Понеділок
20 листопада 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

У КВІТНІ 1947-го ВОЛОСАТе НАКРИЛА НІЧ,

за якою не наступив ранок

Волосате — одне з тих сіл, на яке лягла чорна квітнева ніч 1947 року. Та ще чорнішим був травень 1945 року, коли кривава цируза ката українського народу Йосифа Джугашвілі (Сталіна) відтяла від материнського тіла Великої України українські села, в тому числі й село Волосате, яке припало до Польщі. Відтяла вона його від Закарпаття, як й десятки сіл Снинщини (Словацька Республіка) від Бенятина аж до Новоселиці (не плутати з теперішнім селом Новоселиця Перечинського району).

А штучний польський клин — закутина, що вперлася в село Ужок, стала тою закутиною України, де сьогодні знаходиться «127-й» так званий демаркаційний прикордонний стовп. Йдуть сьогодні до нього лубняни, добрі жителі села, що колись одружувалися з дівчатами з Волосатого. Благо, що вже колючого дроту нема, що зняли сьогодні залізну завісу. Люди тихенько собі ходять, так подейкують, але трапляється, що потрапляють прикордонникам у руки, але ніхто ні на кого не сердиться. Це сьогодні, а тоді, в 1947-му, вони були родичі. Ще до сьогодні залишилися живі свідки, ті, хто пам’ятає часи, коли волосатівці ходили до лубнян колядувати, сватати, гоститися, ходили хрестити дітей, ставали кумами, слухали, чи не дзвонить по комусь дзвін, чи не треба йти на похорони. Людська пам’ять жива. Ще сьогодні жива. Жива вона, як ніколи, бо живить її кров однокровних братів.

Палає одне з українських сіл.

…За вікном спішив квітень 1947 року. Мав настати теплий травень, а в травні вже волосатівці садили картоплю. Того кінцевого квітня вони не впрягали коней у плуги. Того квітня у Волосатому розпочалася операція «Вісла». Проходила вона в три етапи. 16 квітня 1947 року, як зазначають документи, був підписаний так званий «проект організації спеціальної акції «Схід», який мав вирішити питання українців в Польщі. Саме це так зване питання отримало назву акція «Вісла», яку очолив генерал-лейтенант С. Массора. Питання розглядало основні проблеми, що нависли над Польщею у зв’язку з українським етносом. Поляки розуміли, що їм доведеться боротися з українцями на землях, які український народ вважає своїми, боротися з підпільниками УПА, людьми, готовими віддати життя задля національної ідеї. Поляки, уряд народовий, підтримувався й польськими націоналістами з так званої армії крайової. Поляки знали, що УПА знищить НКВС, Сталін й комуністична ідея, знищить терор, що розгулявся по всьому СРСР. А чому б і нам, полякам, так само не розправитися з українцями тут, як Сталін це робить там? Тим більше, що він не має нічого проти знищення оцих клятих націоналістів, куркулів, котрі не вірять в ідеї комунізму, а вірять у свою землю, корівчину й сало, вірять у свою вишиванку, пісню, в свою химерну державу, яку я ніби погоджуся їм дати. Поляки вирішили стріляти українців на їхній землі так, як Сталін це робить десь там, далеко над Дніпром, над Доном, в Сибіру, як він це робить по всьому світу. Що робити з тими українцями, яким Сталін ні до чого, які опинилися поза зоною його впливу, вже на «території Польщі»? Їх можна тільки стріляти й виселяти, хай Сталін там з ними розбирається. А ми тут уже з ними справимось.

План-карта сумнозвісної «Вісли».

Центральний комітет Польської робітничої партії, маріонетка КПРС, прийняв рішення, за погодженням з Йосифом Джугашвілі, виселити всіх польських українців з української землі до Великої України. Сталін погодився з цими пекельними планами, машина запустилася й почала набирати повних обертів. У жорна, зуби дияволу почали потрапляти десятки, сотні, тисячі сіл, десятки тисяч людей. Ніхто не міг збагнути, чому кінець світу прийшов передчасно. Саме на першому етапі акції «Вісла», який тривав у квітні-травні 1947 року, відбулося виселення українців у повіті Сянок, до якого й належало закарпатське село Волосате. Про те, що воно належало до Закарпаття, свідчить документ, який отримав поручник чехословацької армії Іван Кедюлич «Чубчик», помічник генерала Шухевича «Чупринки». Саме Іван Кедюлич, випускник торговельної академії в Мукачевому, працював вчителем у селі Волосате. Туди його направила чеська влада, а, звісно, її повноваження не розповсюджувалися на терени Польщі, значить, Волосате належало до Закарпаття, до Карпатської України. Поляки, чехи й словаки, окуповані СРСР, почали блокувати кордони від Брести до Нового Сончу. Операція «Вісла» набирала обертів. 28 квітня 1947 року о 4.00 (люблять цю годину супостати) військові розпочали акцію виселення силою нескореного Волосатого. Людям дали годину на збір. Війська оточили село. Людей викидали з хат разом з пожитками. Хто мав якусь фіру, підводу, той їхав, хто не мав нічого – хапав зайдину й те, що ставало йому в руки й на плечі, мусили тікати селом на вигін або бути розстріляними на місці. Волосатівцям не дозволили селитися у селах, що потрапили до СРСР. Зокрема, в Ужку, Лубні, тобто селах нинішніх Великоберезнянського і Перечинського районів, не дозволили селитися і в Турківському, Старосамбірському й Самбірському районах, людей гнали на Схід, везли у товарних вагонах, гнали пішки, хто не міг йти – не церемонилися... Люди вмирали по дорозі від голоду, холоду, хвороб. Особливо важко було дітям, маленьким дітям, яким ніхто не міг зарадити. Мова не йшла навіть про елементарні умови лікування чи санітарії. Українська лемківщина гинула в дорозі, чекаючи тільки милостині від Всевишнього Бога.

