Неділя
25 лютого 2018 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

ПОСІБНИКИ З НЕГАРАЗДІВ

видання, яким не місце в рівнесенькому рядку на книжковій поличці

Сьогодні книговидання та взагалі вся інформативна індустрія набувають нових, часом непередбачуваних форм. «Атомна бомба в боротьбі за читача», – сказав із цього приводу один із літературознавців. Але якраз ця бомба в будь-який момент може вибухнути. То як за нас борються і навіщо?

Не чекав такого від себе? Тож тримайся міцніше!

Книги Кері Сміт недавно стали хітами продажів. Але не все так однозначно в цьому світі. Щодо цього твору, то відгуки різноманітні. Можна побачити ось таке: «Марна трата грошей, це ж яким треба бути «креативним», щоб робризкувати каву чи розтирати багнюку по сторінці книги. Повна дурня». А можна й таке: «Класно. Купила просто з цікавості... потім так захопилася що всюди його таскаю з собою. Завдяки щоденнику познайомилась із хорошими людьми коли давала їм заповнити певну сторінку. Круто. А щодо сторінок вони і є для того, щоб їх рвати». (Даруйте, але помилки ми не стали виправляти. – Ред.).

Так хто ж така Кері Сміт? Якщо вірити інтернету, то це не тільки авторка декількох бестселерів із розвитку креативності. «Кері займається вихованням свого сина, багато читає і пише книги», – це трохи про життя. А ще вона популярна ілюстраторка книг. Воно й видно, бо і «Щоденник» – це радше ілюстрації, аніж тексти.

Зокрема у 2013 році її запросили на виставку «Nowhere Island» художника Олексія Хартлі для культурної Олімпіади, разом з Йоко Оно та іншими. Кері також є консультантом центру художнього активізму. Її «Кишеньковий сміттяр» здобув звання «Краща книга наукової літератури для дорослих» цифрової книги Awards. Нині вона живе в Канаді в околицях Торонто.

Художниця також читає лекції в інститутах та школах. Викладає в Університеті мистецтва та дизайну ім. Емілі Карр у Ванкувері в Канаді. Мобільний додаток «Pocket Scavenger App», створений Сміт у 2014-му, став найкращим у світі в категорії «Best Nonfiction Adult».

«Кишеньковий сміттяр», або заборон не існує

А от «Кишеньковий сміттяр» – це видання, якому «не місце в рівнесенькому рядку на книжковій поличці! Бо це не книжка! І це буде єдине «не», яке ти в ній побачиш. Більше заборон не існує! Шматувати, підкидати, різати, фарбувати і чекати її повернення з подорожі – у поштовій скриньці! Кожний її аркуш – щось нове: машина часу, сад думок, тарілка для вечері, місце зустрічі з друзями та твоя улюблена незручність! Бо й ти тепер – не читач! Таємний агент, геніальний, але ще не відомий загалу митець, дослідник, музикант і віщун… Не чекав такого від себе? Тож тримайся міцніше!». Ось такою бачать книжку ті, хто її випускає у світ.

А от вам і «Щоденник». «Завжди мріяли трохи покапостити та наробити дурниць? Нарешті трапилася нагода! Не бійтесь експериментувати! Розірвати сторінку?

Будь ласка! Заляпати кавою? На здоров’я! Знищити вщент? Нема питань! Не стримуйте власні емоції! Цей щоденник якраз для них!» – ось такі заклики чуємо від авторки. Книжка-сенсація, до речі, розійшлася мільйонними накладами.

Велику популярність вона здобула й в Україні. Але тут почали бити на сполох. Чи не несе ця книжка загрози дитячій психіці? Чи не є одним із видів маніпулювання свідомістю? Та й чорно-білий «Щоденник» ніби відкидає багатозначність світу, поділяючи його тільки на діаметрально протилежні світи.

 Тих, кого тривожить ця проблема, особливо шокує також наказова форма висловлювань та інтонація підбурювання. Мовляв, а ти спробуй, зроби! Все з окличними знаками. Та ще й на фоні розмов навколо смертельної гри для підлітків «Синій кит» така стилістика насторожує. Це позиція тих, хто вбачає небезпеку в серії видань.

Не так давно з цього приводу провели засідання клубу дитячих письменників у Національному музеї літератури. Так із Олесем Ільченком спілкувалися по скайпу з Женеви. Галина Малик, власне, стала ініціатором розмови. Ідею підтримали та реалізували науковці з музею літератури.

