У РІДНУ ШКОЛУ ЧЕРЕЗ 45 РОКІВ

прийде 10-А Хустського інтернату

Інтернатівців завжди вважали особливим шкільним контингентом. Цим дітям властиве сприйняття вчителів і вихователів не тільки як своїх наставників, але і як батьків, оскільки були  відірваними від своїх біологічних матері і батька. Школярі цієї категорії, на відміну від учнів зі звичайних освітніх закладів, глибше сприймають поняття дружби. Тому навіть через багато десятиліть більшість із них пов’язані подіями спільного минулого назавжди…

Мій перший шкільний день…

28 червня виповниться 45 років з часу мого закінчення Хустської середньої школи-інтернату. Але мені найперше згадується не випускний вечір уже такого далекого 1969-го. До дрібниць пам’ятаю, наприклад, свій перший день в інтернаті. З гірського села Красна, що між Дубовим і Усть-Чорною на Тячівщині, до Хуста я приїхала з мамою. Я роздивлялася на гамірливу дітвору, як до нас підійшла гарна, темноока, ставна жінка — взяла мене від матері за руку і підвела до гурту дітей, які гралися на майданчику поблизу старої шкільної оранжереї. Виявилось, що це моя перша вихователька Герміна Михайлівна Бурча. Тільки через роки я зрозуміла, наскільки вона віддавалась роботі з нами, що ми не відчували смутку розлуки з батьками. Особливо вона опікувалася тими учнями, хто на свята залишався в інтернаті, частуючи їх домашнім печивом. Нерідко запрошувала нас у гості до себе. Спасибі за все першій наставниці.

Директор інтернату — «наш Батя»

Про Івана Михайловича Магулу мало сказати, що він педагог від Бога. Порівняла б його з маестро, котрий відчуває кожну ноту великого оркестру — директор інтернату по-батьківськи вмів знайти підхід до кожного дитячого серця. Недарма в учнівському середовищі його називали «наш Батя». Не думаємо, що освітянською медаллю імені Антона Макаренка він був нагороджений за успішну роботу з важкими дітьми (були й такі в школі), сотні колишніх випускників-інтернатівців прославили свій рідний заклад. Крім названої відзнаки, «наш Батя» мав звання відмінника народної освіти, а торік, і це дуже закономірно, з ініціативи групи випускників перших років на чолі з Іллею Гуляничем Хустській гімназії (правонаступниці школи-інтернату) рішенням міської ради присвоєно ім’я Івана Магули. Це — заслужена пам’ять перед тими, хто працював разом із великим педагогом, це — пам’ять сотень колишніх його вихованців.

Уроки на все життя…

Це вже після закінчення Ужгородського державного університету, коли я стала дипломованим учителем, змогла реально осягнути, скільки зусиль, енергії і знань потрібно виявити педагогу, щоб сформувати в учневі особистість. Саме так сприймаю чималий колектив своєї школи-інтернату. Кожен шкільний урок захоплював по-своєму, особливо ті, що проводив Іван Губаль. Здавалось, він не просто розкриває образи літературних героїв, Кайдашиха і Мотря з «Кайдашевої сім’ї» Нечуя-Левицького наче оживали. На уроках української мови, приміром, учитель проводив п’ятихвилинні конкурси на кращу побудову речення. Працюючи згодом у школі, я користувалась переважно методикою свого вчителя.

Шкільна програма, звісно, передбачала глибоке вивчення предметів, проте окремі з них стали уроками на все життя. Я і моя однокласниця Ганна Гедза відкрили для себе світ музики Антоніо Вівальді завдяки Олені Іванівні Каневській. Досі, коли слухаю «Пори року» відомого композитора, в пам’яті вимальовується тепла усмішка мудрих очей педагога. Заслужений вчитель України Олена Каневська ще й зараз працює на освітянській ниві. Скільком учням вона прищепила любов до життя і до прекрасного, скільки дитячих сердець зробила добрішими і відкритішими!

