Василь ГУСТІ: «ПОГАНЕ ЗГАДУВАТИ НЕ ХОЧЕТЬСЯ, АЛЕ З НЬОГО ВИНОСИШ УРОКИ»

У 65 саме час озирнутися назад і з висоти набутого життєвого досвіду оцінити пройдений етап, аби далі будувати плани на майбутнє. Оскільки знаний поет, прозаїк та перекладач, уже втретє голова крайового осередку Національної спілки письменників України і заслужений працівник культури Василь Густі цього понеділка якраз відзначив таку гарну дату, ми запросили його до розмови.

«У 18 років я дізнався, що є… буржуазним націоналістом»

Василю Петровичу, якщо подумки переглянути калейдоскоп життя, які найяскравіші враження вихопите?

— Яскравих моментів багато – і позитивних, і негативних. Бо не забувається дуже добре й дуже погане. Але якщо про перше хочеться згадувати, то про друге – ні, з цього хіба виносиш уроки.

Я все-таки спитаю про неприємне. Ви ж не з доброї волі перейшли на заочне відділення у студентські роки…

— Це стало для мене таким собі холодним душем. Бо дитинство мав чудове: жили скромно, ми з сестрою знали ціну копійці, але при цьому в родині були дуже теплі стосунки. В школі також мав добрих учителів, на першому курсі філфаку УжДУ біла смуга тривала, мої твори публікувалися в різних столичних журналах, альманахах. І тут раз – перший удар. Мені було 18, я вірив у щирість і порядність, а виявилося, що коло тебе є такі, хто може «настукати», написати анонімку…

Словом, тоді я вперше дізнався, що є буржуазним націоналістом.

А в чому це проявлялося?

— У тому, що з дитинства захопився історією України, романтикою козацтва. Улюблений учитель української мови й літератури Петро Іванович Фединець давав мені відповідні книжки, учитель співів, котрий працював в уряді Волошина й бозна-скільки років просидів у тюрмі, — теж. Я й вірші на цю тематику почав писати, потім читав їх однокурсникам. Із цього й почалося. І хоч я непогано вчився, йшлося про те, щоб мене відрахувати. Така деталь: на серпневих нарадах секретар райкому партії розказував учителям, мовляв, яка прикрість, що перспективний хлопець із нашого району став ворогом народу. Як тільки озвучив прізвище, навколо моєї сестри, яка як педагог теж була на зібранні, моментально місця стали пустими… А я опинився поза бортом дорогого мені студентського товариства. Це була гірка пігулка, але водночас і досвід, бо людина повинна знати, що не все в житті встелене трояндовими пелюстками. З іншого боку, я переконався, що світ не без добрих людей. Завдяки їхньому, і зокрема Василя Попа, заступництву мене не виключили, а перевели на заочне відділення. Дякую долі, що мені тоді допомогли не зламатися.

«Моя лірика розпочалася з яблуневих пелюсток»

Серед тих, хто допоміг, був і редактор великоберезнянської «районки»?

— Так, Степан Кадар дав мені посаду журналіста, хоча навіть помічником кіномеханіка мене відмовилися брати. Я був у розпачі, а цей чоловік на свій страх і ризик допоміг. Він зізнався, що й так мав купу проблем, то просто буде однією більше. Потім мене забрали в армію, а його за кілька місяців звільнили. Мені дуже шкода, що так сталося…

Пам’ятаєте, як народився ваш перший вірш?

— У селі не було телевізора, радіо, електрики, тож я сам собі шукав щось цікаве. А де воно? Робиш у полі – спостерігаєш за всім. Пасеш козу – так само. Якось у саду побачив захоплюючу картину: в період цвітіння подув вітер – і полетіла хмара пелюсток. Одна з них упала мені в долоню. З того десь у 8—9-му класі й почалася моя лірика. А коли віршів назбиралося, я прийшов з ними до Фединця. Він порадив переписувати їх у зошит, а потім щодня як із дорослим аналізував мої нові твори.

«Із роками почуваюся все більшим боржником»

І скільки книжок ви відтоді вже видали?

— Понад 20. Є поезія й проза, гумор і сатира, переклади, документальні нариси. Але з роками почуваюся все більшим боржником. Цей борг – почуття вдячності тим добрим людям, які зі мною були або є поряд. А оскільки грошей не маю, то сплатити можу, лише розказуючи про них іншим у своїх книжках. От видав «Кого я знав, кого люблю» про письменників. Несправедливо також, що журналісти помирають, і через рік про них уже ніхто не пам’ятає, тож я присвятив їм збірку «Не все змивають хвилі часу». Відчуваю себе й боржником земляків із Королева. Там цілий Вавилон – і українці, й мадяри, й румуни, й цигани, причому ті, що мечуть вальки, не зрозуміють музикантів, а останні – шатрових. І що цікаво, між людьми ніколи не було якихось етнічних суперечок. Тебе оцінюють по тому, як ти ставишся до роботи й до оточуючих, як умієш тримати слово. А молися собі, як хочеш, і говори, як хочеш. Пригадую, коли ще був дітваком, ми зібралися на вулиці й між нами був один циганчук. Щось інші з ним не поділили, слово за слово – всі давай його бити! І тут вибігає з двора моя мати з замашним ціпком. Першому врізала по плечах мені, причому від душі, потім іншим перепало. Мушу сказати, що мама була дуже добра й ніколи нікого не кривдила – то я єдиний раз від неї дістав. «Ко вам дав право чоловіка бити? У нього така душа, як у вас, і кров у ньому така, як у вас. Такого робити не смієте!» – вичитала нас. Діти прийшли додому з синцями, але ніхто з батьків нічого не сказав – бо так само зробила би будь-яка інша жінка, яка би це побачила. То була народна педагогіка, і кожен із нас запам’ятав урок. А тепер би такий ґвалт піднявся…

