Понеділок
20 листопада 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

Василь ГАБДА: «Є ДВІ ВАЖЛИВІ ДЛЯ ХУДОЖНИКА РЕЧІ – САМООСВІТА ТА САМОЗАПЕРЕЧЕННЯ»

Закарпатський художник Василь Габда за життя отримав знаки особливої шани – звання заслуженного та народного художника України. Та все ж найдорожчою для нього стала премія ім. Й.Бокшая та А.Ерделі. Це був дарунок долі із ще тієї, золотої доби його життя.

ПО СТУДЕНТІВ ПРИЇХАВ АВТОБУС:  «ДІТИ, ІДІТЬ ДОДОМУ, РЯТУЙТЕСЯ!»

З Ерделі він побачився на ужгородській вулиці Собранецькій, коли той роздавав сигарети радянським солдатам. А далі була ні, навіть не дружба. Ерделі став для молодого художника якимсь постулатом. Захоплювала не тільки блискуча техніка, Ерделі – це був політ, це був стиль життя. Захоплювала і його розкішна бібліотека. Ерделі з радістю розповідав молодим про якісь важливі речі у сучасному мистецтві.

Власне, він, як Бокшай та Манайло, став його вчителем в Ужгородському художньо-промисловому училищі. Але спочатку було навчання у Політехнічному інституті у Будапешті. З такими відомими викладачами, як Ґейза Фоні та Єнев Барчай.

Пригадував Габда дуже пронизливий момент інститутської юності. Коли радянські війська входили до Будапешта, студенти рили окопи. Але тільки вони почули звуки першої канонади, коли біля них зупинився автобус. Це про них подбала інститутська професура: діти, ідіть додому, рятуйтеся. Викладачі переймалися тим, що під загрозою зараз життя майбутньої інтелігенції країни.

Архітектурний факультет Будапештського політехнічного інституту для Василя Габди став зовсім логічним продовженням справи батька. Батьки, до речі, навіть умовляли сина залишитися в Будапешті. Але він не міг їх кинути і повернувся в Ужгород. Проте архітектура не стала його долею. Згодом разом з архітектором Шлізінґером він виконав свою єдину архітектурну роботу – засклену споруду в районі Калварії. На жаль, вона не збереглася.

Габда-старший, Габда-молодший та справжнє радянське пиво.

А взагалі вступ до Будапештського інституту – на той час це був неабиякий вчинок. Найперше для батьків Василя. Мати взагалі бачила сина священиком. А батько… Ну, тут варто вставити цілу повість. Але без цього ніяк!

ДЮЛА ГАБДА, ЙОГО РОДИНА, БОРГИ ТА ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА

Дюла Габда зажив слави найкращого у місті будівельника. За його участі навіть відбулася остання реставрація замкової стіни. Заробляв неабикі кошти, але якась фатальна радість могла розвіяти усе за мить. Якось поїздка з друзями в Будапешт обійшлася йому у 8 тисяч тогочасних форинтів. І сталося так, що Дюла Габда, який звів багато добротних будинків в Ужгороді, свою оселю віддав за борги. Почали вони жити в батьків дружини. Саме це обійстя стало родинним гніздом для наступних поколінь.

А сам глава сім’ї, перш ніж повернутися до погідного життя, зазнав ще й російського полону. Він потрапив туди на початку Першої світової. Перебував у Самарі, та й там працював будівельником. Місто одне від одних визволяли то білі, то червоні. Робітники в такі моменти ховалися в цегляних трубах для куріння риби. Щоправда, полонені не голодували. Харчувалися рибою, якої тут було вдосталь. Дюла Габда повернувся додому в 1923-му. А потім були ще примусові роботи на Донбасі.

І аж після цього знову настало патріархальне життя в центрі Ужгорода з численною родиною. Маються на увазі й родичі, яких тут жило чи не піввулиці. Та й взагалі на Черешневій, якою й справді возили черешні зі словацького міста Петровце, на одному боці жили угорці, навпроти – словаки. І нічого, якихось сварок з тих часів не пригадується.

Батько й надалі працював. Причому, з різними архітекторами, та найчастіше з Боніславським. А ще на їхній вулиці жив відомий архітектор Бейла Фодор, художники Адальберт Мартон, Ожват.

А в Ужгороді постала академія на вулиці Ракоці. Табличку з таким написом прикріпив тут, на будівлі вчительської семінарії, Адальберт Ерделі. Він і став її першим ректором. Перші студенти – Ласло і Павло Балли, Юлій Сташко, Роберт Ґроф, Бейла Кална, Василь Габда і його двоюрідний брат Іштван Севке, Павло Бедзір, Семен Мальчицький, Карел Якубек.

Але партія вирішила, що таке місто, як Ужгород, не може мати закладу з надто гучною назвою «академія». І влітку 1946 року тут створили Ужгородське промислово-художнє училище.