Або ж хто краще від нашої бібліотекарки Ірини Кадар зумів би навчити нас любити книгу! А від керівників трудової підготовки Михайла Акара і Ельвіри Волошин отримали такі професійні навички малярної та швейної справи, що їх завжди вистачало в житті кожному з нас. Здавалось би, найпростіших житейських премудрощів навчала нас вихователька Ірина Олександрівна Сакалош — більшість із нас, сільських дітлахів, уперше почули від неї, що, перш ніж їсти яблуко, його треба помити, своєрідні уроки етики сформували нашу внутрішню культуру.

А ще зі мною трапився випадок, під час якого я й не відразу відчула, що поруч немає рідної матері. Коли в першому класі я захворіла (гострий отит), мені її замінила тендітна няня Зузанна Йосипівна Параска. Усю ніч вона носила мене на руках, намагаючись втішити. Такі випадки не стираються з пам’яті, адже ми завжди відчували турботу людей відповідальних, професійних, серед яких досі згадую, крім учителів і вихователів, лікарку Валентину Войнаровську, кухаря дядю Стьопу — Степана Токача, багатьох інших.

Олеся Гончара я уявляла не таким…

Скажу так: мода на створення у школах клубів інтернаціональної дружби не оминула й наш інтернат. Назвали ми його «Мир», але до того ініціативна група з нашим класним керівником Маргаретою Юріїівною Манн побувала в кількох подібних клубах обласного центру, Мукачева і Солотвина на Тячівщині. Серед почесних членів нашого клубу інтердружби був і відомий український письменник, лауреат Державної премії, голова Всеукраїнської ради миру Олесь Гончар. Наше листування з ним переросло в міцну дружбу, а відтак Олесь Терентійович приїхав у Хуст. Високий гість інтерклубівців майже 2 години спілкувався зі школярами і педагогами. Тієї весни 1969-го вже десятикласницею я вкотре перечитала чи не всі твори Олеся Гончара, котрого вважаю одним із улюблених своїх письменників. І скажу: я по-новому відкрила його для себе як особистість. У спілкуванні він виявився настільки уважним, особливо до учнів, що хотілося його слухати і слухати про те, як письменник шукає для своїх романів і повістей героїв, про рідну українську мову, яка у ті роки теж зазнавала  утисків.

Різні життєві шляхи, мета одна…

Рівно 45 років тому кожен випускник нашого 10-А стояв перед вибором свого майбутнього. Я подалася  вступати на філологічний факультет УжДУ, багато моїх однокласників також обрали собі вузи. Але, знаю, Ліда Роман ніколи не шкодувала, що обрала робітничу спеціальність, вона працювала майстром на Хустській фетро-фільцевій фабриці, стала профспілковою активісткою, нагороджена медаллю «За доблесну працю». З-поміж моїх однокласників і друзів разом зі мною в обласному центрі зайнятості працювала Ярослава Плиска. Михайло Дудаш, прослуживши 35 років у війську, зараз очолює відділ Хустської міськради, Василь Драб упродовж десяти років очолював Берегівський районний суд. Учителями стали Ганна Гедза та Ганна Косик, медичною сестрою Ірма Сакалош, інженером-технологом Московського авіазаводу працювала Лариса Микуляк, Емілія Цугорка — державний службовець…

Окремо мій спогад про Людвига Догунека, який навчався ще й у музичній школі, грав на віолончелі, гітарі й час від часу влаштовував нам імпровізовані концерти на перервах. Наразі активнішого хлопця серед однокласників годі й шукати. Працюючи викладачем у педагогічному училищі, він обирався депутатом Стаханівської міської ради, здобув звання «Відмінник народної освіти України». Розповідь про його життєдіяльність у ці роки вміщено на сторінках книги «Золоті зірки міста Стаханова». Нині громадянин Чехії, він грає на восьми інструментах, співає у Пардубіцькому хорі «Орфеус», керує дитячим оркестром. Здобувши другу вищу освіту у Градець-Краловецькому педагогічному університеті, працює вчителем та ще мандрує з дружиною та учнями країнами Європи. Ініціатором цьогорічної зустрічі випускників нашого класу знов-таки є Людвиг Догунек.

Ми пішли в самостійне життя кожен своїм шляхом, але мета в усіх нас була одна — стати справжніми громадянами, гідними тих людей, що нас вивели на широку дорогу.

Віра ГОЛУБ (МОТРИНЕЦЬ).

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*