Про військову кар’єру Віктора Шилова зараз свідчать не тільки зо два десятки нагород на його мундирі, чоловіка видають манери та патріотичний запал. Його військовий шлях — від рядового кулеметника до заступника головнокомандувача сухопутних військ Радянського Союзу. Нині Віктор Єгорович про воєнні роки розповідає неохоче, проте забути їх не може, адже біль у нозі постійно нагадує про кульове поранення, яке генерал отримав під час бойових дій у Придністров’ї. Але про свій вибір стати військовим не шкодує, навпаки – у свій час до такої професії заохочував свого сина, а нещодавно в армію проводжав онука.
Генерал-лейтенант Віктор Шилов народився у місті Славута Хмельницької області, проте його «щасливе» дитинство пройшло на російському Уралі. Віктор Єгорович був наймолодшою, 12-ю дитиною у сім’ї. Четверо братів та сестер померли від голоду, а йому вдалося вижити.
Батько був теслярем, такої ж долі бажав і своєму сину, проте той мріяв бути військовим. Уже із семи років Шилов-молодший підробляв, хотів справити собі шкільну форму, щоб міг відвідувати уроки.
«Минулої осені на службу проводжав онука Віталика, а колись і сам 21-річним пішов в армію. Тоді стати генералом було лише у мріях, та для їх здійснення мені довелося пройти чимало… — пригадує Віктор Шилов. – Я з дитинства знав, що стану військовим. У восьмому класі почав відвідувати заняття з військової справи, де проходив стройову підготовку, вивчав різні види вогнепальної зброї. Моє покоління з дитинства готували до служби в армії. Із Челябінська, де я призивався, до місця служби у Хабаровськ нас везли 20 діб у вантажних вагонах. Так, після дворічної служби я вступив у Далекосхідне вище загальновійськове командне училище імені маршала Радянського Союзу К.Рокосовського, що у Благовєщенську. Часом мене запитували: «Чий ти син?», а коли чули мою відповідь, що селянський, то не вірили, думали, що у мене батько високопосадовець, який допомагає мені у кар’єрному зростанні. Проте я все досяг лише завдяки власним зусиллям».
♦ Віктор ШИЛОВ (другий зліва) зі своїми побратимами по службі.
Віктор Шилов 7 років служив на Уралі — був командиром взводу, роти, а згодом і батальйону, полку та дивізії. Прагнучи вищих вершин, Віктор Єгорович закінчив Військову академію Генерального штабу Збройних сил Радянського Союзу. Потім два роки служив заступником командувача колишнього Забайкальського військового округу. Згодом — командуючим Південної групи військ в Угорщині – уповноваженим радянського уряду. Після виведення з цієї країни військ Віктор Шилов служив у Головному штабі сухопутних військ. Крім того, був командуючим миротворчими силами у Молдові (у невизнаній Придністровській Республіці).
Під час військових дій у цьому регіоні у його підпорядкуванні були три молдовські і стільки ж придністровських дивізій, які охороняли територію, яка простяглася на 270 кілометрів. Віктор Єгорович каже, що основним його завданням, яке виходило від Верховної Ради СРСР, було припинення війни у Придністров’ї. Мій співрозмовник згадує про той складний період своєї військової кар’єри.
У Придністров’ї створювались військові формування з колишніх в’язнів. Ці люди були особливо жорстокі. Там по суті тривала громадянська війна…
Саме тоді Віктор Єгорович отримав поранення у ногу, яке нагадує про себе і сьогодні. Потрапив у полон. Два дні з’ясовували його військове звання, адже на війні, за словами генерала, всі одягали схожу військову форму без знаків розпізнань (на офіцерів полював снайпер). Тож у 52 роки генерал-лейтенанту Віктору Шилову довелося піти у відставку.
За роки військової служби мій співрозмовник брав участь у воєнних діях у Афганістані, Нагірному Карабасі, Молдові та Придністров’ї. З «гарячих точок» постійно відправляли літаки із вантажем «200» під назвою «чорний тюльпан». Генерал каже, що у той час загинуло багато молодих солдатів, офіцерів, а цинкові труни доставляли по всій території Радянського Союзу. А зараз ніби й винних у смертях уже нема. Союз розпався, не стало керівної партії, яка споряджала військовослужбовців у «гарячі точки» на вірну смерть…
У сім’ї Шилових професія військового особливо почесна. «Я служив у армії 33 роки, мій син – 21 рік. Пишаюся тим, що і внук приєднався до тих, хто кріпитиме оборонну міць нашої держави», — продовжує Віктор Шилов.
Син Віктора Єгоровича – Валерій починав свою службу ще в радянській армії, а закінчив уже в українській у званні підполковника. «У 1982 році, коли я пішов у перший клас, батько вчився в академії, вечорами він малював карти тактичних навчань. Уже тоді я знав, що стану військовим», — каже Валерій Вікторович. – Чи пов’яже мій син своє життя, після проходження строкової служби, із контрактною армією – вирішувати йому, я наполягати не буду, адже знаю, яким нелегким є життя військового».
Ще будучи курсантом Віктор Шилов познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тамарою Борисівною, з якою прожив у парі майже 50 років. Пані Тамара зізнається, що бути дружиною військового нелегко, домашні турботи та виховання дітей, за словами жінки, завжди лягали на її плечі. А найбільше складнощів завдавали численні переїзди, яких пані Тамара нараховує близько 30. На Закарпатті сім’я Шилових проживає вже 20 років, цей край, каже подружжя, їм найбільш до вподоби. Останні 5 літ пан Віктор займається написанням книги під назвою «Генералами не народжуються», яку планує видати уже наступного року.
Яна МИЙСАРОШ.
Фото з власного архіву В.ШИЛОВА.
Залишити коментар