СПОГАД ПРО ТЕРЕБЛЯНЦІВ, які воювали в Першій світовій війні

Дуже дякую доценту Юрію Фатулі, лікарю за фахом, який порушив важливу тему про наших земляків, котрі воювали в Першій Світовій війні (1914 – 1918), у газеті «Новини Закарпаття» (№73 за 29 вересня та №80 за 27 жовтня 2018 р.) ознайомивши читачів з новою книжкою «Неси мамці жалість мою… Закарпатці у Першій світовій війні».

«Закуриш, коли доводилося з мертвими солдатами спати»

Наша родина Чопиків з Тереблі до сьогодні зберігає розповіді про дідів та прадідів, які були учасниками тої війни.

Діда, по батьківській лінії, Івана Чопика (1879 – 1943) мобілізували до австро-угорського війська у 1914-му. Весь час служив на італійському фронті. Був поранений у плече, куля пройшла навиліт. Після лікування у воєнному лазареті його зарахували до особового складу в охорону цісаря або його помічників. Мабуть тому, що був середнього зросту, любив бігати і, як говорили, вмів ся метати (боротися).

На війні став затятим курцем, хоча доти не палив. Така згадка дійшла до нас, бо вдома в нього постійно через це виникали сварки з дружиною Анною. Дід Іван казав жоні й дітям, яких мав четверо: якби вони побачили і перенесли ті жахіття… Закуриш, коли доводилося з мертвими солдатами спати.

Одну зиму він із 12 солдатами зимував високо в Альпійських горах у печері на кордоні з Італією. Завезли зброю, набої, харчі, мали зв’язок, вели спостереження. Одного дня печеру завалило снігом. Стало темно, але духом не падали, три дні лопатами розгрібали сніг і нарешті побачили сонце. Декілька солдатів за той час померло. Щоб заспокоїти нерви, почали палити всі.

Але бабка Анна, попри все, бурчала: «Навчився на войні курити, там го ранило, дають му пенсію, і якраз тих грошей му на куриво хватає».

Дід Іван знав дуже багато італійських слів, які частенько вставляв дома при розмові. Можливо, часто спілкувався з місцевими жителями, і оскільки мав хорошу пам’ять, то вивчив їх. Він був відомим у селі фіглярем, любив різні приповідки.

Під кінець війни прислав світлину. На фото видно чотирьох солдат Австро-Угорської армії. В кожного на лівому боці прикріплений до ременя (обершунок) штик-ніж. На зворотній частині фото дід Іван написав:

«Оден, Слота, цімбора, Петро. Оден, Камік Мігаль. Оден, Бондарук і Юра. Оден, Чопик Іван». Можливо, хтось із родичів побачить світлину в газеті і впізнає свого діда, прадіда, зв’яжеться зі мною (контакти в редакції) і поговоримо.

Село віднесли до неблагонадійних, і на війну призвали багато молоді

Другий родич, стрий Михайло Чопик, рідний брат Івана, призваний до війська 4 травня 1913 року (син Дмитро зберіг повістку, зараз вона знаходиться в автора). Воював на Східному фронті, потрапив у російський полон. Його вивези в тил аж до Єкатеринбурга (Свердловськ). Працював економом у багатої поміщиці. Повернувся додому в 1920-му.

По лінії мами, Юлини Чопик, на війні загинув дід, а мені – прадід Микола Лазур. Призваний до війська навесні 1915-го, а помер восени 1916-го, біля села Ставне Великоберезнянського району. Зі спогадів покійної бабки Марії Попович (дівоче прізвище Лазур), батька не стало, коли їй було дванадцять років, а сестрі Василині 10. Мамка Анна Лазур-Одо­тин сама виховувала дочок. З батьком служив односелець Іван Куцина, який потрапив у російський полон і повернувся у 1920-му. Він розповів, де похований Микола Лазур. Через Червоний Хрест (був свідок, який допоміг) сім’ї призначили військову пенсію, на яку можна прожити.

Наше село перед війною було віднесене до неблагополучних. Австро-Угорська влада цим скористалася, тож призвали до війська багато молодих людей – цим хотіли знекровити село.

Гонвед Юра Несух (Юра Царюв) (1887 – 1980) у 27 років був мобілізований на військову службу. Воював на Східному фронті. В 1916-му потрапив у російський полон разом зі своїм другом із села Довгого Іршавського району Василем Кополовцем. Як військовополонений працював у Воронезькій області, повернувся додому в 1922-му.

