Понеділок
20 листопада 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

У СТОЛІТНЬОГО МИКОЛИ ДЕРЕВЛЯНИКА

НАВІТЬ НЕМАЄ ЛІКАРНЯНОЇ КАРТКИ

Микола Деревляник живе в Ужгороді. В самому центрі міста. І ви не повірите, але на вулиці Фединця є ще такі дворики із крихітним садом, де можна посидіти на лавочці. 22 жовтня Миколі Івановичу виповнюється сотня. Так-так, цілих сто років.

Охоронець натиснув на якусь гомбичку, і нас пропустили до президента

Якщо ви думаєте, що зустрінете в цій хаті чоловіка, обтяженого прожитими літами, то дуже помиляєтеся. А щодо пам’яті дасть фору чи не всьому поколінню сучасників: розповідаючи біографію, безпомильно називає дати, імена, прізвища й навіть місця, де все те відбувалося.

Народився Микола Деревляник у сім’ї залізничника в місті Кобо в Угорщині у 1917-му, який для нас уже видається легендою. А влітку 1918-го померла його мама. Тата переводять у Кваси, що на Рахівщині, Микола з братом Іваном залишається поки в родичів. Через рік батько вдруге одружився, та рідні не хотіли давати мачусі дітей. «Але нянько в 1921 році привіз нас до Буштина, – посміхається Микола Іванович. – Приїхала й бабуся. Рік була з нами, доки ми призвичаїлися».

У новій сім’ї народилося ще четверо дітей. Проте ніякої різниці мачуха між ними не робила. «Вона була наша друга мамка, дай Бог каждому таку. Ми все були в’єдно, – розповідає ювіляр. І своє дитинство згадує без жодних образ.

Його тато як залізничник мав право 12 разів на рік проїхатися поїздом безплатно, а члени родини – шість разів. Тож якось вони вирішили нащивити тодішнього президента Чехо­словаччини Масарика. Миколі тоді було 15. Дісталися Праги, прийшли на Карловий міст і зупинилися біля резиденції. «Нянько показав якийсь документ і сказав: так і так, ми з Буштина, хочемо поговорити з нашим президентом. Охоронець натиснув на якусь ґомбичку, і вже за п’ять хвилин нас пропустили. Уявляєте, всього за п’ять хвилин! Ми зайшли в кабінет до самого Масарика. Мені дуже запам’яталася його гостра борідка. Він одразу підійшов до стола й спитав, як ся маємо. А наприкінці розмови нам ще й принесли подарунки», – ділиться мій співрозмовник.

«Ми ніколи у вас не знаходимо помилок...»

У 19 Микола пішов у чехо­словацьку армію добровольцем. Каже, служив би вічно, так йому було там добре. «Хлопці, що пішли туди роковати, вийшли іншими людьми, – запевняє. – Стали більш дисциплінованими, відповідальними». А в 1938-му він почав трудову діяльність на пошті. Страшенно любив свою роботу. А ще – природу. 50 років поспіль ходив у походи. Перечинський район знає напам’ять, бо тут його улюблені гори й долини. Коли у профспілці йому давали путівку за самовіддану працю головного касира, часто відмовлявся. Бо впевнений, що нічого кращого від наших Карпат немає! Ну, хіба деколи з родиною вибирався в далекі подорожі. Одного разу із дружиною потрапив на корабель «Адмірал Нахімов». Уночі він плив, а вдень пришвартовувався в різних містах – Сухумі, Батумі, Ялта, Севастополь, Одеса... Корабель був величезний – два басейни, концертні зали, тисяча туристів на борту, декілька сотень обслуговуючого персоналу. «А палуба така чиста, що мош на ній кісто качати», – досі дивується Микола Іванович. У Сочі вони відсвяткували 25-річчя безаварійного плавання «Адмірала Нахімова». Зустрічали їх там із оркестром. Але в майбутньому, як відомо, його таки спіткала аварія...

Ну, а після такого відпочинку на М. Дерев’яника знову чекала напружена робота. І жодна ревізія не знайшла за всі роки в нього ніяких огріхів. Ще й милувалися його почерком: так красиво виписував цифри, ніби йшлося про високу поезію. «Ми ніколи у вас не знаходимо помилок, так не буває, – дивувалися контролери. – Напевно, вас попереджають про наш прихід». Ніяк не могли повірити, що головний касир усе життя працює точно, ніби годинник. А для нього дуже дорогі всі ті роки роботи. Досі любить гуляти на площі біля пошти, де провів половину свого життя.

замість Свальби просто повечеряли. Бо ж війна

А ще Микола Іванович охоче розповідає про свою сім’ю. Одружився він із дівчиною з Перечина. Вона закінчила горожанку і працювала в Хусті, де спочатку трудився й наш ювіляр. Стояв із колегою, а тут повз них проходить Марія – якраз ішла зі служби з церкви. Микола познайомився з нею, провів додому. Пообіцяв, що пообіді знову зустрінуться, але замість цього пішов рибалити з друзями. Досі картає себе за це. У 1941-му вони одружилися. Свальба була скромна – просто повечеряли. Бо ж війна. Але все одно молода мала фату та весільну сукню, а він – святковий костюм. Та через два роки Миколі прийшла повістка. Він став зв’язківцем. Азбуку Морзе пам’ятає до сих пір перфектно.

