Неділя
20 серпня 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

Смерекова: село, яке не вимирає, але доживає?

Про село Смерекова на Великоберезнянщині, зізнаюся, знаю хіба те, що там багато грибів. Тому коли випала нагода туди поїхати – не роздумуючи погодилася. Їхали автівкою. Після села Чорноголова опиняєшся в іншому світі – вузька дорога через ліс, і ні душі. Й ось нарешті видніється такий одинокий серед природи невеличкий вказівник із надписом «Смерекова»...

Ми приїхали сюди задля пленеру художників, але оскільки вже були на місці, то чом би не написати про глибинку? На все про все маємо годину-дві. Перед очима – неймовірні краєвиди з акуратно зібраними копицями. Тут вони не такі, як, скажімо, на Іршавщині. Стряпачки – три «розчепірки» з дерева, встромлені в землю, а вже на них накидують сіно. Вигляд мають дуже оригінальний. Запах п’янить. Тут здається, що можна до неба рукою подати. Але в цій ідилії, яка всього за 50 км від Ужгорода, не все так ідилічно.

Автобуса вже два роки нема

Біля хліва, який з’єднаний в один ряд із хатою та іншими господарськими приміщеннями, що не характерно для інших сіл (огорожі теж нема), зустрічаємо 66-річну пані Анну. Випитуємо, як живеться. Каже, що народилася тут, потім 30 років жила в Дубриничах (Перечинщина), де працювала. А повернулася десять років тому, щоб доглядати за матір’ю. Мама нині покійна, чоловік незрячий. Приголомшує фактом, що звідси нема жодного автобусного рейсу. Вже майже другий рік. «Ходив тричі на тиждень, у город можна було добратися. Дись комусь у больницю треба. Дуже файно було». – розповідає. Чому відмінили рейс – не знає. Лікарні, каже, тут теж нема, як і садка – мало дітей. «Як бы то вам уповісти. Село не те, що вимирає, а доживає», — резюмує.

Показує нам пані Анна й свою живність. У хліві три кози. «Цей скоро на м’ясо піде», — вказує на козеня. Питаю про оригінальний клозет із віконечком і шторкою. Каже, що такі є в кожному дворі. Наостанок питаю прізвище. «А нашто вам? Я пишуся так, як наш голова, — із гордістю зізнається. – Попадич. Файний, айбо жонатый» (фіглює).

Церква у селі

Їдемо в центр. Нагадує картинку з ужгородського скансена – вулички, узвишшя. От тільки хатки осучаснені. Є трактори у дворах. Люди показують, де сільрада, але голови нема. Порадили піти в магазин, де торгує жона. Вона телефонує чоловікові, той повідомляє, що скоро буде. А ми поки перекидуємося кількома словами з місцевими, які сидять за пивом. «Що у вас цікавого є в селі?» «Клуб», – відповідають. І дійсно, в одній центральній будівлі – сільська бібліотека та клуб, у іншій – сільрада, є й вивіска «Дільничний інспектор», ще в одному вікні табличка «Фельдшерсько-акушерський пункт».

На заробітки не їдуть, а ґаздують удома

Поки чекаємо голову села, то не можемо не завітати в сільську бібліотеку, де заві­дуючою Катерина Пеха. З вигляду будівля неприваблива, оббита штукатурка. Проте всередині відчувається дбайлива рука господаря. «Все за свої гроші. Не виділяють», – каже. Тут різна література, з газет – «Новини Закарпаття» та районка. «Но та видите, не можу по відділах поскладувати. Ту андеки’м краєзнавчу поскладувала, бо не маву стелажу», – скаржиться. А от книги отримують із бібліотеки в районі. «Кілько нам уділять, всьо береме. Мало, цілком мало дитячої літератури. Але андеки’м для діти зробила. За свої гроші. Мами прийдуть, та доки книжки даякі позеравуть, а діти бы ся бавили. Шось мусай у селови», – розповідає Катерина Іванівна. Люди приходять, хоч і небагато. Є один старший чоловік, який тільки про війну читає. Часті гості – дітки з мамами. Якщо хочете допомогти з книжками, то знайте, що в бібліотеці телефона нема. Тому несіть у сільраду.

А тут і голова сільради – 22-річний Віталій Попадич, який, виявляється, у відпустці. Але запрошує всередину. Каже, що журналісти у них чи не вперше. Сільрада нагадує часи СРСР. Старенькі меблі, сейф, на якому «допотопна» друкарська машинка, а позаду красномовний календар «Красиво жить не запретишь», пожовтілі від старості інструкції. Уже в розмові зазначає, що нині найактуальніші для їхнього села проблеми – дороги й відсутність автобусного сполучення. В район зверталися – поки результату нема. Було виїзне засідання районного керівництва і є лист, який надіслали стосовно маршрутки. Там, зокрема, йдеться, що, можливо, в червні вдасться відновити рейс до Ужгорода.

У селі проживає понад 300 мешканців, у рік народжується по 2–3 дитини. На заробітки тут не виїжджають, як в інших селах чи районах. «Займаються переважно присадибним господарством. По-нашому, ґаздують», – додає головний бухгалтер сільради Марія Куртанич. Вона ж розповіла, що село на 90% дотаційне. «Але цього року завдяки місцевим підприємцям ситуація краща. За свої кошти живемо. Десь на 8 місяців забезпечені за захищеними статтями», – каже. Виявляється, зі сміттям проблеми тут нема. У селі зустріли біг-беги, в які сортують відходи (скло окремо, папір теж). А вивозить… сам голова.  

