П’ятниця
24 листопада 2017 р.
Електронна версія газети
Нехай у ваш дім приходять тільки добрі новини

Василь Кобаль: «Моя робота мені завжди подобалася, приносила задоволення»

Заслужений працівник культури України Василь Васильович Кобаль понад півстоліття свого життя присвятив культурі. Відомий поет-пісняр, журналіст, культурний діяч зробив вагомий внесок у становлення та розвиток культурно-мистецького життя Закарпаття, України. 13 червня йому виповнилося 70 років. З нагоди цієї дати ми напросилися до  ювіляра на розмову.

Василю Васильовичу, вже понад 50 років ви працюєте в культурі. Яка подія у вашому житті навернула вас на цей шлях?

– Якось так усе склалося, що потихеньку крок за кроком я вийшов на цей шлях, звичайно, не без поводирів і наставників. А ще моя мамка гарно співала, і в нашій хаті часто лунала народна пісня. Вона знала багато легенд, казок та бувальщин. Я зростав в оточенні чарівної природи, виховувався на прикладах пошани до народної творчості, звичаїв та обрядів рідного села, рано проявив любов до музики та співу, добре грав на гармошці, баяні, любив читати книжки. А навчаючись у школі,  співав у хорі,  трохи згодом і сам створив хоровий колектив і керував ним.

Нині у вашому творчому доробку вже є кілька поетичних збірок. Пісні на ваші вірші виконують відомі хорові колективи, співаки. Чи пам’ятаєте, коли написали свій перший вірш?

– Звичайно, що пам’ятаю. Мені було 10 років, а вірш називався “Весна” і був опублікований у республіканській газеті для піонерів “Зірка”. Ще через кілька років, не володіючи нотною грамотою,  почав складати  перші мелодії на власні слова, а також на слова сучасних поетів. Мої вірші “Зацвіли у саду абрикоси”, “Зоряна ніч”, “Горніст”, “Над Латорицею” та інші друкувалися в Іршавській районній газеті “Нове життя”, обласній “Закарпатська правда” тощо.

А коли побачила світ ваша перша збірка поезій?

– Здається, це був 2002 рік, а збірка називалася “Приспані тривоги”. Відтоді вийшли друком ще кілька моїх книжок.

Майже 20 років ви керували Закарпатським обласним будинком народної творчості. Це були роки, коли Радянський Союз був уже на межі розвалу. Як вам працювалося у той нелегкий час?

Творча молодість баяніста Василя КОБАЛЯ.

– Зізнаюсь, було важко. Особливо у другій половині 80-х років, коли були страшна інфляція, безробіття, місяцями не виплачували заробітну платню. Іноді замість грошей давали продукти харчування. А мені в той час доводилось “позичати у Сірка очі”, обіцяючи, що зарплатню ще виплатять. Особливо в цій ситуації страждала наша культура. Багато людей повиїжджало за кордон. Пам’ятаю, що якось ми не мали грошей, аби закупити дрова для опалення робочих кабінетів. А у нас тоді ще було пічне опалення. Тому довелося самим заготовляти дрова... Наша робота пов’язана з виїздами у райони, але грошей на відрядження нам тоді не виділяли. Та ми якось знаходили можливості, коли це було необхідно. Народ був забутий і покинутий, кожен виживав, як міг.

Культурне життя нашого краю впродовж десятиріч проходило за вашої безпосередньої участі й на ваших очах. У яких районах Закарпаття народна творчість збереглася найкраще і чому?

