Понеділок
23 жовтня 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

Стужицю атакували художники

Глибинка стала центром дислокації художників із усієї України

Вже кілька днів у селі Стужиця на Великоберезнянщині триває пленер «Ужанські мотиви. Смарагдові витоки Стужиці». Ми теж вирішили «зануритися» в мистецьке середовище, адже одне, коли бачиш готові роботи на виставці, в зовсім інше – коли бачиш і відчуваєш ту атмосферу, яка панує між художниками й природою. Тому в суботу, 23 вересня, попри сирість і дощ, відправилися у глибинку.

«В голові такий кругообіг…»

Із Ужгорода у Стужицю їхали автівкою майже дві години. Від цього села кілька хвилин до адмінбудівлі Ужанського національного природного парку, яка заховалася серед дерев. Які тут краєвиди! Тепер розумію, чому організатори завезли митців саме сюди – в тупикове село на стику трьох кордонів. Поки до нас вийшли, я роздивилися довкола: природна «гребля» з малим «водоспадом», яскраво-зелене болото (так і кортіло його намалювати), інформаційні стенди про те, що парк входить до українсько-польсько-словацького біосферного резервату «Східні Карпати»… А яке повітря! Нас зустрів куратор пленеру, журналіст і благодійник Юрій Дік, котрий має чималий досвід у організації таких заходів. Був засмучений, бо не вдалося знайти будз сиру в селі – хотів пригостити митців.

Місцеві «поціновувачі» контролюють процес...

Незважаючи на негоду й 10-ту ранку, більшість із десятка майстрів пензля вже десь пішли малювати. Зате на терасі дерев’яної нової будівлі застали трійцю. Тут висіло кілька готових робіт, розставлені білі полотна. Володимир Сандюк, який приїхав із Івано-Франківщини, якраз «чаклував» над одним, ґрунтував (готував перед роботою). Наносив якусь речовину пензлем, навіть …зварену каву. Зазвичай для висихання треба чимало часу, але тут його нема, малювати треба, пояснює.

Стужиця

Пан Володимир – заслужений художник України, – нині викладає на кафедрі образотворчого мистецтва Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Певний час жив навіть у Італії. Розповідає, що студентів возить на навчальну практику малювати на природу. «Потім ті, хто не був, просяться, бо це ж такий кайф!».

Натомість знаний львівський пейзажист Віктор Стогнут, який пильно вдивлявся в гори й коментував ситуацію з туманом, зізнався, що приїздить на Закарпаття мінімум двічі на рік, навіть, якщо нема пленерів. «Полюбив ваш край десь років 6 тому, до того його не малював. Раніше зображав степову Україну, кримські гори.

Кримський і закарпатський Cаші «нав’ючені» реманентом

Об’їздив Сербію, Хорватію, Чорногорію. Але Закарпаття настільки притягує… Сам собі іноді організовую пленер – в Кострино, Люту. Тут уперше. Умови оригінальні. Тут ми настільки ближче до природи, що починаєш розуміти її краще. Заграниця – це добре, але там усе вихолощене. Якось у Америці привезли нас до парку: гарно, бізони бігають, дерева. Скажіть, що малювати?! Так, там я жодного разу мешти не почистив, а тут по пояс у болоті, але отримую задоволення.

Рано пройшовся по росі», – каже з блиском у очах. Наш край полюбив ще й за те, що «закарпатці не розучилися їздити на пленери. У нас не їздять, кажуть, що переросли. Сидячи в майстерні, обклавшись каталогами, – творять. Так, робота кидається в очі, але це те саме, що розмальована дівка на дискотеці. Пусте, радості не несе». А от пленер… «Хтось каже, мовляв, люди приїхали відпочивати. Я відпочиваю вдома на дивані. Тут, навпаки, – ще більше навантаження, ти сприймаєш світ через те, що відкривається перед тобою, – пояснює. – В голові йде такий кругообіг, що не встигаєш опрацьовувати інформацію».

Творить Василь Красьоха

Інший представник львівської школи живопису, Орест Косар, родом із Тернопільщини, каже, що він – вільний художник, який часто їздить на пленери: «Що дають? Це нові враження, навіть якщо буваєш у тому самому місці. Все змінюється: сонце, хмари… Два роки тому був у Кострині. Тут більше листяних лісів, у львівському Славську, в основному, смереки. У вас цікавіше малювати, але трохи пізніше треба було приїхати, бо нині – стан між літом і осінню. От зробив чотири етюдики, сохнуть. Можна сказати, що зараз розмальовуємося, треба ввійти в осінь».

Пошук контакту із природою

Єдина квітка серед чоловіків, одна із засновниць Асоціації творчих жінок Закарпаття «Нова форма» Олена Кондратюк заходилася збирати гриби. Зізнається, що дуже скучила за нашими Карпатами. «Все літо пройшло в творчих роз’їздах: Хорватія, Волинь, Київщина, Болгарія. При першій же нагоді – бігом у гори».

Художниця теж тут уперше. «Початок є, накинула кілька полотен. Гарні мотиви, з кіньми пробую створювати сюжет, інтригуюча річ».

Вирушаю в село на пошуки інших. Дорогою в дощовику, з реманентом на плечі, зустрічаю заслуженого художника України, викладача Закарпатської академії мистецтв Антона Ковача, який є співорганізатором заходу. Про пленер він каже: «Найперше, це спілкування між колегами. Тут маємо, без перебільшення, видатних художників сучасної України. Говоримо під шум потічка про різні речі, а суєта залишається вдома. Другий аспект – це контакт із природою. Люди, які взялися за пензлі відтворювати цю красу, шукають контакту з нею. Я тут уперше, чув, що є красні місця, але не бував. Познайомився із директором парку, бачу, скільки тут можливостей працювати в автентичному середовищі. Будемо засобами мистецтва пропагувати любов до своєї землі, повагу до природи, до її збереження».

