ВАСИЛЬ ВОВЧОК ЧУВ, ЯК СПІВАЮТЬ ГОРИ…

Цими днями відомому письменнику виповнилося б 80 років

Буває, що, зайшовши в творчих справах у Спілку письменників, мимоволі озираюся: “А де Вовчок?”. Життя письменницької громади упродовж багатьох-багатьох літ не уявлялося без нього. За натурою “жайворонок”, він прокидався на світанку і одразу ж на роботу — в клуб спілки, де директорував не один десяток років. Дружина, Юстина Михайлівна, то сердилась, то жартувала: “Міг бись, чоловіче, вже там і спати”. Що ж, і таке траплялося. Затягнуться, бувало, розмови на літературно-життєві теми до світанку, то навіщо вже йти додому? Василь Юрійович залишався на робочому місці.

Поїздки в гори, зустрічі з вівчарями — то була його велика стихія

Він дійсно жив турботами, проблемами і радощами спілки. До нього звертались письменники за порадою, по допомогу, комунікабельність В.Вовчка вражала. Успішно знаходив спільну мову з редакторами газет, видавцями. Умів бути “своєю людиною” і в коридорах влади. Не одному із спілчанців завдяки цьому посприяв у вирішенні найболючішого питання — отриманні квартир. Міг чудово підтримати будь-яку компанію. А до чого вже був, як кажуть, легким на підйом, і говорити нічого. У другій половині минулого століття зустрічі читачів із письменниками були особливо популярні. Школи, виробничі колективи, сільські громади змагалися між собою — хто краще організує зустріч із літераторами. Бо ж, як правило, їхній приїзд не обмежувався тільки виступами. Потім були розлогі публікації в газетах, які друкувались під рубриками “3 блокнота письменника”, “Письменник повернувся з відрядження”, “На бистрині життя”. Такі матеріали, написані свіжо, порушували наболілі проблеми, тому і сприймалися читачами з особливою цікавістю. Кажучи сучасною мовою, письменники могли створити неабиякий піар, зрушити з місця вирішення багатьох важливих питань, до яких у місцевої влади не доходили руки або ж просто ігнорувалися нею. Так от, Василь Юрійович тільки-но отримав сигнал, що треба кудись їхати, негайно організовував “письменницьку бригаду”, вирішував питання щодо транспорту. Миттю зв’язувався із своїм найкращим другом, директором облкниготоргу Михайлом Васильовичем Сакалошем. Той виділяв із запасників бази книги закарпатських письменників для їхнього розповсюдження між читачами. Далі Василь Юрійович зазвичай телефонував у редакцію “Закарпатської правди”, на радіо, телебачення: “Їдемо на Воловеччину. Чекайте, хлопці, гарних матеріалів”. Охочих їхати з Вовчком було завжди багато. Бо всі знали, що в його компанії буде весело, цікаво і неодмінно будуть нові враження, які письменнику завжди потрібні.

Багато хто з вівчарів був знайомий з ВОВЧКОМ особисто.

Поїздки в гори, зустрічі з вівчарями — то була стихія Василя Юрійовича. Сам бо ж у дитинстві вівчарив і добре знав радощі й труднощі непростої вівчарської роботи.

Одного літа ми поїхали на полонину Плай на Воловеччині. Одним з найбільших вражень було те, що вівчарі, як виявилося, знали Вовчка особисто. Один із них у минулі роки познайомився з письменником тут, на полонині. Інший — у сільському клубі, де поет читав вірші. А наймолодший знав письменника ще зі школи. Він і розповів дотепну бувальщину, що трапилася з ним в учнівські роки:

— Приїхали до школи письменники. Учителька представила їх учням: це — Поліщук, це — Скунць, а це — Вовчок. Почувши прізвище Вовчок, я підняв руку, щоб учителька дозволила звернутися до гостей. Вона дозволила, бо знала, що дуже люблю літературу. А я запитую: “Ми вже знаємо Вовчка. Най би нам розповів більше про панів проклятих і кріпаків нещасних. А ще, як він боровся проти царизму й кріпацтва”.

Василь Вовчок, Петро СКУНЦЬ і Павло добрянський.

Клас заціпенів. Поліщук і Вовчок також. Тільки Скунць аж закашлявся від сміху, ще й похвалив мене за сміливість. Учителька не розгубилась і каже: “Діти, ви вже знаєте творчість Марка Вовчка. А сьогодні ми познайомимось із Василем Вовчком, який до кріпосницького ладу нічого не має”.

Вівчарі, як правило, довго придивляються до незнайомців, перш ніж стати з ними в довірливу бесіду. Але в даному разі зустрі­лись давні знайомі, майже друзі. На прохання В.Вовчка вони винесли із колиби трембіту. Побачити письменника із трембітою в руках — це вже враження. Але почути, як він вправно, з натхнен­ням трембітає і над полониною лине одвічне “тур-ру-тур-ру” — клич вівчарів, голос карпатського літа — це справді щось неймовірне. Далі, перехиливши “за зустріч” чарчину, Василь Юрійович заграв і на сопілці. Тут він був неперевершеним. Це визнали усі — і письменники, і вівчарі. Тоді ж я вперше побачив, як на полонин­ській ватрі готується кулеша. Василь Вовчок попросив довірити йому цю справу. І знову він на вершині успіху. Письменникову кулешу хвалили вівчарі. Казали, що нічим не гірша від їхньої, правда, якщо, крім бринзи, приправити її ще й чаркою привезеної в подарунок паленчини.