– Закарпаття – унікальний багатонаціональний край, справжній Вавилон, де переплелися десятки різних культур. Споконвіку тут живуть українці, угорці, словаки, румуни, євреї та багато інших народів. Кожен з них має свою унікальну національну культуру, яку намагається зберегти за будь-яких обставин. У нас є села, де компактно живуть румуни, словаки. Це дозволяє краще берегти свою мову, культуру, пом’якшує асиміляцію. У такій ситуації спостерігається взаємовплив культур. Це — природне явище, і його не можна уникнути, але можна послабити чи підсилити. Саме це збагачує національні культури, робить наш край унікальним і неповторним. Гадаю, що найкраще свою культуру в нашому краї бережуть гуцули Рахівщини, румуни на Тячівщині, угорці Берегівщини. Багатою народною культурою славляться Іршавський та Воловецький райони, місто Мукачево. Така тенденція загалом зберігається вже не перше десятиліття. Звичайно, це не випадково і має своє пояснення. Дається взнаки й географічне розташування району, етнічний склад населення, його історія. Не можна заперечувати й роль особистості. Багато залежить від керівника районного відділу культури, його ставлення до роботи. Пам’ятаю, як свого часу на новий щабель розвитку підняв культуру Іршавщини Юрій Глеба разом з іншими колегами однодумцями, без яких зробити це було б неможливо. Тоді там культурно-мистецьке життя кипіло. Зросла кількість аматорських та професійних колективів, проводилися концерти, фестивалі, виставки. У 80–90-ті роки на Іршавщині працювало понад 40 хорів, 10 ансамблів пісні й танцю. Далеко за межами області гриміла слава про народний хор “Боржава” села Довге, народний самодіяльний фольклорний ансамбль “Іршава”, народний фольклорний ансамбль “Приборжавська долина” села Приборжавське…

Нині в Іршавському районі, на жаль, ситуація трохи погіршилась, як і в багатьох інших. Спостерігається загальна тенденція зникнення самодіяльних художніх колективів, що є наслідком науково-технічого прогресу, глобалізації світу, це призводить до взаємопроникнення культур, поступового невпинного послаблення народної культури. Вже не перше десятиліття триває справжня війна культур як в Україні, так і в цілому світі. Війна між народною культурою, що своїм корінням сягає глибини тисячоліть, і масовою. І ми повинні пам’ятати, що, зокрема, остання призводить до втрати національної культури, її  етнічної самобутності, а ще веде до асиміляції та зникнення народу.

У вас великий життєвий досвід. Що вважаєте своїм найбільшим досягненням?

— Мене трохи мучить совість, що, займаючи відповідальні посади, не завжди зміг допомогти культпрацівникам, коли ті того потребували... Але чогось вдалось і досягти, коли працював директором будинку народної творчості, а згодом і в управлінні культури облдержадміністрації. Зокрема, причетний до виходу першого номера журналу “Культурологічні джерела”, що нині видається обласним організаційно-методичним центром культури за фінансової підтримки облуправління культури. Він виходить уже понад десять років. Такий журнал дуже потрібний, особливо працівникам культури, адже в ньому висвітлюється культурно-мистецьке життя краю. З роками його цінність тільки зростатиме. Впевнений, що до нього неодмінно звертатимуться культурологи, які вивчатимуть народну культуру початку ХХІ століття. До слова, працюючи над книжкою “І проросли зерна духовності”, ми опрацювали і використали деякі статті, опубліковані в “Культурологічних джерелах”. Пригадую, що кілька років тому журнал став лауреатом обласного конкурсу, який провели Закарпатське регіональне відділення Асоціації міст України та коаліція громадських організацій «За майбутнє Закарпаття». За мого керівництва у 1997 році при Закарпатському обласному центрі народної творчості була створена наукова культурологічна лабораторія, працівники якої займалися вивченням і збереженням нематеріальної культурної спадщини Закарпаття. Першим для дослідження було обрано Іршавський район. У селі Арданово разом із відомим науковцем-фольклористом Іваном Хлантою ми записали сотні пісень, що згодом були опубліковані у збірниках “Ой видно село” та “Пісні Іршавщини”. Збірники засвідчують багатство пісенної культури долинян, її жанрове розмаїття, спорідненість з українською піснею. Якби донині працювала ця лабораторія, ми змогли б зберегти багато унікальних скарбів народної творчості, що сьогодні безповоротно втрачені. А ще у 1989-му ми започаткували щорічний фестиваль “Вертеп”, який успішно проводиться і нині.