Своріняки останніми покидали село. Два файні коні легко тягли ґаздівський віз. Дивно, що ні поляки, ні НКВСівці не причепилися до коней Своріняка. А могли й забрати. Могли випрягти з воза і змусити молодих здорових хлопців самим тягнути фіру, так, як робили з іншими газдами. За село йшли ті, хто, здавалося, вчора ще навіть уявити собі не міг, навіть під загрозою смерті, що залишить колись нажите за довгі роки. Люди скорилися біло-червоній владі, скорилися білому орлу, що видзьобував з Волосатого українського тризуба. Люди скорилися, бо хотіли жити. Люди мусили покидати село. А Михайло Своріняк втік у ліс. Бандерівська криївка заховала його у скелях Тростяниці, прийняла вона ще двох волосатівських газдів. Рішення про те, що село Волосате буде спалене, приймалося у Варшаві й Москві. Вже ніхто не міг його відмінити. Під бескидами панкували червоно-білі вовки. Цілий день й цілу ніч вони вили по ґаздівських маєтках, шукаючи собі бодай якусь поживу. Вили, снували по хатах, гризли забиті наспіх двері, рилися по шухлядах й печах, клунях й горищах, – вовки шукали свіжої крові. Та знаходили у впустілих дворах хіба що голодних курей, гусей, блукаючих кіз, недоєних ревучих корів, що не розуміли, чим вони загрішили перед своїми господарями, що ті не йдуть їх доїти й напувати.

Минула тепла квітнева днина. З бескидів на Волосате сунула перша пуста чорна-пречорна ніч. Ніч сунула на мертве село. Сунула з чотирьох боків. А коли з-за гори з’явився червоний, не такий, як тої ночі, коли вили вовки, місяць, Волосате спалахнуло величезним смолоскипом. Село загорілося миттєво. Майже до кожної другої хати було приставлено палія…

Михайло Своріняк сидів на горищі свого добротного будинку. Хтось зі смолоскипом підійшов до вхідних дверей, підніс паклю до шингли. Дошка не хотіла зразу горіти, палій вернувся, вирвав жмут соломи, запалив його й кинув у сіни. Але не встиг він закрити за собою двері на сінях, горище гримнуло тихеньким пострілом з чистенької рушниці. У тому лементі пострілу ніхто не почув. Не розуміючи, що трапилося, тепер хтось інший знову намагався підпалити стріху хати. Але вона ніяк не хотіла загоратися. Увійшов у сіни і впав, вражений другою кулею Михайла Своріняка… Хата не горіла. Волосате уже палало, а чорна пляма неподалік церкви ще стояла й не хотіла розвиднятися язиками полум’я. Сільський староста відразу зрозумів, чому не горить сворінякове обійстя.
– Яструбки, яструбки, до мене! Зі зброєю до мене!

Ніхто не розумів, чому кричить староста, чому він біжить селом, ніби за ним несеться полум’я щойно підпаленої клуні. Добіг до хати, відчинив двері, за порогом на придушеному смолоскипі лежав польський солдат. Неподалік під діжкою майже в самому кутку скоцюблено конав другий. Ніхто не міг збагнути, яка Божа кара постигла їх у тій хаті. Це зрозумів тільки староста. Він знав, що Михайло Своріняк має зброю, але не думав, що той ще повернеться, аби взяти плату за свою хату.

– Хто це міг зробити? – запитав НКВСівець.

– Я не знаю, ваша вельможносте, але, думаю, що це тільки той, кому належало це обійстя.

– А ти знаєш ту людину?

– Звичайно, знаю, знаю…

– А де він може бути, він пішов з усіма чи ми його десь вчасно не виявили, не знищили? Чому ти нам не сказав, що в селі є такі люди, котрі будуть стріляти всіх, хто зазіхне на їхнє майно?..

Староста не на жарт злякався. Солдат, що був за старшого, потягнувся до кабури. Староста впав на коліна й почав благати про помилування. Милості не було... Хата Михайла Своріняка вже горіла.

Село Волосате горіло. Ніхто за ним не плакав. Ніде не було чути жодного звуку, тільки над Бескидами десь далеко майже під самими хмарами розступилося небо й на село зглянулися срібні зірки срібної лемківської спаленої ночі. Ночі, за якою не наступив ранок.

Василь МУЛЕСА.
м.Перечин.

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
January 2017
 

...