставалися з гостем і кумедні ситуації. У Хусті на фетро-фільцевій фабриці йому довго підбирали розмір модного капелюха, а в Міжгір’я у єдиному на той час готелі – ліжко. Попри казуси, Леонід Жаботинський був дуже задоволений… таємним вояжем. Лиш через два дні його розшукали посланці зі Львова.

Взагалі-то Василь Петрович має багато цімборів. Він – душа компанії, за веселого товариства його обирають тамадою, бо має розвинуте почуття гумору, вміє експромтом скласти віршик. До речі, за перших свят проводів тваринників на полонину на Синевирському перевалі саме він виконував роль старости торжества.
«Многая і благая літ!» – так і хочеться побажати ювіляру.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ

На фото вгорі: Василь Петрович – як тамада на Синевирському перевалі з дружиною Марією Марківною (сімейна пара – зліва).

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*