СВЯТО ЦУКЕРОК, ПРЯНИКІВ І… РІЗОЧКИ

Як святкували празник Миколая у Мукачеві колись

Цього великого угодника Божого єпископа Мирлікійського Чудотворця вельми шанують християни як Західної, так і Східної церков. У римо-католицьких храмах знаходяться його статуї, а в греко-католицьких та православних – ікони. До нього моляться немічні та подорожуючі, моряки. Та чи не найбільше Чудотворцю радіють діти, бо він приносить подарунки.

86-річна жителька міста над Латорицею Альжбета Молнар розповідає, що навіть святвечора діти не очікували з такою радістю, як празник Миколая. І боялися не послухатися батьків, бо ті відразу нагадували, що святий Миколай усе бачить і замість подарунка принесе різочку, а ще й до того суворо покарає. «Мої батьки працювали на тютюновій фабриці, — веде далі старенька, — отож сяка-така копійчина в домі завжди водилася. Звісно, що нам купували подарунки. Не якісь дорогі речі, бо дітей у родині було аж семеро. Але мати завжди йшла у центр Мукачева, де була невеличка цукрарня єврейки Гітлі. Там був напрочуд великий вибір найрізноманітніших солодощів: від простих льодяників до дорогого шоколаду та медяників і пряників. Ця власниця крамнички добре зналася з мамою, і якщо зарплата на фабриці була після 19 грудня, то зазвичай давала їй солодощі в борг. Купували завжди недорогі цукерки, бо шоколад був не по кишені. Та ми дуже раділи й тому. До льодяників додавався ще й медяник. Це були великі пряники у формі ляльки та серця для дівчаток і коника та пістолета – для хлопчиків. Зазвичай хлопці швидко їх з’їдали, а ось ми, дівчата, довго тримали й гралися з ними. Були роки, коли до солодощів додавалися мандаринки, апельсини і навіть фініки. Та під час війни про ці смаковинки годі було й думати».

На сам празник усі йшли до церкви. Люди одягалися урочисто, по-святковому — у все найкраще. Повсюдно лунала колядка «Ой хто, хто Миколая любить». Хоча день цей  пісний, та люди все ж пекли якісь калачі, щоби празник запам’ятався. «Я навіть сьогодні пригадую смак того тіста, яке готували мама з бабусею, — повідає далі мукачівська пенсіонерка. – То було просте печиво з ваніліном. Його вибивали бляшаними формочками у вигляді зірочок, квіток, сердець, конюшини… А ось дід Андрій по материній лінії, який мав невеликий наділ землі на Поповій горі, завжди на цей празник  приносив нам гостинці. З пивниці він діставав грона свіжого винограду, який зберігав просто на відтятій від куща лозі спеціально до празників. А ще горіхів волоських, яблук та груш. Бабуся теж не йшла з порожніми руками. Вона несла нам сливового леквару в глиняному горшку, сушениць. Батькові у цей день перепадала корчажка доброго червоного вина та півлітра сливовиці. До нас «на вогник» забігали й сусідські діти, отож дещиця з цього добра перепадала і їм».

На святковий стіл, застелений білою скатертиною, ставили голубці, калачі, вареники з лекваром та вино. На вулиці, де мешкала родина пані Альжбети, люди наймали собі чоловіка, який вбирався у святого Миколая й ходив вітати діток по хатах. «Знаєте, нині є всього достатньо: і іграшок, і солодощів, — резюмувала оповідниця, — та немає найголовнішого – тієї чудової атмосфери, тієї радості, яку переживали ми тоді. Я дивлюся на нинішню малечу, і мені її шкода, що вона не вміє так тішитися тому великому празникові. Не бояться нинішні діти й бути неслухами, щоб Миколай їм замість подарунка не приніс різочку. А ми тоді боялися прогнівати батьків, і цей святий був великим стимулом нашої чесності».

Віталій ПУМПИНЕЦЬ.
м.Мукачево.

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*