Одна з учасниць диспуту Марія Морозенко зазначає, що йшлося про вплив літератури на свідомість дітей. Дослідник літератури Наталя Марченко вважає, що захват у неповнолітніх такі книги викликають через втрату цілісних стосунків у родині. «Саме ж видання не позбавляє проблем, а хіба що створює додаткові, зокрема формує злегка зневажливе ставлення до книжки», – додала пані Наталя.

А от письменниця Наталка Поклад стверджує, що побачила цей шалено популярний щоденник у сміттєвому бачку. І переконана, що «втрата особистості – це якраз і завдання таких книг».

Ще один дитячий письменник Григорій Фалькович сумнівається, що літератори самотужки здатні розв’язати таку проблему. Йшлося про причини самогубств серед підлітків, а також про те, що дитячі бібліотеки потребують якісної  літератури.

Оголосити анафему мікеланджело?

Галина Малик, до речі, зауважила багато помилок у щоденнику. Скидається на те, що йдеться про безграмотний переклад із російської мови на українську, стверджує письменниця.

Також обговорення цієї проблеми збурило соціальні мережі. Кожна публікація на таку тему утворює широке поле для дискусії.

Але  не всі поділяють негативне ставлення до таких бестселерів. Так, Валентина Самченко зазначає, що існує найпростіший спосіб позбавитися проблеми: «намалювати предмет чи істоту, що викликає страх, або описати те, що тривожить, а потім пошматувати той аркуш. Я зі своїми дітьми це використовувала – допомагало. Тому будь-які претензії до книжки «Знищ мене», на мою думку, – надумані. У 2-х моїх дітей є такі: менша – хотіла її, але отримавши, закинула майже відразу; старша, підліток, заповнювала ретельно, але не знищила. Якщо нас лякають думки дітей – це ще не привід забороняти їх писати чи видавати спеціальну книжку, де б діти могли викласти те, що думають».

– Але як тоді бути із закликом до того, щоб, наприклад, намалювати випотрошену пташку? – запитує Галина Малик. – Для цього її треба спочатку випотрошити. Або ж наліпити мертвих комашок на сторінку.

Дискусія зав’язалася надзвичайно бурхлива. Та ж сама Валентина Самченко наполягає на своєму: «А може, вивчення анатомії у школах заборонити? Чи анафему оголосити Мікеланджело, бо він у морзі вивчав будову людського тіла?»

Будь-які гаджети, проекти, книжки, фільми завжди керують дитиною

Натомість Наталя Марченко каже: аби викласти те, що думаєш, потрібні просто аркуш паперу, чи живі мама з татом, чи друзі для розмови: «А проект, який «веде» дитину від думки до думки, фактично нав’язуючи їй певні ідеї, – це якраз зомбування».

Та й проблема видається куди ширшою, бо, за словами пані Наталі, «будь-які гаджети, проекти, книжки, фільми й т.д. завжди керують дитиною. Тому і є потреба в їхньому доборі. Дитина формується постійно, щомиті! Це дорослий уже закостенів у своїй самодостатності і його інформація точить, але поволі, як вода камінь.

Дитину немає потреби «розкріпачувати». Їй ще тільки прищеплюють норми поведінки – із собою, в спільноті, зі світом. А якщо ніхто з нею не працює, то тоді, звичайно, «проект» у зуби – й хай само формується».

Частина психологів із цього приводу неодмінно скаже, що така книжка – це один із способів скидання стресу, вона допомагає позбутися комплексів.

Але у відповідь деякі користувачі соціальних мереж стверджують, що їх непокоїть навіть не це. Мова вже не про свободу та про те, як позбуватися комплексів. Їх хвилює, що «дитині пропонується саме інструктаж – що зробити і як. І що можна це називати як завгодно, але воно більше скидається на програмування.

Марія Воробей взагалі категорична: «Це – вірус! Потрібне негайне щеплення, протидія. Гарні книжки, нові програми... І повне переформування країни дитинства».
 А от С. Малаш обурюється не на жарт: «Із щоденника зробили просто-таки загрозу людству. А це всього-на-всього щоденник, який пройде транзитом і сліду не залишить. Що там обговорювати з таким запалом? Для дитини нормально мати таємниці. Нормально не завжди слухатися старших».

