СТАН МІСТА – ОБЛИЧЧЯ ЙОГО КЕРІВНИЦТВА,

або Як ми відбудовували Ужгород

З грудня 1953 року я працював прокурором обласного центру. Колектив був у нас, хоча й не весь із дипломами про вищу юридичну освіту, зате грамотний, працьовитий. Робота ладилась. В обласної прокуратури особливих претензій до нас не було, часом і похвалювали. Коротше кажучи, я добре почувався на своєму місці й гадки не мав, що невдовзі все поміняється. Причому дуже різко, 15 листопада 1955 року. Того дня відбулася міська звітно-виборна партійна конференція, на якій без попереднього погодження мене несподівано обирають другим секретарем Ужгородського міського комітету Компартії України. Відповідно до штатного розпису за мною закріпили питання пропаганди, освіти і культури.

Так опинився на роботі, якої взагалі не знав. Але пощастило, бо першим секретарем був Михайло Єфіменко, який мав великий досвід. Він став мені добрим учителем, радив з чого починати, що і як робити.

Тим часом місто все ще долало наслідки воєнного лихоліття. Залізобетонний міст фашисти при відступі підірвали. Діяв тимчасовий понтонний для транспорту, а для пішоходів — дерев’яний (також тимчасовий). Тож у першу чергу треба було вирішувати проблему зв’язку між лівим і правим берегами Ужа. Знайшли інженера, який проектував, вів будівництво цього мосту, і він взявся за його відновлення. Найперше — підняти прольоти, що лежали в річці, на чудом вцілілі бики…

Невдовзі транспортний міст запрацював. Згодом в Ужгороді було заново побудовано на річці Уж і пішохідний.

Велика робота була проведена по налагодженню  промислового виробництва. Щоб дати роботу людям,  заново побудували  взуттєву фабрику, механічний завод, швейну фабрику та інші підприємства. Хочеться згадати тодішніх директорів: взуттєвої фабрики Іллю Гомоная і механічного заводу Філарета Хоменка. Їхня участь в будівництві цих підприємств величезна.

Дуже болючою проблемою була і відсутність житла. Тисячі людей на черзі. Тодішній перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов поставив завдання впродовж 20-ти років забезпечити всіх безквартирних впорядкованим житлом.

Проспект Свободи в обласному центрі.

Ужгородський міськком партії та виконком міської ради з великим ентузіазмом взялися за цю роботу. По всьому місту будувалися багатоповерхівки. Тоді було виділено землю і для будівництва проспекту, що нині називається іменем Свободи. На всіх будмайданчиках закипіла робота. І хочу віддати належне Василю Решетарю, який тоді був головою Ужгородського міськвиконкому й щоденно здійснював керівництво та контроль за ходом будівництва житла в Ужгороді. Люди вселялись у нові квартири і дякували владі, а черга на одержання житла в міськвиконкомі поступово зменшувалась.

В той період ми не забували і про розвиток торгівлі. В обласному центрі було облаштовано багато торгових приміщень в багатоповерхівках, в тому числі й магазин «Білочка» та кафе з однойменною назвою і зі  справжньою білкою в колесі на величезному вікні, до якого «приклеювались» десятки цікавих дитячих носиків та погляди дорослих. Тоді ж були побудовані універмаг “Україна”, меблевий магазин, інші торгові точки, кафе, їдальні.

Разом з тим керівництво міста і області вирішило для зручності мешканців лівобережжя, яких з розбудовою більшало, зробити сучасний критий ринок. Відвели ділянку в районі вул. Белінського – за «Білочкою». Керував будівництвом перший заступник начальника обл­управління торгівлі Іван Панаіт. Я особисто  допомагав йому “вибивати” наряди на цемент,  арматуру та інші будматеріали. З болем у серці сьогодні  дивлюсь, як міліціонери проганяють з навколишніх тротуарів сільських жінок, котрі, щоб в умовах безробіття здобути сім’ї якусь копійчину, приносять для жителів міста молоко, сир, сметану, зелень, інші продукти, а постарілий каркас так необхідного ужгородцям ринку занедбаний і зяє безгосподарністю. Подумати тільки, скільки праці, скільки зусиль багатьох людей, скільки будівельних матеріалів,  коштів  пропадають на очах у нинішніх керівників міста Ужгорода?

Ринок на вулиці Белінського — найдавніший довгобуд у місті Ужгороді.

Не мала свого приміщення в ті роки й обласна філармонія. Не було зали, навіть репетиції ніде було проводити. В той же час порожньою стояла синагога, оскільки німецько-угорські фашисти забрали євреїв у табори, звідки, на превеликий жаль, майже ніхто не повернувся. Цю будівлю вирішено було використати під філармонію. Я допомагав “добувати” необхідні будматеріали начальнику ремонтно-будівельного управління Юрію Блюмбергу.

