СМЕРТЕЛЬНО ХВОРИМ ЛЮДЯМ У ВИНОГРАДІВСЬКОМУ ХОСПІСІ не можуть давати нарковмісні знеболювальні – бо заклад соціальний

Ця новенька триповерхова будівля розташована далеко від районного центру. Сюди не сягають ні шум безперервного транспорту, ні взагалі проблеми сучасних буднів… Здавалося б. Насправді цей тихий заклад перебуває у стані довготривалих невирішених проблем. Хоча його вимушених мешканців це турбує найменше. Їхня всеохопна єдина проблема – біль. Вся надія – на лікаря. Або на смерть. Тут завжди готові, або й навіть раді, її приходу.

Знеболення «зі снайперською точністю»

Йдеться про хоспіс – заклад для смертельно хворих людей, покликаний полегшити їхній стан, коли всі засоби лікування вже не допомагають. Рік і три місяці минуло, відколи у Виноградові урочисто відкрили один із перших в Україні хоспісів. Його тривале будівництво – окрема історія, в якій проявилися весь бруд місцевої політики, людська жадібність і недалекоглядність (там навіть кримінальна справа була порушена).

Якщо коротко, то історія така: ЄС через польських партнерів давав майже мільйон євро для зведення цієї установи. Дія проекту – 7 років. Виноградів мав виділити певне співфінансування. Щорічна вартість утримання хоспісу за нинішніми цінами сягає близько 10 мільйонів гривень. За проектом, платити треба було з районного бюджету. Це величезна сума, але й при цьому знайшлися депутати, які не хотіли «віддавати» хоспіс на утримання області. Мовляв, самі потягнемо. На щастя для району, їх ніхто не почув.
Але врешті установа добудована, обладнанням уком­плектована, стрічку перетято, хоспіс запрацював.

Спочатку на 30 відсотків, зараз – на 50. «Плюси» виконаного проекту – сучасне оснащення, умови надання послуг на рівні, якого вимагає європейська спільнота. У закладі сучасні функціональні ліжка, обладнані компресорами й матрацами, які запобігають пролежням, є велика кухня, номери для родичів, відвідувачів.
І лікар. Кандидат медичних наук, автор цілої низки запатентованих методик лікування Вік­тор Ісаєв. Це ім’я відоме серед колег усього пострадянського простору. Принаймні про його методи є численні публікації в різних фахових і загальних виданнях, він – автор книжок і статей, присвячених способам знеболення. В. Ісаєв народився й виріс у Донецьку, після закінчення медінституту працював три роки сільським лікарем на Луганщині. Наукову й медичну кар’єру зробив, займаючись знеболенням. Пройшов стажування в НДР, США, багато дало спілкування з колегами з різних країн. Важливих результатів досяг, працюючи лікарем-альгологом Донецького протипухлинного центру. Численні публікації в ЗМІ подають вдячні відгуки пацієнтів, які роками страждали від болю, і завдяки йому ставали на ноги.

Методика, яку освоїв і удосконалив Віктор Ісаєв, була запропонована в 1930-х німецьким лікарем, лауреатом Нобелівської премії Отто Варбургом. Згодом метод досліджували й застосовували в різних країнах. Він пройшов успішну розробку й на базі Донецького держмедуніверситету (зараз розташований у Краматорську), науково обґрунтований і підтверджений Міністерством охорони здоров’я України. Це спосіб епідурального мімічного нейролізу, в результаті якого відбувається знеболення і паралельно пригнічення розвитку ракових пухлин. Але є один важливий момент – сам процес введення катетера із препаратом вимагає надзвичайних здібностей лікаря, як писали колеги-журналісти, потрібна «снайперська точність», щоб виконати необхідну процедуру. В цьому сенсі рівних Ісаєву в Україні нема.

Справді вражають випадки, коли людина роками намагалася глушити біль різними препаратами, поки вже не допомагала навіть максимальна доза. Після втручання, яке провів Віктор Ісаєв у пацієнтки вдома, хвора відчула полегшення буквально за 5 хвилин! Це було диво за принципом «Встань і йди!» Того ж дня Тетяна Синенко з Макіївки взялася готувати на кухні, в наступні почала виходити в місто, а невдовзі разом із чоловіком зібралися в турпохід у гори!

Звісно, через руки Ісаєва пройшли тисячі пацієнтів, і кожен випадок мав свої особливості. Бувало, людину привозили в хоспіс помирати. А через деякий час вона самостійно виходила з закладу і поверталася до нормального життя. Та й зараз така перспектива чекає Шоні-бачія з Берегова. «Це стовідсотково «наш» пацієнт, – каже Віктор Ісаєв. – У нього хвороба Бехтєрева з серйозними ускладненнями». Вигляд Шоні-бачія шокуючий (краще без подробиць), але донедавна він був у ще гіршому стані! Щоб потрапити в хоспіс, йому довелося чекати майже півроку. Родичі добилися від нього підписання заповіту на квартиру і, кажуть, гайнули за кордон. Принаймні до хворого жодного разу не появлялися. «Ми поставимо його на ноги, і він повернеться до себе додому», – запевнив лікар.

Отож – Закарпаття. Після трагічних подій, які почалися на сході України, Віктор Ісаєв остаточно поселився у Виноградові. Тутешній хоспіс є унікальним на тлі подібних українських закладів. І це стало причиною перевірок із прав людини. Представник цього соціального інституту заявив про надзвичайний гуманітарний стан, про безвихідь, в якій перебувають вимушені мешканці. У деяких виданнях говорили про нестерпний біль, який тут переживають люди, бо їм не дають знеболюючі препарати. І причина цього знаходиться поза межами хоспісу. (Хоча, чесно кажучи, на момент візиту автора матеріалу не було чути жодного стогону чи скарг).

