СТОРІНКИ, ЯКІ НЕ ВИКИНЕШ ІЗ ЖИТТЯ

73-річний генерал-лейтенант Віктор Шилов і сьогодні згадує роки своєї військової служби

Про військову кар’єру Віктора Шилова зараз свідчать не тільки зо два десятки нагород на його мундирі, чоловіка видають манери та патріотичний запал. Його військовий шлях — від рядового кулеметника до заступника головнокомандувача сухопутних військ Радянського Союзу. Нині Віктор Єгорович про воєнні роки розповідає неохоче, проте забути їх не може, адже біль у нозі постійно нагадує про кульове поранення, яке генерал отримав під час бойових дій у Придністров’ї. Але про свій вибір стати військовим не шкодує, навпаки – у свій час до такої професії заохочував свого сина, а нещодавно в армію проводжав онука.

Генерал-лейтенант Віктор Шилов народився у місті Славута Хмельницької області, проте його «щасливе» дитинство пройшло на російському Уралі. Віктор Єгорович був наймолодшою, 12-ю дитиною у сім’ї. Четверо братів та сестер померли від голоду, а йому вдалося вижити.

Батько був теслярем, такої ж долі бажав і своєму сину, проте той мріяв бути військовим. Уже із семи років Шилов-молодший підробляв, хотів справити собі шкільну форму, щоб міг відві­дувати уроки.

«Минулої осені на службу проводжав онука Віталика, а колись і сам 21-річним пішов в армію. Тоді стати генералом  було лише у мріях, та для їх здійснення мені довелося пройти чимало… — пригадує Віктор Шилов. – Я з дитинства знав, що стану військовим. У восьмому класі почав відвідувати заняття з військової справи, де проходив стройову підготовку, вивчав різні види вогнепальної зброї. Моє покоління з дитинства готували до служби в армії. Із Челябінська, де я призивався, до місця служби у Хабаровськ нас везли 20 діб у вантажних вагонах. Так, після дворічної служби я вступив у Далекосхідне вище загальновійськове командне училище імені маршала Радянського Союзу К.Рокосовського, що у Благовєщенську. Часом мене запитували: «Чий ти син?», а коли чули мою відповідь, що селянський, то не вірили, думали, що у мене батько високопосадовець, який допомагає мені у кар’єрному зростанні. Проте я все досяг лише завдяки власним зусиллям».

Віктор ШИЛОВ (другий зліва) зі своїми побратимами по службі.

Віктор Шилов 7 років служив на Уралі — був командиром взводу, роти, а згодом і батальйону, полку та дивізії. Прагнучи вищих вершин, Віктор Єгорович закінчив Військову академію Генерального штабу Збройних сил Радянського Союзу. Потім два роки служив заступником командувача колишнього Забайкальського військового округу. Згодом — командуючим Південної групи військ в Угорщині – уповноваженим радянського уряду. Після виведення з цієї країни  військ Віктор Шилов служив у Головному штабі сухопутних військ. Крім того, був командуючим миротворчими силами у Молдові (у невизнаній Придністровській Республіці).

Під час військових дій у цьому регіоні у його підпорядкуванні були три молдовські і стільки ж придністровських дивізій, які охороняли територію, яка простяглася на 270 кілометрів. Віктор Єгорович каже, що основним його завданням, яке виходило від Верховної Ради СРСР, було припинення війни у Придністров’ї. Мій співрозмовник згадує про той складний період своєї військової кар’єри.

У Придністров’ї створювались військові формування з колишніх в’язнів. Ці люди були особливо жорстокі. Там по суті тривала громадянська війна…

Саме тоді Віктор Єгорович отримав поранення у ногу, яке нагадує про себе і сьогодні. Потрапив у полон. Два дні з’ясовували його військове звання, адже на війні, за словами генерала, всі одягали схожу військову форму без знаків розпізнань (на офіцерів полював снайпер). Тож у 52 роки генерал-лейтенанту Вік­тору Шилову довелося піти у відставку.

За роки військової служби мій співрозмовник брав участь у воєнних діях у Афганістані, Нагірному Карабасі, Молдові та Придністров’ї. З «гарячих точок» постійно відправляли літаки із вантажем «200» під назвою «чорний тюльпан». Генерал каже, що у той час загинуло багато молодих солдатів, офіцерів, а цинкові труни доставляли  по всій території Радянського Союзу. А зараз ніби й винних у смертях уже нема. Союз розпався, не стало керівної партії, яка споряджала військовослужбовців у «гарячі точки» на вірну смерть…

У сім’ї Шилових професія військового особливо почесна. «Я служив у армії 33 роки, мій син – 21 рік. Пишаюся тим, що і внук приєднався до тих, хто кріпитиме оборонну міць нашої держави», — продовжує Віктор Шилов.

Син Віктора Єгоровича – Валерій починав свою службу ще в радянській армії, а закінчив уже в українській у званні підполковника. «У 1982 році, коли я пішов у перший клас, батько вчився в академії, вечорами він малював карти тактичних навчань. Уже тоді я знав, що стану військовим», — каже Валерій Вікторович. – Чи пов’яже мій син своє життя, після проходження строкової служби, із контрактною армією – вирішувати йому, я наполягати не буду, адже знаю, яким нелегким є життя військового».

Ще будучи курсантом Вік­тор Шилов познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тамарою Борисівною, з якою прожив у парі майже 50 років. Пані Тамара зізнається, що бути дружиною військового нелегко, домашні турботи та виховання дітей, за словами жінки, завжди лягали на її плечі. А найбільше складнощів завдавали численні переїзди, яких пані Тамара нараховує близько 30. На Закарпатті сім’я Шилових проживає вже 20 років, цей край, каже подружжя, їм найбільш до вподоби. Останні 5 літ пан Віктор займається написанням книги під назвою «Генералами не народжуються», яку планує видати уже наступного року.

Яна МИЙСАРОШ.
Фото з власного архіву В.ШИЛОВА.

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*