Сьогодні хірургія полегшила собі життя технічними засобами. Але в сучасних умовах їй часто бракує навіть банальних речей, які в цивілізованому світі видаються дрібницями. Про все це — у розмові з головним хірургом Ужгорода Василем Ганчиним.
МЕДИЦИНА — НАУКА НЕТОЧНА. ТУТ ДВА РАЗИ ПО ДВА НЕ ЗАВЖДИ ДАЄ ЧОТИРИ
Василю Васильовичу, вважається, що на Закарпатті сильна школа хірургії. В кого вчилися ви?
— Свого часу мені говорили, що на Закарпатті потрібно 10—15 років для того, аби стати хірургом. За цей період, звичайно, у мене були свої кумири. Як не дивно, це Василь Микита, хоча він був акушером-гінекологом. Але мені страшенно подобалося його ставлення до людей, до своєї роботи. Не можу оминути і Дезидерія Петнегазі, з яким пропрацювали половину мого життя — 30 років! Багато навчився в Боршоша, Медвецького. Багато, дуже багато імен можу назвати. Був ще в моєму житті і київський етап, де я навчався на кафедрі В.Братуся. Двічі міністр, двічі ректор, дивовижна людина! За два роки я не чув жодного прикрого слова про нього ні від санітарки, ні від лікаря. Це дуже рідкісна штука, аби про шефа ніхто не був поганої думки. Дякую долі, що я працював у серйозних хірургічних школах.
Пам’ятаєте і свої перші помилки?
— Є такий заїжджений вислів: «Хірург помирає разом зі смертю свого пацієнта». Але коли він перестане вмирати, перетворить свою справу в ремесло. Пригадую, як на початку моєї лікарської діяльності мені довірили оперувати деструктивний апендицит однієї літньої жінки. Як ми не боролися з ускладненнями, врятувати її не вдалося. Я й досі пам’ятаю її живіт, її очі. Уже коли працював в цій лікарні й мав певний рівень досвіду, мені знову трапився випадок із горезвісним апендицитом. В той час не всі аналізи ми мали змогу зробити. В анамнезі хворий геть заперечував цукровий діабет. А виявилося, що вміст цукру в крові в 5 разів перевищує норму. Скільки ми не билися над цим пацієнтом, він помер. У таких ситуаціях шукаєш власні проблеми, помилки. Ніби прооперував вчасно, якісно, а таке ось стається. Такі сліди залишаються на все життя.
Багато хто з лікарів вважає, що медицина — наука неточна. Тут два рази по два не завжди дає чотири. Тому дуже добре, коли діє колективний розум. І що в медицині є таке правило, як консиліум. Найперше потрібно відповісти собі, пацієнту й родині: чи потрібна ця операція? Що дасть ця корекція? Є ще одна дуже важлива річ — післяопераційний період. Колись його фінансувала держава. Тепер тягар цього періоду лягає на плечі рідних хворого. Академік Шалімов у таких випадках говорив про операцію відчаю. Коли знаєш напевно, що операція не допоможе. Але це останій шанс із мільйона. Проте не всі можуть впоратися з проблемами, які виникають після операції. І це дуже боляче.
Василю Васильовичу, можливо, це хибна думка, але більшість вважає, що хірургія в нас справді сягнула високого щабля. А от консервативна медицина — ні.
— З цього приводу кажуть, що терапія — це чорний ящик, в який кидають таблетки. І не завжди знають, що з того вийде. Хірургія натомість результат отримує набагато швидше. Але й тому, що бачить проблему одразу. Але саме без терапії хіругія не могла би піти далеко. Бо лікарі нам підказують: в цього пацієнта треба зміцнити серце, в цього — звернути особливу увагу на печінку.
ТІЛЬКИ Й ЧУЄШ, ЩО ХІРУРГ — ЦЕ УБИВЦЯ, ХАПУГА, ПРОДАВЕЦЬ ОРГАНІВ. І ЦЕ СПРАЦЬОВУЄ, НА ЖАЛЬ
Технічне оснащення для хірурга важливе. Але чи не дає воно привід більше покладатися на машину, ніж на досвід?
— Колись академиік Шалімов оперував у Штатах. І тамтешні лікарі були шоковані, що він, академік з таким іменем, всі етапи оперативного втручання проводить вручну. В них багато справді покладаються на техніку.
Так, одна з наших учениць поїхала в Чехію. І от їй потрібно взяти в паціента пункцію підключичної вени. Їй приносять п’ять апаратів. Ось вам, будь ласка, з яким будете працювати? Чи під час операції питають: який вам скальпель — номер 22 чи 11?
А ми тут взагалі раді, що маємо бодай якийсь скальпель, яким можна розрізати шкіру і дістатися до операційного поля.
Але повернемося до технологічного оснащення. Тут багато залежить від головного лікаря. Так от, Іван Курах дуже багато зробив саме в цьому ракурсі. Незважаючи на всі рогатки, які нам ставлять. Адже ми на так званому залишковому фінансуванні. Я, наприклад, зовсім не розумію, чому це погано, якщо до нас приїжджають оперуватися люди з інших районів. Якщо звертаються, значить недаремно. Значить, чули про успішні результати. Але уявіть ситацію. Приходить до нас людина з апендицитом із Рахова чи Тячева. Їй кажуть: вам треба оплатити госпіталізацію, ліки. А чому б нашому меру не пишатися, що в його місті є така лікарня і такі лікарі! А він бідкається: знаєте, вони з’їли кашку, яка мала дістатися жителю Ужгорода.
І все ж, особливо останнім часом, наростає страх перед лікарями. Чим, на вашу думку, це спричинено? Неплатоспроможністю українців? Страхом зустрітися з нефахівцем?
— Хоча і з’явилася сучасна діагностика, багато проблем взяла на себе, зокрема, ультразвукова, але люди бояться звертатися до лікарів. А коли й приходять, то часто тоді, коли хвороба заходить далеко. І не розуміють, що чимшвидше вони прийдуть, тим легше буде впоратися з їхніми проблемами лікарям. Багато цьому сприяє і преса. В гонитві за сенсаціями журналісти підгодовують народ страхітливими історіями. Тільки й чуєш, що хірург — це вбивця, хапуга, продавець органів. І подібне спрацьовує, на жаль.
Але не будемо закінчувати нашу розмову мінором. Василь Ганчин цими днями святкує свій 60-літній ювілей. Заступник головного лікаря ЦМКЛ м.Ужгород Володимир Шпонтак розповідає, наприклад, що його колега — цікава, сучасна, весела і дуже активна людина. Нехай так триває завжди! І, звичайно, хай ювіляра ніколи не зраджує здоров’я.
Розмовляла
Марина БОДНАР.
Залишити коментар