Василь ГАНЧИН: «Терапія — це чорний ящик, в який кидають таблетки,

А хірургія бачить проблему одразу…»

Сьогодні хірургія полегшила собі життя технічними засобами. Але в сучасних умовах їй часто бракує навіть банальних речей, які в цивілізованому світі видаються дрібницями. Про все це — у розмові з головним хірургом Ужгорода Василем Ганчиним.

МЕДИЦИНА — НАУКА НЕТОЧНА. ТУТ ДВА РАЗИ ПО ДВА НЕ ЗАВЖДИ ДАЄ ЧОТИРИ

Василю Васильовичу, вважається, що на Закарпатті сильна школа хірургії. В кого вчилися ви?

— Свого часу мені говорили, що на Закарпатті потрібно 10—15 років для того, аби стати хірургом. За цей період, звичайно, у мене були свої кумири. Як не дивно, це Василь Микита, хоча він був акушером-гінекологом. Але мені страшенно подобалося його ставлення до людей, до своєї роботи. Не можу оминути і Дезидерія Петнегазі, з яким пропрацювали половину мого життя — 30 років! Багато навчився в Боршоша, Медвецького. Багато, дуже багато імен можу назвати. Був ще в моєму житті і київський етап, де я навчався на кафедрі В.Братуся. Двічі міністр, двічі ректор, дивовижна людина! За два роки я не чув жодного прикрого слова про нього ні від санітарки, ні від лікаря. Це дуже рідкісна штука, аби про шефа ніхто не був поганої думки. Дякую долі, що я працював у серйозних хірургічних школах.

Пам’ятаєте і свої перші помилки?

— Є такий заїжджений вислів: «Хірург помирає разом зі смертю свого пацієнта». Але коли він перестане вмирати, перетворить свою справу в ремесло. Пригадую, як на початку моєї лікарської діяльності мені довірили оперувати деструктивний апендицит однієї літньої жінки. Як ми не боролися з ускладненнями, врятувати її не вдалося. Я й досі пам’ятаю її живіт, її очі. Уже коли працював в цій лікарні й мав певний рівень досвіду, мені знову трапився випадок із горезвісним апендицитом. В той час не всі аналізи ми мали змогу зробити. В анамнезі хворий геть заперечував цукровий діабет. А виявилося, що вміст цукру в крові в 5 разів перевищує норму. Скільки ми не билися над цим пацієнтом, він помер. У таких ситуаціях шукаєш власні проблеми, помилки. Ніби прооперував вчасно, якісно, а таке ось стається. Такі сліди залишаються на все життя.

Багато хто з лікарів вважає, що медицина — наука неточна. Тут два рази по два не завжди дає чотири. Тому дуже добре, коли діє колективний розум. І що в медицині є таке правило, як консиліум. Найперше потрібно відповісти собі, пацієнту й родині: чи потрібна ця операція? Що дасть ця корекція? Є ще одна дуже важлива річ — післяопераційний період. Колись його фінансувала держава. Тепер тягар цього періоду лягає на плечі рідних хворого. Академік Шалімов у таких випадках говорив про операцію відчаю. Коли знаєш напевно, що операція не допоможе. Але це останій шанс із мільйона. Проте не всі можуть впоратися з проблемами, які виникають після операції. І це дуже боляче.

Василю Васильовичу, можливо, це хибна думка, але більшість вважає, що хірургія в нас справді сягнула високого щабля. А от консервативна медицина — ні.

— З цього приводу кажуть, що терапія — це чорний ящик, в який кидають таблетки. І не завжди знають, що з того вийде. Хірургія натомість результат отримує набагато швидше. Але й тому, що бачить проблему одразу. Але саме без терапії хіругія не могла би піти далеко. Бо лікарі нам підказують: в цього пацієнта треба зміцнити серце, в цього — звернути особливу увагу на печінку.

ТІЛЬКИ Й ЧУЄШ, ЩО ХІРУРГ — ЦЕ УБИВЦЯ, ХАПУГА, ПРОДАВЕЦЬ ОРГАНІВ. І ЦЕ СПРАЦЬОВУЄ, НА ЖАЛЬ

Технічне оснащення для хірурга важливе. Але чи не дає воно привід більше покладатися на машину, ніж на досвід?

— Колись академиік Шалімов оперував у Штатах. І тамтешні лікарі були шоковані, що він, академік з таким іменем, всі етапи оперативного втручання проводить вручну. В них багато справді покладаються на техніку.

Так, одна з наших учениць поїхала в Чехію. І от їй потрібно взяти в паціента пункцію підключичної вени. Їй приносять п’ять апаратів. Ось вам, будь ласка, з яким будете працювати? Чи під час операції питають: який вам скальпель — номер 22 чи 11?

А ми тут взагалі раді, що маємо бодай якийсь скальпель, яким можна розрізати шкіру і дістатися до операційного поля.

Але повернемося до технологічного оснащення. Тут багато  залежить від головного лікаря. Так от, Іван Курах дуже багато зробив саме в цьому ракурсі. Незважаючи на всі рогатки, які нам ставлять. Адже ми на так званому залишковому фінансуванні. Я, наприклад, зовсім не розумію, чому це погано, якщо до нас приїжджають оперуватися люди з інших районів. Якщо звертаються, значить недаремно. Значить, чули про успішні результати. Але уявіть ситацію. Приходить до нас людина з апендицитом із Рахова чи Тячева. Їй кажуть: вам треба оплатити госпіталізацію, ліки. А чому б нашому меру не пишатися, що в його місті є така лікарня і такі лікарі! А він бідкається: знаєте, вони з’їли кашку, яка мала дістатися жителю Ужгорода.

І все ж, особливо останнім часом, наростає страх перед лікарями. Чим, на вашу думку, це спричинено? Неплатоспроможністю українців? Страхом зустрітися з нефахівцем?

— Хоча і з’явилася сучасна діагностика, багато проблем взяла на себе, зокрема, ультразвукова, але люди бояться звертатися до лікарів. А коли й приходять, то часто тоді, коли хвороба заходить далеко. І не розуміють, що чимшвидше вони прийдуть, тим легше буде впоратися з їхніми проблемами лікарям. Багато цьому сприяє і преса. В гонитві за сенсаціями журналісти підгодовують народ страхітливими історіями. Тільки й чуєш, що хірург — це вбивця, хапуга, продавець органів. І подібне спрацьовує, на жаль.

Але не будемо закінчувати нашу розмову мінором. Василь Ганчин цими днями святкує свій 60-літній ювілей. Заступник головного лікаря ЦМКЛ м.Ужгород Володимир Шпонтак розповідає, наприклад, що його колега — цікава, сучасна, весела і дуже активна людина. Нехай так триває завжди! І, звичайно, хай ювіляра ніколи не зраджує здоров’я.

Розмовляла
Марина БОДНАР.

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*