Неділя
21 січня 2018 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

ТУТ ЗНІМАЛИ «ВАТЕРЛОО», СЛУЖИВ ГУБЕРНАТОР ПІДКАРПАТСЬКОЇ РУСІ

ТА ГРАЄ В ШАХИ «ОСТАННІЙ СОЛДАТ»

Восени Дубрівка, що на Ужгородщині, урочисто відзначила 600-річчя від дня появи першої письмової згадки. Гостилися та співали, але була в ювілеї й інтелектуальна складова. Кілька днів тому в Ужгородській греко-католицькій богословській академії ім. Теодора Ромжі презентували документальний фільм уродженця Закарпаття В’ячеслава Бігуна «Останній солдат» та книжку вихідця з цього села Олександра Гавроша «Дубрівка колись і тепер». Таку ідейку підкинув голова Дубрівки (до речі, колишній працівник ДАІ) Роман Василиндра.

91-річний дяк-шахіст

«Мене часто запитують, мовляв, що у вашому селі є цікавого?! У нас нема ні фестивалів, ні паприки чи особливого вина. Зате маємо прекрасних людей», – каже. Й один із них – найстаріший мешканець Дубрівки 91-річний Юрій Куруц. Саме цей дідусь і є головним героєм стрічки «Останній солдат». Через призму його нелегкого життя показана історія населеного пункту. Він тихо сидів на презентації і споглядав фільм. Був в’язнем угорських примусових робочих таборів. «Такі’сьме були вошливі. А коли не стало, що їсти, то наглядачі сказали тікати», – згадує. У 18-річному віці він став добровольцем Червоної Армії. У січні 1945-го був важко поранений при визволенні Польщі – права рука досі практично недієздатна. Його врятували побратими. В госпіталі навчився грати в шахи й переніс цю пристрасть до села. Грає й тепер, влаштовує змагання для дітей. Понад 30 років працював сільським бібліотекарем, активний учасник народної самодіяльності. Пісня з ним іде по життю. «Айбо нись мало співають. Прийдеш на весілля – за столом тихо. А колись… Люди малися бідно, але співали», – каже дідусь. Двоє з п’ятьох його дітей трагічно загинули – підірвалися на снаряді. «Мене війна милувала, а їх наздогнала в мирному житті», – констатує з сумом. Він – останній солдат Другої світової, тому так і названо сторінку. Юрій Куруц і нині служить дяком у церкві.

Місцевий священик отець Євген Гряділь каже, що нерідко старенький сердиться, бо мало людей на «утрені». Просить панотця оголошувати, щоб ходили. 35-хвилинний фільм – без прикрас. Дідок розмовляє місцевою говіркою, співає сороміцьких пісень, розповідає про любовне життя. Загалом він є своєрідним талісманом села.

Тут же на презентації владика Мілан нарогодив Юрія Куруца за тривале парафіяльне дякування орденом Рівноапостольних Кирила й Мефодія ІІІ ступеня.

Власником села був граф Мойлат

Ми мало знаємо про наші населені пункти. Чесно, Дубрівка для мене – звичайне рядове село. А виявляється, воно цікаве. Це доводить історико-краєзнавчий нарис «Дубрівка колись і тепер». У невеличкій книжці акцент зроблено на фото – старих і сучасних, а вже через них подана історія населеного пункту. «Вона для розглядання, а не для читання. Трохи здивувало ставлення людей до старих світлин, коли їх шукали. Казали, мовляв, діти ся грали та порвали, – розповідає її автор Олександр Гаврош. – Чи були десь на поді (горищі) та миші погризли. Так втрачаємо власну історію».

Старожил Юрій КУРУЦ

Село впродовж століть знаходилося на межі Ужгородського та Березького комітатів. І нині воно є крайнім на Ужгородщині, відразу за Дубрівкою починається Мукачівський район. Колись при в’їзді тут стояв пам’ятник Герою Радянсь­кого Союзу Зої Космодем’янській, нині його нема, але збереглося фото з покладання квітів. Ще донедавна село не мало власного герба, а зараз він є – із дубом посере­дині та пшеницею. Не дивно, адже й назва походить від слів «дуб», «дуброва». З середини ХІХ ст. майже третину території населеного пункту займали ліси. Нині жартують, що можна всі дерева в лісі порахувати.

У записах 1937 року зазначається, що Дубрівка мала водяний млин і гарний ліс. Власником села був граф Мойлат. Тут проживали 453 греко-католики, 58 римо-католиків та 18 євреїв – такі дані наводяться у книжці. У 1858-му, згідно з реєстром власників земель, були 53 ґазди та 8 орендарів. Перелік містить такі прізвища – Дикун, Третинник, Батько, Товтин. А от першою вулицею в селі була «Вишня» (нині так звана Колгоспна).

З початку ХХ ст.дубівчани почали виїжджати в Канаду, США, Бельгію, Францію. Наприкінці 1920-х поміщик Віраг став запрошувати в село нові родини. До 1915-го село Чабанівка (тоді Бачово) вважалося присілком Дубрівки. У першому був спільний нотаріат і єврейський цвинтар, у другому – школа. Збудована траса Ужгород – Мукачево розділила населені пункти.

Нині, за даними сільради, в Дубрівці мешкає 836 чоловік, із них 163 дітей, 267 пенсіонерів. Із 456 осіб працездатного віку трудяться 240. На заробітках за рубежем – 31,5 – в інших регіонах України. Першим головою села у післявоєнний період був Юрій Пуга, після – ще 15, в тому числі й жінки. А найдовше керував Іван Керецман. Нині з 2015-го очолює вже згаданий Роман Василиндра.