Чи доводилося вам колись за своє життя, займаючи певну посаду, виконувати роботу, що не подобалася?

– Такого не пригадаю... Робота мені завжди  приносила задоволення...

Пане Василю, в чому вбачаєте сенс життя?

– Сенс життя бачу в сім’ї і роботі. Коли людина займається улюбленою справою, а ще й у сім’ї у неї все гаразд — то вона щаслива.

Людина, на вашу думку, створена для щастя?

– Гадаю, що людина приходить у цей світ, щоб виконати тут, на Землі, певну місію. І в цьому контексті сенсом нашого життя є робота над собою, щоб найповніше виявити свій потенціал, закладений у нас Всевишнім... А чи буде вона щаслива при цьому, вже інше питання...

Володимир МИШАНИЧ.

Довідка «НЗ»
Василь Кобаль народився 13 червня 1943 року в селі Арданово Іршавського району в селянській родині.
У 1959 році вступив на навчання в Мукачівське педучилище, музичний відділ якого закінчив у 1962 році. Ще в училищі створив низку пісень, керував художніми колективами, зокрема молодіжним хором села Арданово, був учасником народної чоловічої капели вчителів Мукачівського району.
Після училища працював учителем музики і співів на Полтавщині.
У 1966 році створив на Іршавщині самодіяльні хори в селах Загаття та Луково. У 1970 році хор села Луково під його керівництвом отримав срібну медаль на Всесоюзному огляді народної творчості.
З 1969 року працював спочатку директором районного Будинку культури, а згодом – завіду­вачем відділу культури Іршавського райвиконкому. У цей період за його ініціативи та участі створюється народний ансамбль пісні і танцю “Верховина” Іршавського РБК, що здобув широкої слави і визнання.
Відтак, закінчивши  заочно Київський державний інститут культури ім. О.Є.Корнійчука, з 1978 до 1981 року працював директором Закарпатської обласної філармонії, потім майже 20 років – директором Закарпатського обласного будинку народної творчості, а з 2001 по 2005 роки – заступником начальника управління культури Закарпатської обласної державної адміністрації. З січня 2006 року і донині В.Кобаль – керівник літературно-драматичної частини Закарпатського обласного державного українського музично-драматичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв.
Він автор чотирьох поетичних збірок – “Приспані тривоги” (2002), “Хай годинник одлічує час” (2006), “Смерековий камінь” (2010), “Славну вісточку почуйте”, збірки творчих портретів видатних митців Закарпаття “Через плин років...” (2001), один з авторів книги “Овиди дивосвітів”  (2000) та один з трьох авторів книги нарисів про культуру Іршавщини – “І проросли зерна духовності...” (2010). Упорядкував кілька збірників народних пісень.
У творчому доробку В.Кобаля понад 200 пісень, а також близько 300 віршованих творів, три окремі драматичні твори та сотні газетних і журнальних статей, рецензій, журналістських розвідок тощо.
Нагороджений відзнакою Закарпатської обласної державної адміністрації та Закарпатської обласної ради “За розвиток регіону” (2003), почесною відзнакою Міністерства культури і мистецтв України “За багаторічну плідну працю в галузі культури” (2003), а також багатьма грамотами Міністерства культури і туризму України, Закарпатської облдержадміністрації, Закарпатської обласної ради.
Василь Кобаль – член творчої спілки «Асоціація діячів естрадного мистецтва України» (з 1992 р.), член Національної ліги українських композиторів (з 1994 р.), Національної спілки журналістів України (з 2000 р.) та Національної спілки театральних діячів України (з 2008 р.), заслужений працівник культури України (2009).

Свіжий номер газети

новини

Calendar

Пн
Втр
Срд
Чтв
Птн
Сбт
Ндл
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 
June 2015
 

...