У 1943-му в нього народилася дочка Любочка. Дружина прислала це повідомлення польовою поштою. І вояка відпустили побачитися з маленькою. Взяв її на руки, а сам думає – чи побачить доню ще колись? Із тими тривогами знову пішов на війну. Набачився всякого: бувало й так, що попереду їде машина, в ній лікар і начальство, а за мить вона вже вибухнула.

Микола ДЕРЕВЛЯНИК досі радіє рідним і життю

Коли приїхав додому, Хуст не впізнав. Мости й дороги розбиті. Та й дружина часто хворіла. Її родичі з Перечина стали просити, щоб перебралися в Ужгород, ближче до них. Керівництво було не проти. Залишалося обміняти житло. Вони мали в Хусті особняк із підвалами, верандою, колодязем у дворі, а натомість отримали однокімнатну квартиру в обласному центрі. Але Микола Іванович зовсім не жалкує. Бо вважає, що тут він був безмежно щасливий. Жив разом із дружиною, котру обожнював, та з дочкою, якій ладен був віддати душу. Але в 1985-му його Марії не стало…

Вже десятки років живе сам. Та по квартирі не видно, що тут мешкає холостяк. Усе сяє бездоганною чистотою. Старий креденц акуратно пофарбований, на ньому бляшанки з назвами круп та спецій – такі червоні, в білий горошок, вони ще півстоліття тому були чи не в кожній хаті. Думаєте, ідеальний порядок – це заслуга родичів або якоїсь прибиральниці? Аж ніяк! Микола Деревлянко цієї фантастичної акуратності навчився ще в чеській армії. Там пряжки, ґомбиці мали просто блищати. А в кишені солдата завжди мусив бути гребінець із хусточкою та дзеркало, голка з ниткою. Коли вояк переходив через капуру, стражник перевіряв, чи все це має при собі. Коли ні, наказував, щоб той узяв усе необхідне з куфра.

Тож не дозволяє господар нікому тут ні прибирати, ні готувати, ні прати йому одяг. Каже, що чудово з цим усім може впоратися й сам. А готувати вміє ще з дитинства. Раніше теж мав багато обов’язків у хаті. І дрова нарубати, й піч затопити. Коли жінка хворіла, виривався в обідню перерву додому. Але не для того, щоб пообідати – аби випрати одяг і вивісити його сушити.

«Він для нас усе! Я ним живу»

Мабуть, сто добрих років йому подарувала саме природа. На своєму велосипеді об’їздив усе Закарпаття. Уявляєте? На велосипеді до Рахова, до Міжгір’я! Він просто прикипів до лісу. Ще й зараз може сісти на електричку і проїхатися аж до Сянок. По дорозі пізнає кожну стежку, кожен звір чи потічок. І природа віддячила йому сповна. Він жодного разу не звертався до лікарів. Хіба що тоді, коли зламав ногу. Тоді медики були приголомшені, що в цієї літньої людини навіть немає лікарняної картки. Микола Іванович каже, що його, слава Богу, нічого не болить. Не знає, де там у нього шлунок, де печінка, а де нирки. Щоправда, коли зламав ногу, вистругав собі паличку. А привіз її з того ж таки лісу.

Він просто безтямно любить каміння та дерева. Замолоду навіть міг собі поліно під подушку покласти. А у дворі якщо бачить дерево, просто розквітає від захоплення. Годинами може розглядати якийсь камінь, милуватися ним, вгадувати, що той зазнав за десятки, а може, й сотні років. Із кожної подорожі йому приносять незвичний камінець. Має їх уже повно в гаражі.

Колись міг узяти палатку й жити в лісі цілий тиждень. У цей час родина за нього страшенно переживала. Казали люди, що десь там на Перечинщині ходить ведмідь. Ану ж, може натрапити на батька. Іноді боялися, чи десь не зустріне гадюку. Але Микола Іванович сприймає природу, як щось цілісне, де зовсім немає місця страху, а є тільки безмежна любов. І каже, що йому нигде в лісі не було страшно, навіть уночі. Траплялося, що ящірки повзають навколо. Забираються йому в чобіт, як малі діти. Хіба цього всього можна боятися?

Жалкує Микола Деревлянко тільки, що його цімбори не дожили до таких гарних літ. А ще вважає, що його мама, мабуть, через те так рано померла, що своє життя йому віддала. Допитливий, життєрадісний, він стверджує, що зовсім не має ворогів. Усіх любить. А що вже казати про найрідніших – зятя та внука Степана, невістку Марину, правнука Андрійка, сватів… «Він для нас усе! – каже дочка Любов Миколаївна, його Любочка. – А я ним живу, ним дихаю».

Мар’яна НЕЙМЕТІ

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
January 2017
 

...