Гонведа Михайла Грулю (1887 – 1956) мобілізували восени 1916 року. Воював у Карпатах, опинився в таборі для військовополонених у Херсонській області, затим його перевезли у Томську обл. Працював у сільського господаря, повернувся з полону в 1921-му.

«Діду, аби ви нікому не розказували таке про Леніна, бо обох нас посадять»

Гонвед Михайло Молнар (Мигаль Городнов) (1868 –1964) мобілізований у 1914- му. На Східному фронті потрапив у полон, працював у Москві на відбудовах. У кінці 1919 року приїхав додому. В 1918-му перед військовополоненими Австро-Угорської армії, яких у Москві було багато, на мітингу виступав Ленін, просив, щоб солдати не брали до рук зброю, мовляв, нова влада звільняє їх із полону. Михайло стояв неподалік, усе добре бачив і чув. Часто про це розповідав односельцям. Закарпаття в 1945 році приєднали до Радянського Союзу і створили колгоспи. В 1949-му в наше господарство призначили секретарем партійної організації жителя сусіднього села Новобарово Сасина. Якось він почув від місцевих, що тут проживає людина, яка наживо бачила Леніна. Захотів познайомитись і пішов у гості до Михайла Молнара.

Той не вмів лукавити й розповів, що коли на підвищенні Ленін виступав, то дуже сіпав правим плечем і голову різко повертав убік. Сасин уважно вислухав і каже: «Діду Михайле, аби ви булш нікому не розказували таке про Леніна, бо коли міліція почує, то обох нас посадять у тюрму». Дає йому п’ять карбованців і, виходячи з хати, попросив: «Коли би звідовали, чи я був у вас, кажіть, що не був». Після чого Михайло мовчав про ту історію.

Микола Даруда народився у 1891-му, призваний на військову службу влітку 1913 р. Мав хороше фізичне здоров’я, військова комісія зарахувала його до складу моряків, служив на фрегаті «Кайзер Франц», де капітаном був молодий М. Горті. Австро-Угорщина вела війну з сусідкою Італією за вихід у море. У травні 1917-го біля її берегів три мадярські кораблі зустрілися з італійськими, зав’язався жорстокий бій. Було знищено декілька кораблів противника. Цю морську битву історики назвали «Битва при Отранто». Корабель, на якому ніс службу наш земляк, зазнав пошкоджень. Капітана Горті при вибуху снаряда поранило й викинуло за борт. Микола не роздумуючи стрибнув за ним і допоміг вибратися на корабель.
Після одужання М. Горті дізнався, хто його врятував, тож далі Микола служив при капітанові як помічник. На цьому кораблі побував у Шанхаї (Китай). Повернувся в село на початку 1919 року, коли на Підкарпатській Русі була чехословацька влада. Одружився.

В березні 1939-го наш край окупували мадярські війська. Восени 1940 року вже регент М. Горті приїхав на Підкарпатську Русь, побував в Ужгороді, Мукачеві, Хусті й Тереблі. Він не забув про свого спасителя-матроса. Якось в обід після дощу з боку сусіднього села Дулова приїхав до нього на автомашині. Микола жив на Центральній вулиці, у невеликій дерев’яній хатині. Горті зайшов у двір. Побачивши бідність оселі, попросив помічників принести шкіряну сумку. Його діти згадують: «Коли Горті зайшов, його зустріла мамка Анна. Він побачив, як ми бідно живемо, – шестеро малих дітей. Повернувся до свого помічника, який у руках тримав шкіряну сумку. Той відкрив її, і Горті став давати мамці мадярські гроші. Від несподіванки і хвилювання купюри випали в неї з рук, вона їх скоро визбирала. На стіні висіла тайстра, схопила і стала класти туди гроші. Горті почав перекладати їх із своєї сумки прямо туди, тулько поклав, що мамці стало тяжко держати. Тоді ми по-новому зажили, нянько і мамка купили всім файну одежу, мало землі, зробили нову хижу…»

Помер Микола у серпні 1958 року, похований на старому цвинтарі під акаціями.

Гонвед Тимофій Бичко воював на італійському фронті, після вибуху артелерійського снаряду залишився сліпим. Повернувся додому, отримав велику пенсію. Поводирем була дружина. Мали дітей.

Багато односельців, які були гонведами, склали свої голови на чужих землях, інші повернулися пораненими. Через 100 років спогадами віддамо їм честь і славу за перенесені муки. Запалимо за ними свічку пам’яті, помолимось і попросимо в Бога, щоб більше не було ні малої, ні великої війни.

Степан ЧОПИК,
с. Теребля

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*