Неділя
20 серпня 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

РОЗВИТОК ТОРГІВЛІ Й РЕМЕСЕЛ

В УЖГОРОДСЬКОМУ КНЯЗІВСТВІ ЛАБОРЦЯ

З давніх-давен Ужгород був широко задіяний у міжнародній торгівлі. Цьому сприяло його вигідне геополітичне розташування – він заснований на перехресті головних торгових шляхів, які поєднували Західну Европу зі Східною, а Північну – з Південною. «Через угри в греки» – так називає цей шлях галицький літописець. Тому прохід через Верецький перевал і далі – на Ужгород у народі назвали «Великим руським торговим шляхом».

У першій половині IX ст. Хордадбег оповідає про купців, що «їздять із заходу на схід і зі сходу на захід суходолом і морем», які «говорять арабською, перською, римською, франкською, іспанською й слов’янською». Ужгородських купців можна було зустріти в Празі й Царграді, Римі й Києві. Вони торгували з німцями, франками, італійцями, греками, арабами тощо. Міжнародна торгівля була основою економічного зростання князівства та сприяла збагаченню знаті. Тому Лаборець мусив стояти на захисті її інтересів.

Така широка мережа торговельних зносин була б неможлива без організованих і завжди готових до оборони воєнних дружин. Особливо жвава торгівля велася в містах Середнього Дунаю. У німецьких митних постановах 904 року йдеться про слов’янських купців, що в міста Середнього Дунаю приходять із Чехії та Ругіі (Русі). З їхніх товарів згадуються невільники та коні.

Пізніше київський князь Святослав, звертаючись до своєї матері Ольги та бояр, казав: «Нудно мені сидіти тут, у Києві. Піду я над Дунай, де є город Переяславець; це багата земля, там сходяться скарби з усіх сторін: з Греції золото й дорогі матерії, вино й різні овочі; від чехів, ляхів і угрів – срібло й коні, з Руси – хутра, віск, мед і невільники».

Тому не дивно, що Ужгород був найбагатшим і найбільш залюдненим містом у князівстві Лаборця. А ще головним політичним та торгово-економічним центром.

Тут поширювалася культура й розвивалися ремесла, особливо залізоробне. Про це свідчить виявлений в урочищі Текекеш, біля села Дяково, великий металургійний центр, де 97 горнів були розміщені впритул один до одного й нагадували «бджолині соти». Навіть за європейськими стандартами це був значний комплекс.

Відбитки залізодобування того часу знайдені також у Холмоку, Ужгороді (на Радванці), Червеньові Мукачівського району, в Бучі на Берегівщині тощо. В Ужгороді на Замковій горі виявлені рештки печей-горнів, що свідчить про подальший технічний прогрес у залізодобувній справі кінця IX – початку І ст.

У Дякові виготовляли залізо не тільки для своїх потреб, а й забезпечували ним досить велику територію, вироби йшли на експорт. Тут стояли кузні, де ковалі з криці виробляли різноманітні знаряддя праці: сокири, долота, ножі, ножиці, коси, серпи, лемеші, цвяхи та інше. Для воїнів князя Лаборця кували бойові сокири, двосічні мечі, кинджали, наконечники для списів і стріл, щити, кольчуги й шоломи.

З’являються й гончарські майстерні з клеймованою продукцією. А це свідчить про перехід гончарної справи з домашнього в спеціалізоване ремесло, вироби якого стали предметом збуту. У ІХ –Х ст. переважає кераміка, виготовлена на гончарному крузі. А замість вогнищевого обпалення всюди застосовується пічне.

В основному виробляли посуд для зберігання зерна, варіння їжі та столовий. З’являється нова форма столового посуду – миска. Загалом для кераміки цього періоду найбільш характерним був хвилястий і лінійний орнамент, який часто виступає в комбінаці­ях у вигляді ритмічних стрічок. До речі, в Ужгороді виявлений посуд із клеймом у вигляді хреста на денці.

