СВАЛЯВЕЦЬ ІЗ ПІДНІЖЖЯ НЕВИЦЬКОГО ЗАМКУ

Йосип Долинич – один з тих, хто творив Сваляву як місто

Він – почесний громадянин Сваляви. І це природно, адже Йосип Йосипович свого часу доклав чимало зусиль, аби Свалява отримала статус міста. Важко навіть порівняти сучасне тихе життя цього райцентру з тодішнім. Нові заводи, будівлі, парки… І поміж тим – боротьба за те, щоб не втратити, не зруйнувати важливого.

Йосип Долинич родом із с.Невицьке на Ужгородщині. Цей факт озветься згодом у його біографії. Тоді, коли він – студент-третьокурсник напише про Невицький замок. Матеріал надрукують у журналі «Дукля», що виходив у тодішній Чехословаччині. І матиме з того звичайні для того часу проблеми. Як це, без погодження облліту, стаття за кордоном, та ще й студента?!

Батько Йосипа Долинича хоча був простим робітником-шляховиком на залізниці, але любив багато читати різної літератури. Приносив книжки в дерев’яну хату під солом’яною стріхою, в якій жило понад 10 членів сімейства, великий шанувальник літератури – стрий Іван. Саме від них, своїх рідних, Йосип найперше успадкував любов до літератури, історії отчого краю. А останні роки свого життя стрий Іван жив в Ужгороді, працював зав­госпом на обласній туристичній станції, яка розташувалася неподалік Кальварії. Його сусідом виявився письменник Іван Чендей, з яким жили дружно та цікаво.

Але перед університетом Йосип Долинич навчався в Ужгородському торговому технікумі. Потім йому в житті, роботі згодився не так цей диплом бухгалтера, як досвід фінансиста-економіста. Працював бухгалтером в ужгородській системі «Гастроном» і навчався у вечірній cередній школі робітничої молоді, куди діставався за 10 км – велосипедом. Це та будівля в Ужгороді, де колись на ночівлю зупинявся відомий угорський поет Шандор Петефі. А коли постало питання вищої освіти, хотів обрати історію. Але друг і односелець Іван Долгош, який раніше став студентом філфаку УжДУ, умовив Йосипа вступати на філологічний.

На святі Дня знань директор школи Й.Долинич вручає першокласникам ключ від Країни знань (1986 р.).

Із захопленням пригадує лекції Петра Лінтура. Зустрічі з письменниками, як от із поетом-антифашистом Андрієм Карабелешем, який після таборів повернувся додому старцем. Його ледь упізнала дружина, яка вважала його загиблим і одружилася вдруге. Андрій Карабелеш – це величезна людська і суспільна драма. А народився письменник у Тибаві на Свалявщині, куди після університету доля закинула і Йосипа Долинича. Тибава – також батьківщина Ю.Венеліна-Гуци, а сусіднє село Мала Мартинка народило Євгена Фенцика – журналіста, письменника і священнослужителя. Тож молодий учитель наполегливо збирає факти про цих славетних людей краю.

Так, одного разу разом з іншими педагогами Закарпаття здійснив поїздку в Болгарію, де пощастило знайомитись із пам’ятними місцями визнач­ного вченого-слов’янознавця Ю.Венеліна-Гуци. Переконався, як глибоко болгарський народ схиляється перед великим закарпатцем, адже він обґрунтував слов’янське походження болгар. Саме там Йосип Долинич виявив, що пам’ятник Венеліну звели не в Софії, як стверджували науковці, а в Габрові – світовій столиці гумору. Із провідного в Софії історичного музею Йосип Долинич випросив копію портрета Ю.Венеліна-Гуци і передав цю реліквію Тибавському шкільному музею.

У центрі Сваляви.

Разом із ужгородським краєзнавцем Ю.Качієм Й.Долинич долучився і до пошуку точних відомостей щодо місця народження (поблизу Мукачева, а можливо, на Свалявщині) В.Кукольника (1765—1821) – вченого-фізика, юриста, педагога, одного із тих закарпатських інтелігентів, які, виїхавши в Росію та Україну, стали там організаторами вищої освіти. В Петербурзі В.Кукольник став ректором педінституту, в Ніжині організував і очолив (1820 р.) ліцей (гімназію) вищих наук, у якому тоді навчалися М.Гоголь, інші майбутні діячі літератури, науки. Взагалі, в теках Йосипа Йосиповича – багато унікальних фактів, які мають послужити краєзнавчій науці. Великим визнанням стало і те, що під час укладання книги «Історія міст і сіл Української РСР” йому запропонували приєднатися до роботи над статтями «Свалява” і «Свалявський район”.

Але спочатку все ж було вчителювання у Тибаві. Вчив тут кілька предметів: українську, російську та німецьку мови, фізкультуру, природознавство… Але то тільки на користь пішло. І дуже згодилося, коли його було призначено інспектором шкіл Свалявського райвно.

А який тоді був транспорт? Добре, що тесть мав велосипед. От береш його і їдеш. Буває, що і вночі повертаєшся. Коли ближчі села, то ще нічого. А як одного разу в гірську Родниківку поїхав, ще й тепер пам’ятає. До Плоского добрався, а там сніг пішов. Руки змерзли. Довелося велосипед уже тільки біля себе везти і йти пішки.