«Ми працюємо в екстремальних умовах»

– Ми справді працюємо в екстремальних умовах, – каже Віктор Ісаєв. – Уявіть собі, до нас потрапляють люди після довготривалого вживання знеболюючих наркотичних препаратів, морфію, який уже не приносить потрібного ефекту через звикання. Поки пацієнт перебуває в домашніх умовах, близькі й опікуни вводять ліки, наскільки в них є для цього фінансова можливість. І після цього хворі потрапляють до нас, у соціальний заклад, який не має жодного права вводити морфій, тому що не має ліцензії на використання наркотичних засобів. Так, моя методика дозволяє проводити знеболення без них. Але ж кожен організм індивідуальний, щоразу потрібне спеціальне обстеження, аби призначити курс лікування. У багатьох випадках після того, як організм діставав регулярні дози морфію та інших препаратів, різка відмова від них стає справжнім пеклом. Повинен бути період для адаптації, протягом якого можна перейти на іншу методику. Все це лягає на нашу відповідальність, на наші плечі.

Влаштувати пацієнта в хоспіс у окремих випадках буває надзвичайно важко. Як повідомляли в ЗМІ, на Закарпатті є близько 2 тисяч людей, які підпадають під вимоги утримання там. Це невиліковні хворі, які потребують полегшення страждань і постійного догляду. Заклад у Виноградові може прийняти лише 25 пацієнтів. При цьому завантажений на сьогодні всього на 50 відсотків! Чому ж люди не потрапляють сюди вчасно?

На жаль, вважає Віктор Ісаєв, є бюрократичні перепони, які стоять на заваді. По-перше, це велика кількість документів, які треба підготувати. Приймання до закладу здійснюється за путівкою департаменту соцзахисту населення ОДА, виданою на підставі особистої заяви громадянина похилого віку чи інваліда про його прийняття до геріатричного пансіонату (в хоспісне відділення), паспорта (або іншого документа, що засвідчує особу), медичної картки про стан здоров’я з висновком про необхідність стороннього догляду, довідок про розмір призначеної пенсії, склад сім’ї, медико-соціальної експертної комісії про групу інвалідності (за її наявності), ідентифікаційного коду,  індивідуальної програми реабілітації ІПР (для осіб із інвалідністю), клопотання районного або міського управління праці соцзахисту населення про необхідність влаштування в пансіонат…

Це тільки частина вимог. Бюрократичне «ходіння по муках» відбувається на межі між соціальною службою і медичною сферою, адже мова все-таки про хворих, які мали би перебувати під опікою лікарів. І саме спроба узгодити вимоги й критерії двох різних інстанцій дуже складна, часом втрачається будь-яка надія на допомогу.

Утім директор департаменту соцзахисту ОДА Михайло Петрішка пояснює: якщо людина одинока, тобто не має родичів, весь необхідний пакет документів можна підготувати протягом 2 – 7 днів, й утримання такого пацієнта в хоспісі буде безкоштовним. А от коли є близькі, котрі за законом мають опікуватися хворим, – паперів потрібно більше. Бо якщо рідня платоспроможна, то має сплачувати за перебування пацієнта (зрештою, вони ж претендуватимуть на його майно). На місяць, залежно від сезону, це виходить 6 – 10 тисяч гривень. А якщо таких грошей сім’я не має, то це слід підтвердити довідками, й тоді утримання теж буде безкоштовним. Тут усе законно – згідно зі ст. 7 ЗУ «Про соціальні послуги», вони можуть бути як платними, так і безоплатними. Кожен конкретний випадок розглядають на колегії, причому дуже оперативно. І загалом, запевняє Михайло Михайлович, черги бажаючих потрапити в хоспіс як такої немає. Може, на Закарпатті справді є 2 тисячі потенційних пацієнтів цього закладу, але ж документи до департаменту соцзахисту вони чи їхні рідні з різних причин не подають!

Зрештою, Віктор Ісаєв теж запевняє, що ситуація віднедавна покращилася, натякаючи на позитивні кадрові зміни в геріатричному закладі і в самому департаменті соцзахисту. Але радикальним рішенням була би передача хоспісу в систему охорони здоров’я. Це б за два тижні вирішило проблему отримання ліцензії на використання наркотичних препаратів, спростило би процедуру підготовки документів і взагалі роботу установи. Адже йдеться про хворих, і тут методика має відповідати вимогам медичного, а не соціального закладу.

Але є ще одна проблема, яка дамокловим мечем висить над міжнародним проектом. Його вимоги передбачають безкоштовне обслуговування клієнтів, а тим часом за деяких, як уже згадувалося, родичі мають платити, хоча таких у закладі меншість. Бо на утримання хоспісу за умови повноцінної роботи передбачається близько 10 мільйонів гривень витрат на рік – це й оплата персоналу, й утримання закладу… Але, як стверджує Артур Шерегі, якого на час виконання проекту призначили контактною особою, що повинна забезпечити всі процедурні питання, а на випадок відхилень вчасно подавати заяви й попередження, це може призвести до того, що кошти, які вклав ЄС, доведеться повертати. Щоправда, ніяких письмових претензій до ОДА з цього приводу, за словами М. Петрішки, не надходило.

Якими будуть подальші перспективи виноградівського хоспісу? Депутат обласної ради Владислав Поляк ще торік восени ставив питання про передачу закладу у відання МОЗ. Здається, прийнято відповідне рішення, але результатів поки не видно. Тим часом смертельно хворі закарпатці й далі страждають без повноцінного догляду, що включає наркотичні знеболювальні препарати, які можуть полегшити їхній біль.

Василь ГОРВАТ

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*