Ви були і журналістом, і чиновником, і митцем. У якій ролі почувалися найкомфортніше?

— У неповні 15 Степан Жупанин познайомив мене з Боршошом-Кум’ятським, Патрусом-Карпатським. Останній сказав: «Хлопче, якщо ти взявся за перо, то мусиш володіти ним так, щоб не лиш вірші писати, а й статтю, репортаж. Не знаєш, де тебе життя кине. А ще ліпше – лишися ти сього, доки не пізно». Я не відав тоді, що він 10 років відсидів у Воркуті, що працював у газеті Августина Волошина. Я його знав тільки як поета. Але дослухався до поради й почав дописувати в «Молодь Закарпаття». Пізніше у «районці» цей досвід згодився. В творчості я різні жанри випробував. Чоловік має бути роботящим. Як у селі – не може людина тільки картоплю садити, мусить уміти й сад доглянути, і худобу, і виноград виростити. Так і в житті.

Чиновницькі справи теж були цікавими. Спершу Надія Панчук порекомендувала мене в сектор роботи з творчою молоддю в обкомі комсомолу. Це був грім серед ясного неба: колишнього націоналіста – і на посаду. Але знайшлися добрі люди, сказали: «Він в армії був, виправився!». Я займався організацією виставок художників, різних зльотів, літературних конкурсів, познайомився з іменитими майстрами пензля, композиторами, артистами тощо. Згодом працював у видавництві «Карпати». Дякую долі за 6 років спілкування з Дмитром Федакою. Думаю, мені би треба 3 літературні інститути закінчити, аби отримати те, що він мені дав. Встиг потрудитися й прес-секретарем представника президента в краї, в ОДА та облраді, й навіть у Пенсійному фонді. Це все дозволяло пізнавати нові грані життя і поєднувалося з творчістю.

«Буду радий, якщо через роки згадають, що й Густі щось зробив»

Ви відзначили свої 65, а влітку попереду 70-ліття Спілки письменників…

— Потушняк, Чендей, Томчаній, Скунць та інші вже покійні наші класики були б задоволені нинішніми письменниками. Бо наша спілка дуже сильна. Кожен тут – самодостатня творча особистість. Мирослав Дочинець, Дмитро Кешеля, Тетяна Ліхтей…Не буду всіх перераховувати, бо маємо зараз 38 членів. Я бачу своє завдання як керівника в тому, щоб людей гуртувати довкола спілки й нести слово в маси. Треба віддати належне владі, що є програма підтримки видань закарпатських авторів, і керівництво області чим може – допомагає. Є також багато меценатів. Але навіть якщо збірка побачила світ – її треба пропагувати. По-перше, тому, що книжки дорогі, по-друге, люди втратили довіру до них. Іноді, справді, подивишся – гарне видання, а почнеш читати… Ми вже кілька років робимо проект «Цілюще слово» – йдемо в дитячі будинки, лікарні, військовий госпіталь і несемо туди свої твори, спілкуємося. Є ще акція «Письменник – сільській бібліотеці». Назріла також потреба в рамках 70-річчя спілки зібрати тих, хто не є її членами, але має по кілька видань.

Колись ви розповідали, що за свою першу невеличку збірку купили меблі, одягнули себе й сім’ю та ще й почастували друзів. Щоправда, ціною щедрих гонорарів було обмеження свободи творчості. А нині реально жити з красного письменства?

— Може, й так, але це дуже тяжко. Має бути ціла бригада: письменник пише, видавець – видає, а продюсер – реалізовує. Якщо самому і творити, і шукати спонсора, і продавати ті 200 примірників, які вдалося видати, – з того не вижити. Тож усі наші письменники десь працюють.

Що маєте у творчих планах?

— Багато чого хотів би, але життя – як шагренева шкіра: з кожним днем зменшується… Буду дуже радий, якщо через роки згадають, що й Густі щось зробив, якщо залишиться від мене якась крихітка в літературі. Може, хвилі часу не все змиють…

Розпитувала
Мирослава ГАЛАС.

На фото: З синами Андрієм і Романом. Донька Ірина залишилася поза кадром,
бо вона робила цю світлину

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*