«Хай завжди буде мир»

Між тим дізнаємося, що є небезпека оптимізації школи І–ІІ ступеня. Мовляв, хочуть залишити тільки початкову. Один дзвінок голови села – й директор ЗОШ Наталія Кирлик уже чекає біля входу в святковому білому костюмі. На фасаді школи плакат із часів Радянського Союзу, але нині дуже актуальний: «Хай завжди буде мир».

Та й сама школа стара, зі звичним для таких закладів запахом. Має 59 років, але в класах дуже акуратно. На стіні стенди, один із них присвячений учню школи, Герою Віталію Мореці, який загинув на сході. Ним тут дуже пишаються. Пані Наталя на посаді директора всього чотири роки, але більше 20-ти вчителює в цій школі. Дуже радіє, що всі педагоги, яких тут десять, є мешканцями села. Тут навчається 23 дітей, 11 із них – початкова ланка. Безкоштовно отримують булочку й чай. Згадує, що в добрі часи в школі було й по 22 учнів у класі, 4 роки тому мали 11 випускників, а тепер – лише трьох. Але нині мають тенденцію до збільшення. Не в останню чергу й за рахунок переселенців, які купують у селі хати. До слова, сюди водять дітей із сусіднього Буківцьова, де нема школи. «Ми переживаємо. Це поки на рівні чуток, що якщо в школі менше 25 дітей, то будуть оптимізовувати, – документа щодо цього не надходило, – ділиться директорка. – Громада проти. Бо доведеться возити дітей у сусідню Чорноголову, а шкільний автобус уже віджив своє. Взимку це буде особливо проблематично. Та й окремі вчителі втратять роботу. Сподіваємося на краще…»

Бабка Анна

Колись село мало дерев’яну церкву

У школі нам надали й інформацію щодо її історії. Старожили згадують, що за першу школу в 1870 році слугувала хата вчителя-дяка. А от справжня, окрема, датується 1931-м – це був один клас і сіни, вчилися діти у дві зміни. В 1948-му її розібрали й побудували нову, з сосни, самі жителі села. Вчителювали тут, в основному, емігранти. У 1956-му школа згоріла, відтак частина дітей вчилася у єврейській хаті, а інші – на фарі (нинішнє приміщення сільради). А от для цієї, що стоїть і нині, цеглу випалювали цигани. Але її виявилося замало, то селяни робили вальки (саман). Тоді в школі було 140 учнів.

Є й історія самого села, перша згадка про яке датується 1582 роком. А назву має таку, бо тут росли смереки (тепер їх нема). Колись село було приєднане до сільради Буківцьова. З 1949 по 1955-й тут організували колгосп ім. Чкалова. В тому ж таки 1955 році збудували сільський клуб.

Далі йдуть відомості про церкву. Найдавніший церковний опис 1741 року засвідчує, що парафія у Смерековій, як і у Чорноголові, на той час не мала пароха. А вже опис 1751 року каже, що в Смерековій була дерев’яна церква Архистратига Михаїла з двома дзвонами. У 1770-му тут збудували новий дерев’яний храм у бароковому стилі. Старий у 1778-му передали чи продали в село Обава на Мукачівщині, у 1931-му підприємець О. Кречмер перевіз його в Чехію. А нова дерев’яна церква бойківського стилю у Смерековій стала подібною до лемківських – із бароковою вежею над західним зрубом. Простояла до 1949 року, коли пожежа знищила її разом із верхньою частиною села. У 1948-му місцевий греко-католицький парох Андрій Дубиць зазнав гонінь, його запровадили в сибірські табори. Після пожежі релігійні відправи проводили в дзвіниці. І аж у 1992-му розпочали будівництво теперішньої церкви, яке тривало 4 роки. Тепер у селі служить православний священик...

Потрібні інвестиції

І наостанок. Журналіст і частий гість у селі Юрій Дік із Ужгорода каже: « Колись село жило: 823 га ріллі, ферма, сполучення, люди працювали на Перечинському лісохімкомбінаті. Вперше я сюди приїхав у 1977 році. Був липень, перед Петром і Павлом. Колосилися жита, село пахло працею й достатком. Сьогодні все підупало, і люди також». Він зазначає, що селу та й загалом Лемківщині потрібні інвестиції. «Йдеться про вкладення у вирощування ягід, до прикладу, лохини (канадська чорниця), малини, горіхових садів. Потрібен елітний матеріал для птахівництва. Дуже прикро, що село в ХХІ столітті живе за мірками натурального підсобного господарства, кожен виживає, як може. Це не тільки тут. І сусіднє Буківцьово теж. Але якщо там зберегли якусь архаїку, більше дачників, є люди, які формують духовну складову, то в Смерековій цього нема». Тому дай, Боже, глибинці процвітання – бо ця чарівна місцина того варта!

Оксана ШТЕФАНЬО
Смерекова – Ужгород

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
July 2013
 

ПОГОДА

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

...