Але тут є ще один аспект. Такі книжки прочитуються на фоні величезного соціального стресу. На фоні війни та жорстокості. Куди вони приведуть підлітків? Чи справді допоможуть зняти колосальну напругу, в якій перебуває держава? Чи зіллються з тією жорстокістю, яка завжди панує на війні?  

З цього приводу С. Малаш каже, що вона кілька років працювала з дітьми-в’язнями: «Вони так ожили, коли їм привезли гітару. Зараз ті, хто грав, мають і роботу, і щасливі родини. І щиро: якби не музична школа й КПДЮ, я б не дожила до повноліття. Хоча читала милі книжки Френка Бонама й дивилася позитивний мультсеріал «Кенді».

У дядьків та тіток прагматичні цілі – заробити гроші й утекти

Закарпатська письменниця Лідія Повх зауважує, що виховання дитини – справді дуже складний процес. Адже в дитинстві закладаються підвалини майбутнього успіху-неуспіху, а також характеру, ставлення до проблем у житті. Більше того, навіть суїцидальні наміри, які виникають у дорослого, треба шукати в дитинстві. Тому гратися з душею дитини дуже небезпечно.

А деколи складається враження, що в нас багато хто це робить, навіть не розуміючи,  зазначає пані Лідія. І дуже часто грають на низьких, недозволених регістрах. Цих серйозних дядьків і тіток ведуть прагматичні цілі – заробити якомога більше грошей і втекти.

Ми живемо в часи демократії. Батьки не готові самі вибирати інформацію для своєї дитини. Тож письменниця закликає перейматися тим, що їхні чада читають, які сайти переглядають.

– Якось ми були на відкритому уроці в одній зі шкіл, – розповідає поетеса. – І директор сказав тоді дуже важливі слова: «Наші діти стають не нашими».

Хто ж їх від нас забирає і для чого? І хто може вберегти дитину? Тільки сім’я, в якій існують довірливі стосунки.

У нас, особливо на Закарпатті, часто батько-мати лише заробляють гроші. І тому маємо таке поняття, як соціальне сирітство. Буває, що приводять дитину в школу зі словами: «Нате, туй го маєте, робіть із ним, що хочете, бо я не маву часу, в мене точка на базарі». Тому вчителі зараз кажуть – батьки недопрацьовують. Ті ж переконують – школа винна. І от на цьому ґрунті й виростають такі гриби-поганки, переконана пані Лідія.

А що діти? Вони погоджуються тільки на «підпільні» коментарі, щоб не називати прізвищ. «А що, коли мене потім вчителька насварить, до директора викличуть?» – перепитують вони.

Так от, думки дітей теж дуже різняться. Деякі сприймають книжку не з таким запалом, як про це йдеться в анотаціях. «Та це звичайний блокнот. Зараз багато таких», – каже 12-річна Оленка.

«Мені не подобається, що він такий похмурий, багато чорного кольору. Навіть якщо його розмалювати фломастерами, чорний все одно дуже впадає в очі», –докидає її подруга Оксана.

А от 14-річний Віталій поважно заявляє, що дорослі взагалі не мають уявлення, що подобається дітям. І що цей «Щоденник» нічим не відрізняється від нудних книжок, бо він так само повчає, що робити, коли робити. Спробуй це, а потім це! Нецікаво!

10-річна Оля навчається в сільській школі. І каже: одразу видно, що цей щоденник написаний для міських дітей. Життя в селі зовсім інакше. У ньому багато сонця, багато зелені, багато роботи. А ця книжка для тих, хто бачить сірий пейзаж за вікном, не знає куди себе подіти від нудьги.

Але є й захоплені відгуки. Аня з Ужгорода каже, що давно чогось подібного чекала. І багато її однокласників мають такі щоденники. Вони навіть потім ними обмінюються. Ліда, якій виповнилося п’ятнадцять, вважає його настільною книгою. І подарувала такий самий своїй подрузі на день народження. Тринадцятирічний Віталій каже, що половина щоденника так собі, не вражає, але зате інша йому дуже сподобалася.

Тож ця тема невичерпна. І будемо вважати, що розмова тільки почалася. А всіх зацікавлених запрошуємо до дискусії.

Мар’яна НЕЙМЕТІ

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
May 2017
 

Навіґація

...