СИНЕВИР, ОЗІРЦЕ, ГЛУХАНЯ ТА ЗАМШАТКА —

екзоти Національного природного парку «Синевир», якому виповнилося 25

Офіційною датою створення Національного природного парку «Синевир» є 5 січня 1989 року. Тоді вийшла постанова Ради Міністрів УРСР №7, а невдовзі наказ Міністерства лісової промисловості від 17 січня 1989 р. №9, згідно з яким створення Нацпарку відбулося на основній частині Міжгірського лісокомбінату та землях Синевирсько-Полянської, Синевирської, Колочавської, Негровецької сільських рад…

Однак до появи цих документів передувала копітка робота науковців, природоохоронців, представників влади. Досі тут уже діяв ландшафтний заказник республіканського значення «Синевирське озеро», утворений в 1974 році. У Тереблянській долині на Міжгірщині невдовзі було виокремлено ще ряд заказників, зокрема «Глуханя», «Кантина», «Кам’янка», «Озірце» та кілька мінеральних джерел. Однак у той час віднесення цих об’єктів до природно-заповідного фонду в статусі заказників не гарантувало належну їх охорону.

Ідея створення національного парку зародилася в середовищі науковців у середині 80-х років минулого століття. Тоді сюди навідувалися такі відомі вчені-біологи, як Василь Комендар, Степан Стойко, Степан Фодор, яких надзвичайно цікавив цей регіон з його багатим біологічним різноманіттям, яке вони активно досліджували. Зокрема, Василь Комендар і Степан Фодор перейнялися питанням збереження заказника «Глуханя», що знаходиться між селами Синевир і Негровець на висоті 620 метрів над рівнем моря.

У той час, виконуючи партійні директиви, повсюдно проходила меліорація, навіть там, де з наукової точки зору робити це було недоцільно. Так, болото Глуханя теж могло потрапити під меліорацію. Хтось цю місцину бачив цінною, як сільськогосподарське угіддя, а не як природний об’єкт, що має гідрологічне значення (акумулює величезні маси атмосферних опадів) і є місцем зростання рідкісних рослин. На захист цінного природного об’єкта якраз і виступив ужгородський професор Василь Комендар. Тож коли постало питання про збереження болота Глуханя, він разом з колегою Степаном Фодором відстояли унікальний природний об’єкт.

Вони в різні роки пов’язали себе з «Синевиром».

Добре знаючи територію Тереблянської долини Міжгірщини, ці два науковці загорілися бажанням створити тут національний парк. Поділяв їхню ідею не менш авторитетний професор Степан Стойка, який родом із Закарпаття, але працював у Львові та з експедиціями відвідував гірські масиви на околицях Синевирської Поляни. Вимагали вивчення і охорони не лише болото Глуханя, але і йому подібне болото Замшатка, озера Синевир та Озірце (Дике озеро), рідкісна флора, різноманіття фауни, неповторні за своєю красою ландшафти. Усе це також було серйозним аргументом для створення природно-заповідної установи.

З вирішенням питання щодо Глухані Василь Комендар і Степан Фодор звернулися до Михайла Русняка, який обіймав посаду голови Міжгірського райвиконкому. Той підтвердив побоювання вчених. Дійсно, болото Глуханя увійшло у перелік земельних масивів, що підлягали меліорації і роботи щодо цього були закладені у план. Більше того, вже були виділені й кошти для меліорації. Попри ризик отримати догану від обласного керівництва за невиконання плану, Михайло Русняк погодився вивести Глуханю з переліку масивів, що підлягають меліорації. Це було непросте рішення, але Василь Комендар і Степан Фодор зуміли його переконати. Таким чином спільно почали реалізовувати задумане.

Після обґрунтування доцільності створення національного природного парку і усіх необхідних погоджень голова Ради Міністрів УРСР Віталій Масол підписав постанову «Про створення Державного національного природного парку «Синевир», яка мала два додатки, що визначали площу та межі новоствореного об’єкта. Директором Державного природного парку «Синевир» було призначено Михайла Русняка, досвідчену людину, випускника Львівського лісотехнічного інституту, справжнього природолюба. Адміністрація установи розмістилася у приміщенні Остріцького лісництва в однойменному урочищі, що знаходиться в центральній частині парку. До становлення «Синевира» долучилися головний лісничий Орест Задорожний, начальник лісового відділу Іван Маркович, головний бухгалтер Лідія Субота, головний економіст Наталія Беля, начальник лісопункту Василь Буркало, інженер по охороні й захисту лісу Йосип Ковбашин, інженер-мисливствознавець Микола Задорожний та інші. На час утворення Нацпарку «Синевир» до його структури увійшли 4 великі лісництва. Землі з вилученням становили 27208 га. Робота ДНПП «Синевир» поступово налагоджувалась. Однак природа підготувала колективу несподіване випробування.

17 грудня 1989 року територією Нацпарку пронісся потужний ураган, який за лічені години знищив сотні гектарів лісу. Подекуди стихія перекинула дерева разом з корінням. Найбільшої шкоди вітровал завдав північній частині території парку.

Внаслідок вітровалу повністю знищено 1200 га хвойних насаджень. Ліквідація стихії тривала роками. Через те парк став схожим на лісгосп: важка техніка щоденно вивозила сотні кубометрів лісу.
Втім, наполеглива праця колективу і згуртовані дії допомогли подолати наслідки стихії. З кожним роком НПП «Синевир» утверджувався як природоохоронна установа. Значних зусиль до цього доклали директори парку, які у різні роки керували установою, а це Михайло Русняк, Василь Шпілька, Мирон Цюбик, Іван Дербак, Микола Дербак. Сьогодні НПП «Синевир» є однією з провідних природно-заповідних установ України. Робота цього парку високо оцінена Міністерством екології та природних ресурсів України, спільнотами екологів, науковців, природоохоронців.

До свого 25-річчя НПП «Синевир» підійшов зі значними здобутками у природоохоронній, науково-дослідній, еколого-освітній і рекреаційній діяльності. Тож не випадково сюди щороку приїжджають колеги з інших природно-заповідних установ, щоб перейняти досвід, який гартувався випробуваннями стихії і наполегливою працею.

Юрій БАБІЧИН,
начальник відділу екологічної освіти НПП «Синевир».

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*