Немало проблем було і в школах міста. Майже в кожній  заняття проводились у дві зміни. У міськкомі партії вирішили взятись за вирішення і цього питання. Права сторона Ужа під час Чехословацької республіки була забудована і благоустроєна. Лівий же берег річки залишався під індивідуальними одноповерховими будинками. Разом з міськвиконкомом ми вирішили переселити їхніх мешканців, а на звільненій площі побудувати нову сучасну середню школу.

Я особисто приходив у кожний дім і переконував, просив господарів будинків добровільно переселитися на інше місце, щоб уможливити появу нової школи. Ми запропонували їм  ділянки для індивідуальної забудови в інших місцях, компенсацію вартості їхніх осель і допомогу з будматеріалами, або квартири з виплатою різниці у вартості колишнього наданого житла.

Люди неохоче йшли нам назустріч. Їх можна було зрозуміти, адже вони мали благоустроєні домівки, обійстя, городи, сади, виноградники — в центрі міста. Хоч важко, але нам вдалося знести всі 12 індивідуальних будинків і на їх місці розпочати будівництво нової середньої школи під номером 5 замість п’ятої невеликої семирічки, що розташовувалася на площі Ш.Петефі. Директором її був Микола Медвідь, і він з великим ентузіазмом брав участь у будівництві нової школи.  Згодом поруч з навчальним закладом виросли житлові багатоповерхівки, нове приміщення  облтелерадіокомітету.

Потім ми взялись і за інші школи. Були добудовані середні школи №№3 та 11, а з часом — №№1 та 2. Відтак побудували і школу-інтернат на вулиці Фізкультурній.

Думали також про наш Ужгородський університет, на той час він розташовувався в різних будівлях колишніх навчальних закладів. Зусиллями ректора Дмитра Чепура було спроектовано і заплановано спорудження університету на набережній Незалежності. На жаль, через керівництво області тих часів здійснити цей план не вдалось. У розмові з одним із керівників Закарпаття почув таке: “Ми вирішили будувати університет на горі, щоб його було видно здалеку». До цього часу вважаю, що то була велика помилка тодішніх керівників області.

У міськкомі партії ми вирішили приділити більше уваги і місцевим ромам. На вулиці ім. Тимірязєва працювала початкова школа для їхніх дітей, але треба було зайнятися дорослими. Тому попередньо домовилися з директорами окремих підприємств про їхнє праце­влаштування. Я особисто обійшов майже всі оселі ромів, роз’яснюючи, що треба працювати, заробляти і жити краще. Відтак майже всі дорослі і працездатні з них  були влаштовані на взуттєву фабрику, заводи “Більшовик”, цегельний та інші підприємства. Поступово вони набували професії, одержували квартири. А вчинених ромами правопорушень стало набагато менше.

Приблизно в той же час  в міськкомі партії народилась ідея закласти великий парк. Для цього міська рада виділила 50-гектарну площу на лівому березі річки Уж в районі Боздоша. До роботи мобілізували ледь не всіх мешканців міста. Працювали і дорослі, і робітнича та студентська молодь, старшокласники. Тоді ж було виділено землю на лівому березі Ужа в Невицькому і благоустроєно для ужгородців зону відпочинку. Чимало зусиль докладалося для благоустрою міста. Навіть тепер ще подекуди на набережній радують висаджені тоді троянди.

А по-справжньому добротні дороги та тротуари в Ужгороді знають хіба що старші люди. Не було ям, відкритих люків. А це тому, що керівництво міста постійно приділяло цьому увагу. Так, не мали асфальту, у великому дефіциті був цемент та інші необхідні  матеріали, але використовувались інші можливості. Замовляли і купували, зокрема,  колотий камінь,  що де-не-де до цього часу надійно служить…

Та, справедливості ради, тут не тільки міському керівництву докір, бо де ж  наша славна міська міліція? Хіба вона не несе відповідальність за охорону комунального майна, у тому числі кришок на люках, лавок… Хіба вони не знають, що відкриті люки є небезпекою для здоров’я і життя людей? І не кажіть, що знайти сліди крадіїв і руйнівників загальноміських статків проблема професійно непосильна.

А ще… В часи, про які веду мову, кожний понеділковий ранок першого і другого секретаря міськкому партії починався оглядом міста. Якщо виявляли десь санітарний чи інший непорядок, негайно реагували. Тоді з нашої ініціативи  змагалися за кращий двір.  Цьому давалася належна гласність, діяли відповідні стимули.

Ужгородці своє місто любили, а приїжджі ним просто захоплювалися. Це, за великим рахунком,  був результат спільних старань мешканців обласного центру і його керівників. Не раз доводилося чути фразу, і було це досить приємно, що санітарний і загальний стан – то обличчя керівництва міста. В принципі, так воно й тепер…  

Михайло ГАВРИЛИК,
 прокурор Ужгорода (1953—1955 рр.), другий секретар Ужгородського міського комітету КПУ (1955—1961 рр.).

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*