Неділя
25 лютого 2018 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

УКРАЇНЦІ ВОЮВАЛИ З ФАШИСТАМИ

Й ПІД ФРАНЦУЗЬКИМИ ПРАПОРАМИ

За час Другої світової війни, перемогу в якій відзначатимемо незабаром, близько 7 мільйонів українців воювали в радянській армії проти нацистської Німеччини, десятки тисяч – в інших збройних силах антигітлерівської коаліції: американських, англійських, канадських. Найчисельнішою національною групою були українці у французькій армії. Як засвідчують сучасні дослідники, без участі України, її мужніх синів та дочок німецько-радянська війна могла б закінчитися на берегах Тихого океану.

Незважаючи на те, що на початку 1944 року доля нацистської Німеччини вже була вирішена (втративши мільйони своїх солдат на Східному фронті, німецька армія масово відступала), Гітлер все ще намагався в різний спосіб поповнити Вермахт людськими ресурсами. Для цього мобілізація проводилася навіть у трудових таборах, де перебували сотні тисяч юнаків та дівчат, насильно вивезених із України на примусові роботи до третього рейху.

Катастрофічним стало становище німецької армії після висадки англо-американських військ у Нормандії на півночі Франції, тобто відкриття другого фронту в Європі.

Рейд богунівців

Кілька куренів (батальйонів), укомплектованих учорашніми остарбайтерами, після піврічного вишколу німці готували відправити у Францію для боротьби з рухом Опору, який влітку 1944-го вилився у всенародне повстання проти німецьких окупантів. Боротьбою за визволення Франції від нацистів керував генерал де-Голль, який перебував на той час у Лондоні.

Обернуті в безправних рабів, українські хлопці сприйняли мобілізацію до німецького війська як нагоду вирватися з неволі, перейти на бік французьких повстанців і воювати проти спільного ворога, мстити йому за сплюндровану Україну, допомогти французам вигнати гітлерівців із їхньої країни.

Перший військовий ешелон із новобранцями-українцями в німецьких одностроях прибув у Францію 18 серпня 1944 року. Коли на місці постою, що в департаменті Верхня Сона, особовий склад підрозділу відпочивав, його командир осавул (майор) Левко Глоба зібрав таємну нараду зі старшинами (офіцерами), на якій наказав їм довести до своїх підлеглих завдання з підготовки до переходу на бік французьких повстанців. Поручник Возняк одержав завдання терміново зв’язатися з місцевими учасниками антигітлерівської боротьби.

27 серпня 1944 року особовий склад куреня перебував на марші, рухаючись в напрямку м. Везуль. Перед лісом бунчужний (старшина) на прізвище Рудий випустив у небо ракету, що стало сигналом до бою з німцями. Цілу годину тривала рукопашна збройна сутичка, в результаті якої всі 25 німецьких старшин та понад 200 солдатів були вбиті. З українського боку втрати виявилися мінімальними: загинув стрілець Петровський, 8 осіб одержали поранення. Таким чином французькі сили Опору поповнилися 820 українськими вояками, на озброєнні яких було чимало військової амуніції… У цей день українському куреню присвоїли ім’я Івана Богуна – козацького лицаря, наказного гетьмана України.

Вшанування визволителів у Франції

На жаль, коли здійснювався перехід підрозділів на бік французів, одна його сотня перебувала за кілька кілометрів при штабі І полку 30-ї піхотної дивізії Вермахту, тож не могла приєднатися до своїх земляків. Дізнавшись про «зраду», розлючені німці обеззброїли й розстріляли її разом із командирами Базюком, Островським та Андрухом…

Під час короткого відпочинку між боями в розташування української військової частини прибули непрохані гості. Відрекомендувавшись працівниками радянського посольства в Парижі, вони запропонували богунівцям скласти зброю й повернутися до СРСР. Однак курінний Левко Глоба категорично відмовився це робити, сказавши, що всі хлопці воюватимуть до остаточного звільнення Франції від німецьких окупантів. Далі були запеклі бої за села Ля Невель-ле-Се та Конфракур, які взяли з найменшими втратами.

Останньою бойовою операцією куреня на території Франції було звільнення від німців містечка Комебофонтен – важливого стратегічного пункту, в якому перехрещувалися кілька шосейних шляхів. Переконавшись у тому, що чинити опір богунівцям немає сенсу, гітлерівці після невеликого протистояння, організовано здалися в полон.

До зустрічі з регулярною французькою та американською арміями богунівці провели чимало успішних бойових операцій, у результаті яких знищили багато живої сили і техніки ворога, визволили низку населених пунктів. Всюди їх радо зустрічали місцеві мешканці, дякували, дарували квіти, запрошували в гості та пригощали вином. На жаль, на вимогу радянського посольства в Парижі Український курінь ім. Івана Богуна був розформований. Його бійці влилися до регулярної французької армії.

Визволителіnз шевченковим іменем

У цій же місцевості дислокувався військовий підрозділ, у якому також служили колишні українські остарбайтери. Входив він до того ж І полку 30-ї піхотної дивізії Вермахту. У ніч з 26 на 27 серпня 1944 року його солдати блискавично повернули зброю проти німців і перейшли на бік французьких бійців руху Опору. Керували цією сміливою операцією хорунжі Білик та Федорів. Через півтори доби особовий склад куреня налагодив зв’язок із французькими армійцями. З того часу він став називатися Українським куренем ім. Т. Шевченка, очолив його сотник Негребецький.