Особливо славилося мистецтво ювелірів. Вони знали, як карбувати, гравірувати й золотити речі, оздоблювати й так званою «зерню» – маленькими металевими кульками, припаяними на поверхні. Перші ювелірні майстерні виявлені на Закарпатті в поселенні Галіш-Ловачка ще в кінці першого тисячоліття до нашої ери. Іван Поп зазначає, що найбільш оригінальним художнім витвором тутешніх майстрів є бронзовий ланцюжок із вставками з червоної емалі. Це найбільш давні зразки емалі варварської Європи, складна технологія виробництва яких свідчить про високий рівень майстерності.

У кінці IX ст. ювеліри вдосконалюють своє мистецтво, виготовляючи чудові браслети, підвіски, персні, пряжки, ґудзики, фігурні бляшки тощо. В околиці Токая (Північно-Східна Угорщина) знай­дений великий скарб, який нараховував десятки срібних і золотих підвісок, кілець і візантійських золотих монет імператора Романа І Лакапина.

В Ужгороді виявили браслет овальної форми, зовнішня поверхня якого інкрустована сріблом. Тут же уламок пластинчастого браслета й два персні. Також жіноча прикраса – посріблена гроновидна підвіска. На Радванці знайдено підвіску, яку в археологічній науці названо «есоподібною» – за формою латинської букви «S».
М. Грушевський пише, що оправи церковних книг – особливо євангелій, з металевих (срібних) дощок, прикрашених філіграном, перлами, каміннями й емальовими образами, належали також до найвищих ювелірних витворів.

З’явилася кам’яна, насамперед з мармуру, декораційна різьба. Цим видом мистецтва займалися дуже давно – мабуть, із часів Стародавнього Риму. Після завоювання імператором Траяном Дакії була створена римська провінція Дакія. Відомо, що пристрасть древніх римлян до розкоші не має собі рівних. Патриції будують пишні палаци, кімнати яких «усипані» мармуром. Басейни також – із мармуру. Їхня кількість і розміри залишаються неперевершеними донині. Певний час територія Закарпаття межу­вала з Дакією. Тож із Мараморощини повним ходом вивозився мармур для будівництва палаців та басейнів. З часом місцеві умільці навчилися в римлян робити з мармуру гарні декоративні предмети, якими так полюбляли милуватися патриції.

Це ремесло вони зберігали і вдосконалювали протягом багатьох століть. Так, для церкви на честь пресвятої приснодіви Марії, яку спорудив князь Данило Галицький в городі Холмі, приніс із Мармарощини чашу з багряного мармуру. Цей витвір мистецтва так вразив галицького літописця, що той детально описав його у своїй хроніці: «...приніс він також чашу із землі Угорської (читай Угорської Русі) з багряного мармуру, вирізьблену з дивовижним умінням – навіть змієві голови були навкруг неї, – поставив її перед дверима, що їх називають царськими. Зробив він також у ній хрещальню – хрестити воду на святе Богоявлення, а блаженний єпископ Іоанн зробив у ній вирізаний із гарного дерева й позолочений усередині та ззовні (ківорій?) диву подобен».

Галицький літописець, який разом із князем Данилом багато подорожував Угорщиною, Чехією, Австрією, Польщею тощо, такого дива ніде не бачив. З початкового літопису також відомо, що київських князів часто ховали в мармурових домовинах. В такій поховали Володимира Великого в церкві Богородиці Десятинної.

Очевидно, що місцеві купці мали чим звабити зарубіжних гостей. Торгівля Ужгородського князівства документується знахідками візантійських та перських монет на його території. З товарів найбільшим попитом користувалися залізо та вироби з нього – насамперед зброя та предмети домашнього вжитку. Мабуть, продавали також керамічний посуд та ювелірні вироби. Йшли на експорт і різні декоративні предмети з мармуру.

І. Гранчак зазначає, що в джерелах VII – XII ст. неодноразово згадується «соляний шлях» – транспортування солі з Закарпаття в країни Центральної та Південної Європи по річці Тисі. Згадуються: і «соляні фортеці» – укріплення, що контролювали процес. Друга «соляна дорога» проходила через Верецький перевал в Україну. Про це свідчить назва міста Сваляви, яку галицький літописець називає «городом Солей».

В. КОРОСТЕЛЬОВ
с. Поляна, Свалявський р-н

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
July 2013
 

ПОГОДА

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

...