До речі, і з дружиною Ельвірою Олександрівною познайомився, коли йшов перевіряти рівень знань у Голубинській школі. Вона – фізик, але добре володіє українською мовою та інформатикою. Тому й тепер допомагає чоловікові в науковій роботі.

З давнім товаришем по навчанню в університеті Олексою Мишаничем, членом-кореспондентом Академії наук України, доктором філологічних наук, лауреатом Національної премії Т.Г.Шевченка.

Йосип Йосипович став свідком і територіальної реформи, яка й сьогодні в нас на слуху. Тоді ліквідували Свалявський район і підпорядкували Мукачівському, куди входив також Воловецький. Завіду­вача райвно М.Павлишинця та інспектора М.Іржика прийняли до складу інспекторату Мукачівського райвідділу освіти. А він залишився без роботи. І сталося це в середи­ні навчального року. Запропонували стати секретарем Свалявського міськвиконкому. От коли йому згодилася бухгалтерія. Він виявив хабарництво попередника, який утік за межі України. Хабарництво полягало в тому, що люди мали здавати молоко, а фактично давали чиновнику гроші, щоб отримати дефіцитні для будівництва матеріали: шифер, черепицю.

У 1965-му, після поновлення Свалявського району, Й.Долинича обрано секретарем, а 1967 р. — головою Свалявського райвиконкому. В ці ж роки обирався депутатом обласної ради, а також одного скликання – заступником депутатської комісії освіти і науки (головою був ректор УжДУ Д.Чепур), наступного скликання – головою обласної планово-бюджетної комісії. Під час роботи у виконавчій владі спочатку в міській, а потім районній за розподілом обов’язків відповідав за розвиток промисловості та будівництва в місті та районі. Докладав разом з однодумцями чимало зусиль, аби в Сваляві зразково працювали потужні лісокомбінат і хімкомбінат, Лужанське заводоуправління мінеральних вод, заводи: соко-винний, «Буддеталь», торгового обладнання «Торгмаш», меблева фабрика, молокозавод. Підтримував ініціативи щодо створення в місті й сприяв у належній роботі нових заводів: «Електрон», склотарного і цегельного, в с.Керецьки – комбінату комунальних підприємств. А щодо Драчинської фабрики, то Йосип Долинич клопотав разом із керівництвом фабрики про те, щоб із деревообробної перевели її у художньо-сувенірну – тоді зростуть обсяги виробництва, і в людей буде вища оплата праці. У формуванні на фабриці цілої школи майстрів самобутнього різьбярства допомагали митці з Ужгорода, як це було під час зустрічі народного художника України В.Свиди, скульптора й педагога І.Гарапка з трудовим колективом, творчих бесід із місцевими майстрами. А коли до Сваляви приїхав (1971 р.) міністр культури Р.Бабійчук, Й.Долинич ознайомив його з творчим доробком драчинських умільців, зокрема талановитого різьбяра В.Асталоша.

Взагалі це була бурхлива, обнадійлива пора «шестидесятництва» не тільки в літературі, але і в економічній, соціально-культурній галузях. Пам’ятна вона і Й.Долиничу напруженою трудовою діяльністю у виконавчій владі міста, району. Після зведення районного Будинку культури в центрі Сваляви, яка в ці роки отримала статус міста, заклали парк, в якому постав пам’ятник Івану Франку. Це стало улюбленим місцем сімейного відпочинку. Тоді ж споруджено міський водопровід. Вперше на Закарпатті загорівся природний газ у дитячому санаторію «Човен», згодом запрацював він і на Сваляву. Довелося Й.Долиничу разом з ентузіастами нововведень підніматися на гору Кичера, де пришвидшено було зведено телеретранслятор. При ньому споруджено двоповерхову школу в Родниківці, шкільні корпуси в Голубиному, у Свалявських СШ №1 і №2, лікарняні корпуси у Сваляві, ряд медичних і культосвітніх закладів у селах тощо.
Вдалося також врятувати від знищення Бистрянську церкву, яку в 1972 році реставрував відомий архітектор Іван Могитич.

Все це для городян – історія, яку навіть не всі вони знають. Молодші свалявці пам’ятають Йосипа Йосиповича директором СШ № 3, а потім – вчителем української мови та літератури. А ще вдумливим, уважним до кожної деталі краєзнавцем.

І хоч у сімейному генофонді лідирує дружина – у родині восьмеро фізиків, всі йому допомагають, а він – їм. І любов до всього незвичайного, глибинного в історії чи то країни, чи рідного міста, вболівання за їхню долю – то у них родинне.
Влада, школа, література, краєзнавство – все це освячено власним трудом. Причому, державна служба ніколи не була для Йосипа Йосиповича декларативним поняттям. Довелося рятувати, будувати, переконувати, наполягати. Можливо, через це і став незручним, був змушений піти вчителювати. Але це виявилося справжньою радістю і розкішшю, яка триває і досі.

Мар’яна НЕЙМЕТІ.
м.Свалява.

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*