На рахунку шевченківців було чимало успішних бойових операцій. Так, 31 серпня в короткому, але запеклому бою вони знищили транспортну валку, яка рухалася шляхом Безансон – Вальдагон, 5 вересня разом із французькими побратимами визволили від німців місто Понтарліє, 9 вересня вибили німців із міста Дамблен.
На честь загиблих українських вояків вдячні городяни спорудили пам’ятник, урочисте відкритя якого відбулося вже по війні, 15 вересня 1946 року.

На жаль, бойова співдружність українських та французьких військовиків була припинена в самому її розпалі – 28 вересня 1944 року, і не з їхньої вини. Вона муляла очі тому ж радянському посольству в Парижі, яке наполягло, щоб Український курінь ім. Т. Шевченка також розпустили.

Невдоволені вояки, які за час боїв зріднилися на чужині, були розпорошені по різних військових частинах діючої французької армії.

Українські партизани в лісах Па-де-Кале

Воюючи на теренах Франції з Вермахтом, українські солдати показували високий бойовий вишкіл, хоробрість та героїзм, що належним чином оцінило французьке військове командування. Серед 38 найбільш заслужених вояків, які удостоїлися державних нагород, були сотник, Негребецький, хорунжі Білик, Федорів та інші.

У цей самий час на території Франції успішно діяв український партизанський відділ під командуванням поручника Осипа Круковського. Бійці, а їх було близько 40 осіб, добряче дошкуляли гітлерівцям своїми несподіваними засідками та наскоками, проведенням диверсій на залізничних та шосейних шляхах.

Цікава постать самого командира Осипа Круковського. Наприкінці 40-х років минулого століття він приїхав із Галичини до Франції на заробітки. Працював на фермі, очолював товариство «Просвіта» у м. Сонс, в якому проживало чимало українців. У вересні 1939 року пішов добровольцем до лав французької армії, в якій дослужився до сержантського звання. Через рік демобілізувався й знову повернувся до цивільного життя. З початком Другої світової війни Осип Круковський опинився в Україні, і в 1943 році вступив до дивізії «Галичина». У складі одного з куренів з’єднання, він опинився на території Франції. Військовий ешелон, у якому їхали дивізійники, розбомбило, і вцілілі українці разом із Круковським втекли в ліс. Налагодивши зв’язок із французькими учасниками руху Опору, український загін воював як самостійний військовий підрозділ, а в жовтні 1944 року поповнив ряди французької армії.

Однією з найбільших його бойових операцій стало визволення від гітлерівців м. Льош. Вдячне населення міста влаштувало українцям справжнє свято. В одному з боїв Осипа Круковського поранили, після лікування його комісували, бойові ж побратими залишилися в строю до кінця війни.

У роки Другої світової війни на півночі Франції пліч-о-пліч з французькими патріотами воював партизанський загін, яким керував українець, уродженець Вінниччини, лейтенант радянської армії Василь Порик. Пущені під укіс кілька німецьких ешелонів, знищена військова валка чисельністю близько 200 гітлерівців, визволення в’язнів із табору Бомон департаменту Па-де-Кале – ось неповний перелік всього того, що зробили партизани на французькій землі.

22 липня 1944 року під час виконання бойового завдання Василь Порик разом зі своїм земляком Василем Колесником загинули в бою.

Сьогодні на могилі Національного героя Франції Василя Порика стоїть пам’ятник. Належним чином оцінило його подвиг і керівництво СРСР. За мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з гітлерівцями на території Франції, українцю посмертно, у 1964 році, присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

Проливаючи кров за визволення французького народу від нацизму, наші вояки продовжили героїчну справу свого славетного земляка, графа, генерал-поручника французької армії, кавалера шведського ордена Меча і французького ордена святого Людовика Григора Орлика. Його батько – гетьман України Пилип Орлик, перебуваючи на чужині, до останнього боровся за визволення України з-під московського гніту.

Допомога нині потрібна Україні

З часу боротьби українців за свободу Франції минуло понад півстоліття. Тепер їхні нащадки змушені відстоювати власну незалежність, часом ціною життя. Три роки тому РФ нахабно анексувала Крим, розпалила гібридну війну на сході України, внаслідок чого майже щодня гинуть військові та цивільне населення, Донбас перетворюється на пустелю.

Гідну відсіч ворогові надають Збройні сили України, боєздатність яких підвищується щодня.

Стоячи на вістрі війни з путінською Росією, Україна потребує різнобічної допомоги з боку європейських країн, у першу чергу Франції, з якою в нас давні дружні стосунки, Німеччини, інших демократичних країн світу. Українці особливо сподіваються на нового французького президента, який, хочеться вірити, подвоїть політичний тиск на Росію разом із нинішніми очільниками США та Великобританії, аби вона припинила війну на Донбасі та вивела свої війська з території України. Це їхні попередники Б. Клінтон і Дж. Мейджор, у відповідь на відмову України від ядерної зброї у 1994 році в Будапешті, гарантували захист її території у випадку вторгнення будь-якого агресора.

На жаль, таким агресором виявилася третя з країн-підписантів Будапештського меморандуму – Росія. Позаяк Нормандський формат (ФРН, Франція, Росія, Україна) на перемовинах у Мінську не діє, потрібно, щоб і США та Велика Британія долучилися до нього як гаранти безпеки України.

Водночас Україні в найкоротші строки потрібно здобути статус головного члена поза НАТО, а вже відтак добиватися членства в цій військово-політичній організації.

Василь ЦЕБРИК,
офіцер у відставці, член Національної спілки журналістів України

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
May 2017
 

Навіґація

...