У підвечір’я, коли сонце почало хилитися до спочинку, ми не могли намилуватись красою краєвидів. Василь Юрійович мовив: “Ви чуєте, як співають гори?”. Ми переглянулись. Бо навколо панувала райська тиша. А він, насолоджуючись тією беззвучною музикою гір, повторював: “Слухайте, слухайте! Гори справді співають”. І ніхто йому не перечив, бо це справді було так.

Рідко знайдеш людину, котра могла так радіти появі нового таланту

Розповідають, ще наприкінці 50-х років Василь Вовчок повернувся із поїздок на Міжгірщину з радісним відкриттям: “Ви уявляєте? Ні, це неможливо уявити, треба самому побачити цього талановитого юнака. І розповів про десятикласника з Міжгір’я — напрочуд талановитого юного поета Петра Скунця. Одне засмучувало В.Вовчка, що той, круглий відмінник, хотів стати лікарем. Василь Юрійович переконував його вступати на філологічний факультет. І переконав вже тільки тоді, коли випускник приніс документи в приймальну комісію. Потім, за словами самого Петра Скунця, особисто завів його, студента-першокурсника в кабінет тодішнього директора видавництва “Карпати” Василя Фесенка і переконав, що першу збірку молодого поета треба видавати негайно. Видавець підтримав В.Вовчка. Правда, не обійшлося без “інциденту”. Коли директор тиснув руку Петрові Скунцю, вітаючи з творчою перемогою, з тим, що отак, на місці, невідкладно прийнято рішення щодо видання його першої книжки, молодий поет так струсонув над канцелярським столом директорську руку, що в неї вп’ялося перо чорнильної ручки, якою тоді писали. Тепер таке “знаряддя праці” навіть у музеї не побачите. А в ті далекі часи саме канцелярська ручка із сталевим пером спричинила незначну виробничу травму керівнику видавництва. На щастя, це аж ніяк не вплинуло на результат домовленості, і в 1961 році вийшла в світ збірка поезій “Сонце в росі” — перша в творчому доробку 19-літнього поета.

З легкої руки В.Вовчка ввійшли в літературу і колишній учень Хустського медучилища, а потім лікар  Карло Копинець, і Василь Ігнат із Стеблівки, що на Хустщині. А скільком молодим він допоміг пробитися на шпальти газет, журналів! У 1967 році працював у редакції газети “Молодь Закарпаття”, яка відновила свій вихід після розукрупнення областей і районів (була і така політично-адміністративна акція). Тоді, в редакції молодіжки, мені випала нагода познайомитись із відомим закарпатським поетом. До цього часу я знав його як автора слів особливо популярної у 60—80-ті роки пісні “Орденоносне Закарпаття”, збірок “Добрий день”, “Веселки воду п’ють”, “3 гір Карпатських…”. Він, прочитавши вірші з мого зшитку, сказав: “Буде добра добірка! Наберися терпіння і жди. Бо не все залежить тільки від мене”. Я повернувся у Королево. Розгортаю один, другий, третій номер “Молоді Закарпаття”, а обіцяної добірки нема. Ну, думаю собі, і без моїх віршів у редакції такого добра досить… Може, Вовчок знайшов щось краще… Аж ось, мені, школяреві, на домашню адресу надійшов лист від самого Вовчка. На конверті — московський штемпель. З нетерпінням розриваю його і читаю: “Дорогий Васильку! Готував добірку і не встиг здати. Раптово поїхав на навчання (двомісячні курси при Літінституті ім. Горького). Вибач, що так вийшло. Хоч іти до читача ніколи не пізно.

Ти, Васильку, пиши. Головне, шукай себе такого, яким ти і тільки ти маєш бути. І завдання, на мою думку, теж одне у поета, митця — бути потрібним хліборобу і сталевару, учителю і бійцю. В якій би формі ця допомога не виявлялася.
Гуманність, благородність, любов і краса природи — чи не це і є тим, з чим поет має іти до людей. Я не повчаю. Це не в моїй манері, бо й сам ще вчуся і буду до смерті учнем.

…Будь самим собою. Вчися, приглядайся, слухай поради (а їх надто багато зараз!) і працюй. Стій не на Королівському замку, а на Говерлі.

…3 гір далеко видно й чути!

Бути улюбленим поетом у чесного люду (простого, роботя­щого, не в злодіїв та демагогів) велике щастя. Я його хотів би відчути у всій повноті. Це важко, але треба цього прагнути. Бажаю тобі, тезку, цього щастя!”.

На жаль, давно вже немає серед нас Василя Вовчка, але живе його творчість. Не втрачають своєї глибинної суті рядки його поезій “Матері”, “Вівчарики, я не забув про вас”, “Хліб починається з любові”. При всьому розмаїтті поетичних талантів на Закарпатті, всій Україні, тільки він зумів по-своєму, так проникливо, з любов’ю до верховинців сказати про отчий край:

Тут життя не на колесах —
На людських плечах.
Сильний тут зостався жити,
А слабий зачах.

Коли буваю в горах, на думку обов’язково приходять ці рядки і незабутні слова про те, що треба слухати, як співають гори. У них весь щирий і самобутній співець наших долин і гір — Василь Вовчок!

Василь ГУСТІ.

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*