Понеділок
20 листопада 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

ПРО ТАКИХ, ЯК ОЛЕКСАНДР КОРОБКО,

в університеті педагоги казали: «З них будуть люди…»

Піти проти цієї реальності нікому несила. Йому доля відміряла прожити саме стільки, щоб стати високопрофесійним журналістом, створити сім’ю, виховати двох синів, посадити не одне дерево… Зрештою, щоб залишити на землі добрий слід. Про нього пам’ятають не тільки рідні, але й колеги, читачі. Про свого чоловіка згадує дружина Олександра Коробка, журналіст за фахом Тамара Лісун.

Позаду третій курс університету в Саші Коробка. Канікули. Непокоїла, стукала в скроні чергова тема. Ось допише нарис про односельця-«потьомкінця», який планує подати до журналу «Жовтень», а тоді – й до болючої теми війни, яка залишила сліди усюди – в кожній селянській хаті, у кожної старшої людини вона тремтить на вустах – тільки зачепи ненароком…

Знав, що в сусідньому подільському селі Сорокодуби живе старенька солдатська мати Ганна Булаєнко. І ось Олександр у її хатині за неспішною бесідою… Одинока, овдовіла, живе старенька пам’яттю, вона вся – у вчорашнім… З ним, вчорашнім, і лягає, і прокидається…

Живе старенька втраченими на своїм віку, через нестатки і хвороби, дітьми, найменшим сином Володею, який, наперекір усьому, виріс у юнака-красеня, щасливо вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету – так порадив йому, випускникові-відмінникові, вже тоді початкуючому поету, переможцю шкільного літературного конкурсу його класний керівник Сава Денисович Притула. 1941-го, з третього курсу, Володимир Булаєнко добровольцем пішов на фронт. Загинув від кулі ворога — з уст в уста летіла до матері вість і долетіла — після важких боїв 19 серпня 1944 року в місті Баускасі  Латвійської РСР.

— А ти ж, Сашу, вчишся чи закінчив уже щось? – Ганна Костянтинівна  вивела гостя із миттєвого спогаду про своє, затаєне в глибині серця.

— Третій курс Львівського університету позаду. Журналістику студіюю. Зараз канікули…

— А тато-мама ж є?

— Мама в колгоспі, тато загинув на фронті…

— Нелегко твоїй мамі довелося.

Ганна Костянтинівна дістає зі скрині, щоб показати майбутньому журналістові, саморобні книжечки, зшитки, в хустинку чистеньку загорнуті, з віршами Володі. Шкарубкими, неслухняними пальцями розв’язує хустинку, не раз змочену сльозами…

Чи не з тих пір далеких у тобі, Олександре, житиме якесь особливе благоговіння перед віршованим письмом, що супроводжуватиметься завжди презумпцією довіри до поетів і поетес, ти ніколи в житті, знаю, не засумнівався в авторстві… В майбутньому тобі випаде на долю не раз молодих авторів благословляти на відповідальну ниву, і еталоном чистоти й щирості поетичного рядка — ота мамина хустинка, сльозами змочена…

Перед молодим кореспондентом розгортає ота розв’язана хустинка водночас дві трагічні долі, дві повісті… Казку дитинства сільського хлопчака — вона у шкільних віршах, її виколисували поле й тінисті гаї Сорокодубів; мамині ласкаві руки, її дорога, неповторна, хоч і не частою гостею на обличчі, усмішка. Чому вона так рідко з’являлася?.

І хоч життя Володимира Булаєнка куля обірвала на недописанім вірші, літературознавці віднесуть потому окремі його поезії до найкращих зразків громадянської лірики воєнного часу…

Друга доля, лінією-паралеллю, не менш трагічна – мати, що чайкою бігла-летіла за єдиним сином, якого вкрала в неї ось ця, ще недавно, здавалося б, мирна, курна дорога, по якій восени неквапом возилося збіжжя, добирались до райцентру, на базар, у мирі й спокої по ній з хати й назад, до домівки, верталось. Ця дорога-підкова повела її Володю…

Не могли не вразити молодого кореспондента й щирість, образність, сокровенне, сердечне, віку властиве, що знайшов у тих саморобних книжечках, зшитках – такими ж чистими, піднесеними. Дати під віршами – 1941-й, 1942-й, 1943-й, 1944-й.
Розлогий нарис Олександра Коробка про поета Володимира Булаєнка був опублікований у вересні 1965 року в хмельницькій обласній газеті «Радянське Поділля». «Віриш кожному рядкові нариса», — скажуть потім найперші Олександрові читачі й судді – однокурсники-журналісти, спершу в кімнаті гуртожитку, в цигарковому диму, потім повторять ці слова лідери курсу, ті кілька, що теж пробували сили в цьому жанрі, й під час захисту творчих доробків, в офіційній обстановці, у присутності комісії з авторитетних викладачів.

Сказали ще товариші, що нарис Олександра Коробка «Думи матері» ввібрав у себе думи всіх солдатських матерів, вони опоетизовані, зігріті теплом серця автора публікації. Відзначали глибокий ліризм, образність письма, велику роль деталі. І як найхарактернішу рису нарисовця, як і в ряді інших його нарисів, виділяли глибину співпереживання непростих доль своїх героїв… За Коробком на факультеті утвердилась слава  талановитого нарисовця, який невтомно пише «Портрет нашого сучасника»…

«Як же мені треба старатись, щоб не похитнути оцю віру товаришів…» — говорив собі, зворушений цим величезним авансом довіри…

І які ж зворушливі хвилини переживав Олександр Михайлович згодом, через девять літ, у 1974-му, коли працював уже в Ужгороді на посаді завідувача редакції художньої літератури в книжковому видавництві «Карпати» — якраз альманах творчості молодих авторів готував до друку, упорядковував, редагував, і тут несподівано його «відшукала» тоненька бандероль – збірочка «Володимир Булаєнко. Поезії», що вийшла у київській «Молоді», любовно упорядкована, зі схвильованою передмовою талановитого українського поета Володимира Забаштанського. Даруючи книжечку, друзі-хмельниччани, члени тамтешньої організації спілки письменників, дякували Олександру Коробку за те, що в свій час відшукав стежечку до матері поета, глибоко перейнявся долею її сина, виконав свій земляцький і громадянський обов’язок, оприлюднивши саме існування фронтової поезії юнака із села Сорокодуби, розповівши світові про долю поета, його матері у зворушливому нарисі «Думи матері», тим самим прискоривши дорогу до книжки віршів Володимира Булаєнка… Тут, в Ужгороді, ця скромна книжечка віршів Булаєнка – як шум подільських ясенів над головою, теплий легіт рідних полів, таке щось рідне і невимовне.

На факультеті журналістики про таких, як Олександр Коробко, викладачі говорили: «Будуть з них люди…». Власне, вони не помилилися. Після закінчення універсетиту  в 1967 році він отримує скерування в Ужгород — п’ять років працює відповідальним секретарем обласної газети «Молодь Закарпаття», відтак завідував редакцією художньої літератури видавництва «Карпати». Майже шість років був редактором газети «Закарпатська правда», на сторінках якої друкувалися актуальні матеріали і Олександра Михайловича. У «Новинах Закарпаття» він працював редактором відділу реклами з виходу першого номера газети впродовж більше дев’яти років.

Сьогодні, 28 травня, виповнилося б 75 років із дня народження відомого в краї журналіста. А в червні минулого року його не стало...

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
January 2017
 

...