Дві громади – в одній церкві

У 1751 році згадується дерев’яна церква, яка стояла на тому місці, де в 1995-му греко-католики встановили бетонний хрест із розп’яттям. Біля храму був невеличкий цвинтар. У 1860-му культова споруда згоріла, а через чотири роки Службу Божу вже відправляли в новій, названій Петро-Павлівською, але закінчили будівництво аж у 1880 р. У 1864-му священиком був Леонтій Грабар, а з 1921-го по 1949-й духовні потреби вірників задовольняв о. Даніїл Бачинський (старший), якого 25 грудня 1950 року заарештували за відмову перейти у православ’я. Через півроку він помер у місці ув’язнення. У книжці є фото 1930-го – парох із родиною зазнімкований перед фарою.
На церковному подвір’ї є дзвіниця ХІХ ст. З протилежного боку похована дружина о. Леонтія Грабаря з маленьким сином. У колишньому будинку священика нині розташовані сільрада, клуб та ФАП. А в церкві почергово моляться дві громади – православна й греко-католицька. Це приклад мирного співіснування.

Клас випускників без дівчат

Дитсадок у Дубрівці відкрили в 1946-му, знаходився він у новій хаті Михайла Лаври, який був чеським жандармом і виїхав під час війни до Чехословаччини. А от про школу вперше згадується в 1829 році. Вчителював дяк Георгій Пазуханич, у 1864-му мав 120 вихованців. Затим у 1892-му за кошти селян звели школу з дерева. У ній також жили вчителі. У 1956 р. завершили будівництво нової двоповерхової. А ось і фото 1960-х, де учні 7-го класу садять шкільний сад. Виявляється, що це ідея біолога Степана Перевузника,там з’явилося 300 плодових дерев. Від продажу урожаю мали прибуток, а діти за ці гроші їздили на екскурсії до Москви, Києва, Одеси тощо. Впадає у вічі кумедна світлина з уроку фізкультури, який проходив на подвір’ї ЗОШ під музику акордеону (1970 р.). У нинішній школі І – ІІ ст. навчаються 93 учні, з якими займається 16 учителів. 58 мешканців села мають вищу освіту. До речі, цьогоріч у класі з 7 випускниками… жодної дівчини.

Парох Дубрівки о. Даниїл БАЧИНСЬКИЙ із родиною
перед фарою (1930-ті роки)

До Другої світової війни в селі були не тільки дві хати-читальні, а й хор, створений учителем Федором Шимоновським у 1932 році, в якому співали майже півсотні дітей, і драматичний гурток. Тепер є сільський клуб, бібліотека, із 1993-го діє вокальний жіночий ансамбль «Дубрівчанка».

До речі, ще одна цікавинка: останню битву Напелеона під Ватерлоо 1815 року знімали на горбистих полях між Дубрівкою, Середнім та Вовковим. Мова про італійсько-американсько-радянський фільм Федора Бондарчука «Ватерлоо», який у 1970-му вийшов у світовий прокат. Доказ – старе фото з солдатами.

Село славилося й футболом. Найвище у цій сфері сягнули Михайло Скиба, який був воротарем у «Металісті» (Харків) та Сергій Товтин, що грав за дублерів «Закарпаття», яке виступало у вищій лізі України. У 2007-му місцева команда «Дружба» завоювала Кубок чемпіонів області.

За останні сто років, пише О. Гаврош, дубівчанам довелося одягати мундири різних армій. Зокрема до «січовиків» записалося 18 юнаків. У 1939-му сільчан забирали в угорську армію та трудові табори, а добровольцями 4-го Українського фронту став 41 місцевий мешканець. Нині троє дубрівчан боронять Батьківщину на сході України. Сергій Голодняк, розвідник, був поранений і лікується. Олександр Пічкар – доброволець, захисник Донецького аеропорту, за що отримав нагороду, теж довго лікувався, але зараз знову на сході. Руслан Товтин – солдат ЗСУ.

Костянтин Грабар та Юрій Гойда

Є літопис Дубрівки, а також короткі довідки про відомих людей села. Серед них, зокрема, Костянтин Грабар (1877 – 1938) – третій і останній губернатор Підкарпатської Русі, син згаданого священика Леонтія Грабаря. Костянтин закінчив Ужгородську гімназію та богословську семінарію, а в Будапешті – економічні курси. У 1908 – 1921 рр. теж служив священиком у Дубрівці. Потім директор «Підкарпатського банку». У 1933 – 1935 рр був мером Ужгорода. А з 1935 по 1938-й – губернатор Підкарпатської Русі. Похований у селі Чертеж у власному маєтку.

А от Михайло Горощак, який був учасником бою на Красному полі і в’язнем угорських концтаборів, помер у 31. Михайло Шпонтак – учасник УПА, після війни виїхав до Австрії, далі США, 30 років працював у адміністрації Нью-Йорка, очолював «Карпатський Союз» – громадську організацію закарпатців у США. Юрій Гойда – поет, відповідальний секретар Закарпатської організації НСХУ. Навчався в Дебреценському університеті, активно друкувався в Росії та Україні. Помер у 36, його ім’ям названо центральну вулицю в Ужгороді. Серед уродженців села й Андрій Стрижак – голова Конституційного суду України (2007 – 2010 рр.)

Щодо автора книжки Олександра Гавроша, то його маму, Віру Пецу, із Дубрівки везли народжувати Сашка в Середнє на вантажівці. Це був 1971 рік. Три перші місяці жив у селі, а потім тільки приїжджав до бабусі й дідуся, який був першим і останнім головою місцевого колгоспу, а вона – однією з трьох жінок у селі, що мали орден «Мати-героїня», – народила й виховала 10 дітей.

Оксана ШТЕФАНЬО

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
 
February 2017
 

...