ТАК ЩОБ ПРИЙТИ Й ОДРАЗУ ВСЕ ЗАФІКСУВАТИ,  РОЗСТРІЛЯТИ ПРИРОДУ – ТАКОГО НЕ БУЛО

Василь Габда, як юнак із доброю будапештською освітою, був зарахований на останній курс училища, яке закінчив блискуче. І скільки запалу та віри жило в цих коридорах! Ліза Кремницька, Павло Бедзір, Юлій Сташко, Дєрдь Андор, Семен Мальчицький, Гусар... А ще Галя Тищенко, яка стала згодом дружиною Василя Габди.

Музою, навіть так. Вона в будь-якій ситуації вміла створити настрій, врешті, змусити чоловіка працювати: ану, давай, книжку заберемо, бери малого – і в машину, у гори. Адже він не так багато робіт після себе залишив. Бо це було для нього дуже відповідально – створити картину. Дуже довго знаходив тему. Син пригадує зараз, що такого в батька не було, щоб прийшов у гори і все – одразу зафіксувати, розстріляти природу. Якщо зранку приїжджав, то працював до обіду. Якщо опівдні, то до вечора – поки тіні не змінювалися. Завжди компонував, не копіював побаченого.

З цього приводу Антон Кашшай жартував: «Мені не потрібно шукати вигідних позицій для малювання. Бачу на камінні сліди фіолетових фарб і стаю з мольбертом на вивірене Габдою місце».

А взагалі малювати на пленерах – це було для нього стражданням. Казав, що живопис – справа інтимна, з природою треба залишатися наодинці.

Любив працювати в колі сім’ї. Навіть не в майстерні. А завжди в центральній кімнаті. Щоб дружина щось там готувала, малий поблизу крутився. А коли ще й дочка була поруч – тоді він був абсолютно щасливим. А син каже, що взагалі не пригадує батька сердитим. Якщо два потиличники від нього за все життя отримав, то й це, мабуть, перебільшення.

Найгірше було почути від нього: «Ти тровгер!» Тоді вже жити не хотілося. Розумів, що накоїв щось такого!

А от сестра одразу зрозуміла, що стане лікарем. Це вона зі своїм знанням та вмінням продовжила батькові життя на якийсь десяток років. А взагалі Василь Габда, так, як колись його батько, утримував чималу родину – дружину, батьків, дітей, родичів.

І ЩЕ – ПРО ІМПРЕСІОНІЗМ

У них часто бували художники, пригадує син Влад. Важливо було, коли заходили Глюк, Контратович. Манайло міг сказати: «Лоці! То добра робота. Лем там мало не так, туй треба поправити». І нарешті виходило, шо він розкритикував усю роботу. Але Габда все одно до нього прислухався. Бо це був високий технік і великий романтик. І єдиний казкар закарпатського малярства, який почав рухати гори. До того вони зображувалися статично. А Манайло витворив Карпати як Фудзіяму, і це класно! Габда близько двох років разом з Манайлом працював художником у театрі, і це теж були золоті часи.

Та й малював із цими художниками в горах. Але гори любив не тільки як привід для мистецької роботи. Вибирався на вершини на лижах. Мав ще одне захоплення – теніс. І дуже тягнувся до літератури. До кінця життя вночі його можна було застати з книжкою. Засинав десь під ранок. О четвертій, п’ятій. Потім придумали такий засіб, як снодійне, і стало легше.

Але талант Василя Габди для колег був постійним джерелом живлення. Він брав участь в усіх обласних виставках, з 1954 року – в усіх республіканських, багатьох всесоюзних, зарубіжних. Доброзичливо до таланту художника ставилися народний художник колишнього Союзу Тетяна Яблонська, голова Спілки художників СРСР Катерина Бєлашова. Якось на одному засіданні з приводу республіканської виставки Тетяна Ніловна навіть здивувала інших. Бо на таких зібраннях як буває? Всі перемовляються про щось своє. Не дуже переймаються картинами. Сталося так, що робота Габди мала опинитися поза виставкою. Але тут із коридору повертається Яблонська з якоюсь картиною: «Ви це бачили?» . Художниця говорила про щось таке, що не помітити було неможливо. Це була робота Габди.

Проте на персональну виставку не наважувався довго. Звання заслуженого художника Габда отримав 1981 року після тижня закарпатського мистецтва в Москві, звання народного художника – у 2000-му.

Не будемо тут говорити про те, що мають казати мистецтвознавці – про стиль, традицію, пошуки та знахідки. Але є один момент, вирішальний. Для Василя Габди були значимими дві речі – самоосвіта і самозаперечення. Це коли картина була готова, якусь мить тривала радість: щось таке зумів схопити. А назавтра знову чекала робота.

І ще однією його великою любов’ю були імпресіоністи. Любив повторювати Владові: «Якщо прийдеш в якийсь музей, одразу – на верхній поверх, де роботи імпресіоністів». Мабуть, ці хвилі любові ще й досі тривають, але вже у творчості сина.

Мар’яна НЕЙМЕТІ.
 

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
January 2017
 

...