Свіже полотно О. КРИУШИНА

«Та што щи треба! Боже мій!»

Щоб знайти художника Василя Дуба, який родом із с. Ставне на Великоберезнянщині, йшли доріжкою в село хвилин 10. Зустріли бабусю, яка назбирала два кульки грибів і ділилася радістю. Два художники Олександри Шандор і Криушин поверталися на базу зі свого «малярського місця», зупинилися, мовляв, куди в дощ? Але я йду, бо повинна знайти решту митців. Дуба застала в селі за потічком – за роботою. Щоб дістатися до нього, потрібно було перейти через діряву екстремальну кладку. Але яка ж вона гарна, як і почорнілі від старості хати з «торнацом». Пан Василь уже відтворив їх на полотні. Через дощ фарбу доводиться втирати, не лягає, пояснює. «Ой, та то вже фоштери (лісівники) з досвідом (про колег-митців). А я новачок, тільки з 2010-го на пленерах, до того більше різьбярством займався, їздив світами. Не так давно зі своїм кошариком із фарбою бігав по тих звишках, як олинь. Не міг ся натішити, яка тут краса (мова про пленер на Воловеччині. – Авт.). Наш район по-своєму оригінальний. Шукаєш себе на полотні, виплескуєш ті переживання, емоції. Тут кайф, а щи потічок журчить. Та што щи треба! Боже мій!»

Свіже полотно О.Шандора

Навпроти з’явився ще один із мистецького десанту – Василь Красьоха, спокійно почав розкладати реманент. Мольберт прикрив курткою, а сам мокнув. Розміреним тоном розповідав про себе: теж «заслужений», приїхав із Києва, уродженець Волині. Вчився в республіканській художній школі в Києві, далі – худінститут, факультет живопису. «Хисту не проявилося до викладання. Піду молодим спеціалістом», – фіглює 63-річний митець. Зізнається, що йому дуже подобається Закарпатська школа живопису через барвистість, традиції, власне бачення. «Мені хотілося б це набути. Тому їжджу. Тут така первозданність, недоторканість, глибинка. Нині умови диктує дощ. Але – що Бог дає. Ця гама насичена, глибока, не розбита контрастами світла – тіні». Він майстерно виводить спочатку чорним олівцем обриси, а вже потім – фарбою. Цікаво спостерігати процес. Виявилося, не тільки мені. Прийшли місцеві «поціновувачі мистецтва»…напідпитку. «О-о-о-о, файно. Ходіт селом спокійно. Правда, паспорт маєте?! Бо в нас тут прикордонники перевіряють. Файного художества», – кинув на прощання чоловік у «гумаках».

«Не знаю вже, чи я кримський, чи закарпатський»

Вже згадувані представники молодої генерації Олександр Шандор із Виноградова та Олександр Криушин із Керчі (Крим) ледь не втекли знову малювати.

Перехопила їх біля адмінбудівлі. Виявляється, вони друзі, яких поєднав… пленер у 2009-му на Берегівщині. Так і їздять разом. Вони такі різні. Закарпатський Саша розповідає, що він – аматор, не є членом жодних спілок, мовляв, не бачить у цьому сенсу. Натомість кримський Олександр, який є членом НСХУ (як і всі інші згадувані митці), аргументує: «Бачу вигоду, навіть у плані «виставляння». Ти готуєш роботу, дивишся, як вона виглядає серед інших. Бо одне, коли полотно в майстерні, зовсім інше – в галереї». Кожен із них уже чогось досяг. Так, Шандор нещодавно мав виставку в Києві, яка спричинила чималий резонанс. Криушин у 2012-му в Шанхаї на другому міжнародному бієнале отримав  гран-прі. Він випускник Харківської академії дизайну і мистецтв, навіть викладав три роки. Нині мешкає в Харкові, надає приватні уроки – щось на зразок «недільної студії» для майбутніх абітурієнтів. Знає закарпатську школу живопису. «У вас більше декоративний, стилізований підхід, якщо взяти Бокшая, Кашшая, Ерделі. Перегукується з орнаментальними мотивами. Цікаво дуже. А кримська школа зосереджена на стані, більше акцентує на «складних відносинах», попри те, що довкола сонячний край, море».

Обидва Олександри в Стужиці вперше, а гість – і на Березнянщині. «Стільки їздив Закарпаттям, що вже й не знаю – я кримський чи закарпатський. Напевно, більше маю карпатських мотивів...»

Куратор пленеру Юрій Дік зазначає: «Головне наше призначення – залишити по собі слід. Лемківщина дуже цікава. Для митців також». Два Олександри хотіли втекти малювати, але їм довелося відезти мене до Жорнави, бо тільки звідти можна поїхати автобусом в Ужгород (як виявилося, електричка теж їде). Навіть по дорозі, дивлячись через вікно авто, вони вибирали собі місце дислокації, мовляв, он, дивися, як звідси видно гору. Я ж поверталася повна вражень від приємного спілкування і в очікуванні виставки робіт із Стужиці.

Оксана ШТЕФАНЬО
Стужиця – Ужгород
Фото автора

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
27
28
29
30
31
 
May 2013
 

...